субота, 27 жовтня 2012 р.

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА І МІСЦЕ ЦЕРКВИ В НОВИХ СУСПІЛЬНИХ ВИКЛИКАХ

Телешун С.О.,
доктор політичних наук, професор,
заслужений діяч науки і техніки України,
завідувач кафедри політичної аналітики
і прогнозування Національної академії
державного управління
при Президентові України

Гаврілова Н.С.,
кандидат філософських наук,
доцент кафедри політичної аналітики
і прогнозування Національної академії
державного управління
при Президентові України


В першу чергу відзначимо, що Україна світська держава, у Конституції якої чітко закріплено рівні права віруючих і невіруючих громадян щодо вираження своїх релігійних/нерелігійних переконань, а також право сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати жодної (Ст.35 Конституції України). Проте, зараз важко віднайти такого помітного публічного політика в Україні який (яка) б відкрито виявляли свої нерелігійні чи атеїстичні переконання. Всі президенти України (включаючи теперішнього), прем’єр-міністри, депутати, і навіть кандидати в депутати так або інакше, більшою або меншою мірою демонстрували і демонструють свою прихильність до релігії та релігійних інституцій і впроваджували й впроваджують релігію у публічний дискурс. Ми констатуємо, що практично усі без винятку політичні сили прямо чи опосередковано звертаються у своїх програмних документах до релігійних ідей та цінностей. Є й партії, які прямо вказують на тісний зв’язок з конкретною релігією, наприклад, зараз у переліку партій у виборах до Верховної Ради 2012 році є: Християнсько-демократична партія України; Українська політична партія „Християнський рух”; Партія Християнсько-Демократичний Союз в складі фракції Блоку „Наша Україна – Народна Самооборона”). Подекуди навіть трапляються й маргінальні прояви: так, в Тернополі у народні депутати по одномандатному виборчому окрузі №163 балотується Копак Мирослав, у якого програми в класичному розумінні немає – а є розмірковування про те що він є пророком з „колиски” незалежності, є згадування про Господа Бога, Сатану, про кару Господню, про війну між силами добра і зла, і всі надії на духовне відродження пов’язуються з його вибором до складу Верховної Ради. Наведемо й інший приклад Володимира Боделана, (кандидат від ПР на парламентських виборах по округу №143, Одеська обл.) який перш, ніж балотуватися, написав Митрополиту Одеському і Ізмаїльському Агафангелу клопотання з проханням благословити його. Відповідний документ, датований 17 серпня 2012 р., опублікований в мережі Інтернет .

Проте більшість політичних партій, котрі згідно з соціологічними дослідженнями можуть потрапити до складу нового парламенту прямо не вказують у своїх передвиборних документах на своє ставлення до релігійної проблематики чи державно-церковних відносин. Лише Комуністична партія України не зовсім однозначно висловилася з проводу „підтримки канонічної Православної Церкви і віруючих інших конфесій”, чим завідомо поділяє православ’я на „канонічне” і „неканонічне”. А беручи до уваги той факт, що в Україні православ’я не є однорідним релігійним феноменом, а має різне юрисдикційне підпорядкування, даний підхід є суперечливим і не є можливим в державі, що не лише декларує, а й реалізовує принцип рівності усіх релігійних організацій перед законом та свободу совісті особистості.

Звісно, що державні діячі і політики, публічні особи утверджують „релігійність” – так, як вони її розуміють, а більшість населення схвалює послідовну церковну поведінку, що виражається у високій мірі довіри, яке займає Церква з поміж усіх соціальних інститутів. Так, за результатами останнього за часом дослідження Центру Разумкова – довіру до Церкви засвідчили 72,5% опитаних, не довіряють – лише 20,4% респондентів . Тобто, коли мова йде про політиків, котрі показово маніфестують свою релігійність, то очевидно одне, що вони вірять не стільки в Бога, а в те, що електорат просто не підтримає кандидата-атеїста.

Констатуємо, що політична діяльність це сфера, яка жодним чином не відокремлена від впливу релігії. Адже, джерелом, звідки черпаються предикати для легітимації влади політичні лідери, є символічні системи. А найбільш потужними і найбільш довговічними джерелами обґрунтування влади виступають релігійні символічні системи, що мають такі засоби легітимації, що виводять політичну владу за межі соціальної критики і надають їй надприродного значення. Наприклад, використання християнського твердження про те, що „Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога” (Рим.13) є яскравою ілюстрацією подібного підходу.

На нашу думку, політики втручаючись в духовно-релігійну складову життя керуються аргументом, що подібне державне втручання необхідне для повноцінного розвитку та функціонування соціуму. В зв’язку з означеним поставимо ряд питань: Яке місце Церкви в сучасних суспільних змінах? Чи має давати Церква відповіді на суспільно-політичні питання? Чи демократія передбачає свободу вибору у всіх проявах? Навіщо віруючим людям демократія в Україні? Якою бачить Церква демократію? Чи потрібна Церкві демократія? Чи сама Церква у своїй діяльності керується демократичними принципами? Чи можна сьогодні провести чітку демаркаційну лінію між двома сферами: де закінчується державне життя і починається суспільне?; Чи є релігійна віра за своєю суттю ідеологічно забарвленою?; Чи можуть бути політичні інститути „пост-ідеологічними”? Якщо так, то як цього можна досягти? Якщо ні, то як можна успішно вести діалог між ідеологічними суб’єктами політичних інститутів і релігійними організаціями?

В українських реаліях ситуація виглядає так, що державна влада має бажання розвиватися в тісному зв’язку з релігією, політичні лідери прагнуть залучитись підтримкою релігійних організацій і таким чином відбувається два сутнісно подібні і одночасні процеси: релігієзація політики і політизація релігії. Наведемо приклади того і іншого.

Політизація релігії. Ми спостерігаємо прагнення державних діячів перетворити Церкву (релігійні організації) в елемент політичної культури, але при цьому практично усі релігійні організації виступають із заявами про невтручання Церкви в політичні процеси. Проте, поведінка релігійних діячів часто входять в суперечку із їх заявами. Наприклад, присутність патріарха Філарета на Форумі об’єднаної опозиції, прийняття в своїй резиденції лідерів опозиції і нагородження їх церковними орденами виразно вказує на виражену симпатію УПЦ КП до опозиційних сил.

Ми констатуємо, що всі традиційні християнські церкви стикаються з проблемою політизації церковного життя, також ми можемо спрогнозувати, що ця тенденція буде зберігатися і надалі, після парламентських виборів. І хоча на офіційному рівні практично усі християнські конфесії означують свою позицію як аполітичну, часто реальне життя демонструє нам протилежні приклади.

Релігієзація політики. Парадокс перетворення релігії в складову політичного життя, а Церкви – в елемент політичної структури України полягає в тому, що відповідно до Конституції України Церква (релігійні організації) відокремлена від держави, але де факто ми бачимо втручання держави через посадових осіб у релігійне життя.

Зауважимо, що державні лідери відкрито демонструють свої релігійні переконання, проте подібні заяви та маніфестації ніяким чином не впливають на загальний рівень моральності українського суспільства, актуальними залишаються проблеми хабарництва, політичної корупції, моральності політичної еліти тощо. Тобто, спостерігається розрив між декларацією релігійної позиції високопосадовців та втіленням релігійних ідей в практику щоденного життя (як на державному, так і регіональному рівнях).

Безсумнівним видається той факт, що важко чітко провести демаркаційну лінію між ситуацією, за якої релігія зміцнює стабільний соціальний порядок, і коли, релігія використовується, політичними лідерами у власних інтересах, з порушеннями норм цього порядку. Релігійний фактор присутній у політиці й у тих випадках, коли в силу конкретних обставин самі віруючі, учасники масових рухів звертаються до релігії для виправдання своїх власних дій, для ідеологічного обґрунтування своїх інтересів. Україна – поліконфесійна держава, Президент у своїх виступах неодноразово вказує на рівне ставлення до усіх без винятку релігійних організацій, що діють на території України. Проте, декларації Президента порушуються практикою щорічних привітань православних віруючих з нагоди Великодня, Різдва, Дня Святої Трійці (як на бігбордах, так і привітаннями на телебаченні), але Президент не вітає послідовників інших релігій, наприклад, з Песахом та Рамаданом, Йом-кіпуром та з Днем народження пророка Мухамеда.

Проілюструємо безпосередні прояви втручання державних лідерів в релігійне життя України. Зокрема, особисті ініціативи Президента України В.Ющенко (2005-2010 рр.): ідея введення в програму загальноосвітньої школи релігійноорієнтованого курсу «Етика віри»; ідея утворення Єдиної Помісної Православної Церкви; регулярні церковні молебні в дні державних свят, із залученням посадових осіб вищого рангу; друк пам’ятних монет із спільним зображення В.Ющенка та Вселенського Патріарха Варфоломія І. Дещо модифікований варіант цього курсу ми спостерігаємо зараз і в діяльності діючого Президента України В.Януковича, а саме: його виражена симпатія та прихильність до Української Православної Церкви (трансляція богослужінь по центральних каналах за участю Президента і перших державних осіб; особисті запрошення православних церковних ієрархів інших країн, зокрема Патріарха Московського Кирила із створенням інформаційних приводів та приверненням уваги ЗМІ).

Також, спостерігається залежність державно-церковної політики від рішень глави держави чи групи вищого керівництва. Тут показовим є, відміна візиту членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) в Брюссель на заплановану зустріч з найвищим керівництвом Євросоюзу , а натомість представників ВРЦіРО запросили на термінову зустріч з Президентом України В.Януковичем.

Варто відзначити, що окремі представники української політики записуються в захисники православ’я, таким чином творячи чи підтримуючи концепт „політичного православ’я” чи інші цивілізаційні теорії на кшталт „Руського світу”. Такий підхід за своєю природою є деструктивним для релігійного життя України, адже у більшості випадків релігійна організація долає етнічні рамки і не є організацією для росіян чи українців, „лівих” чи „правих”, а головним принцип складання релігійної громади є саме – віра в Бога, а не політичні вподобання.

Також варто виділити як тенденцію фаворитизацію провладною політичною силою однієї релігії (конфесії), а інколи й визнання її єдиноістинності, єдиноправдивості. Подекуди це навіть набуває форм делегування такій релігійній організації права оцінювати існування та діяльність інших релігій як тоталітарних, деструктивних, поганих, неістинних, неканонічних тощо. Подібна практика фактично підміняє позицію рівного державного ставлення до усіх без винятку релігійних організацій – однією церковною точкою зору. А як наслідок, ми можемо прогнозувати збільшення ймовірності міжконфесійних чи навіть державно-конфесійних конфліктів.

Якщо говорити про конструктивні моменти державного директивного втручання в духовно-релігійну площину, то варто сказити, що такі авторитарні прояви певною мірою відсікають зайве, незатребуване суспільством, а зосереджують увагу на конструктивних, суспільнокорисних духовно-релігійних феноменах. Тобто асоціальні, маргінальні релігійні організації, громадські організації, котрі в своїй основі мають духовну складову за таких умов змушені шукати шляхи співпраці з соціальною реальністю, вписувати свою діяльність в життя суспільства і держави, а не бути в опозиції щодо неї. Тобто, авторитарна державна влада має ресурс для забезпечення суспільно-політичної та духовної стабільності.

Отже, сучасна роль релігії доводить, що в світоглядному та інституційному прояві вона може виконувати і виконує функції інструменту соціальної і політичної консолідації. У той же час ми розуміємо, що здатність релігії мобілізовувати політичну активність людей робить її потенційно конфліктогенним чинником соціальної ситуації. Відтак, ми можемо константувати, що християнські церкви в Україні ніколи не залишаться поза межами політичного життя. І ми можемо спрогнозувати, що ті політичні сили, що роблять ставку на традиційні моральні цінності (наприклад, виступають за заборону абортів, проти гомосексуальних шлюбів) знайдуть свою підтримку серед послідовників історичних (традиційних) для України релігій (православ’я та греко-католицизму).

3 коментарі:

Анонім сказав...

Вы ошибаетесь. Предлагаю это обсудить. Пишите мне в PM. [url=http://tutledy.ru/tipy-lyubvi-muzhchiny-k-zhenshchine.html]типы любви мужчины к женщине[/url]

Unknown сказав...
Автор видалив цей коментар.
Unknown сказав...

Гарна стаття, хоча окремі моменти є дискусійними, наприклад, щодо необхідності державного директивного втручання в духовно-релігійну площину. На мою думку, потрібно все ж виходити з того наскільки ті чи інші асоціальні випадки підпадають під норми діючого законодавства України та міжнародного права. Також було б корисно розглянути проблеми внаслідок появи відносно нового феномена постсекуляризму, як "публічні релігії"(Public Religions) - намагання Церков та релігійних організацій поширити свій вплив на різні сфери суспільного життя.

аспірант кафедри національної безпеки НАДУ Ганяк В.Й.