Загрози національній безпеці України у зовнішньополітичній сфері в умовах змін міжнародного середовища

Стародуб Тетяна Сергіївна,

Національна академія державного управління при Президентові України, доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування,

Київський гуманітарний інститут, доцент кафедри міжнародних відносин, кандидат політичних наук, старший науковий співробітник

Загрози національній безпеці Української Держави значною мірою обумовлені її власною неадекватною реакцією на нові світові реалії. Внутрішньополітична нестабільність завадила виробленню консолідованої зовнішньополітичної лінії поведінки держави у відносинах з іншими країнами та послабила її можливості у забезпеченні власної безпеки. Серед нових реалій сучасного світу, що потребують відповідного осмислення та реагування, можна позначити такі:

v  нова політика США щодо “перезавантаження” відносин з Китаєм, Росією та Ісламським світом стимулює процеси переформатування відносин в рамках євроатлантичної спільноти та послаблення зв’язків США з низкою своїх стратегічних партнерів, у т.ч. з Україною;

v  зосередженість ЄС на вирішенні проблем енергопостачання схиляє цю організацію до більш активного зближення з РФ. Стурбованість ЄС щодо стабільного та безпечного постачання енергоносіїв через територію України обумовлює  підтримку проектів “північного” і “південного” “потоків” тощо;

v  трансформаційні процеси в Євросоюзі в рамках імплементації положень Лісабонської угоди  стримують ЄС у питаннях розширення і, як наслідок, у Східній Європі реалізуються суто “компенсаторні” проекти Європейської політики сусідства та регіональні ініціативи на кшталт “Чорноморської синергії” та “Східного партнерства”, у форматі яких ЄС здебільшого орієнтується на створення зони вільної торгівлі та реалізацію міжрегіональних проектів, передусім в енергетичній та транспортно-комунікаційній сферах;

v  стрімке геоекономічне і геополітичне посилення Китаю на тлі підвищення значення всього Азіатсько-тихоокеанського регіону (далі – АТР), зміни в глобальній стратегії Пекіну, активне російсько-китайське зближення у форматі ШОС та посилення політико-безпекової та економічної взаємодії КНР з Новою Зеландією на двосторонньому та субрегіональному[1] рівнях, інтенсифікація південно-тихоокеанського напряму зовнішньої політики ЄС та його окремих членів (Франція, Велика Британія)  створює новий геополітичний баланс сил, що викликає стурбованість США та переорієнтовує їх глобальну політику у напрямку АТР.

Політична еліта України сьогодні не здатна запропонувати і впровадити адекватні до існуючих реалій управлінські рішення з метою протидії ключовим загрозам та викликам. У зовнішньополітичній сфері серед проблем, на які слід терміново реагувати можна позначити такі:

v  Розподіл світу на сфери впливу ставить Україну у ситуацію геополітичної невизначеності. Країна перетворюється на об’єкт протистояння великих держав і стає “розмінною монетою” у їх грі. Посилюється зовнішній тиск на проведення Українською Державою власної політики з метою її корегування на користь національних інтересів інших країн, що обумовлено передусім посиленою зацікавленістю великих потуг у  транзитному потенціалі України.

Враховуючи складну політичну ситуацію в Україні, пов’язану із “справою Тимошенко” та реакцією міжнародної спільноти на події в Україні, які західні ЗМІ трактують як наслідок репресивних дій правлячого режиму по відношенню до опозиції, можна говорити про те, що надмірне втручання світових геополітичних гравців до процесу врегулювання внутрішньополітичних конфліктів в Україні стає приводом для реалізації їх власних інтересів, посилення впливів на ситуацію в державі, що у міжнародному праві трактується як втручання у внутрішні справи.

З метою мінімізації цих деструктивних впливів зовнішніх сил на суспільно-політичні процеси в Україні слід проводити більш гнучку політику, політику балансування, рівновіддаленості між провідними світовими потугами, що неможливо без формування внутрішнього консенсусу серед політичної еліти у ключових питаннях глобальної, регіональної та національної безпеки.

v  Зміни у пріоритетах глобальної політики США і зовнішньополітичні ризики для України у разі її потрапляння у вирій дипломатичних, економічних та військових суперечностей між США, ЄС та РФ. Ці ризики ставатимуть загрозами політиці національної безпеки по мірі втягування України у відносини суперництва, а також у випадку обрання нею непосильних ролей на міжнародній арені.

Зовнішня політика США втрачає ознаки орієнтації на традиційних союзників чи партнерів, і стає відверто прагматичною, тобто такою, що зорієнтована на (1) створення ситуаційних альянсів (військо-стратегічних, економічних тощо), (2) співпрацю зі сторонами, що володіють відповідним потенціалом взаємодії (передусім, ресурсами), необхідної для ефективної реалізації спільних із США інтересів/цілей або суто національних проектів Вашингтону, який активно застосовує при втіленні власних ініціатив (зокрема, для підтримки миру, стабілізації ситуації в різних країнах/регіонах світу) механізми глобальної та регіональної безпеки.

Для США важливими питаннями залишатимуться зміцнення трансатлантичного діалогу, поглиблення двосторонніх відносин з європейськими державами (у тому числі – з державами Східної Європи), розгортання елементів національної системи ПРО у Східній Європі, умиротворення політики імперських амбіцій РФ. Вашингтон поступово дистанціюється від питань, пов’язаних із розширенням ЄС та НАТО.

Враховуючи невдалий досвід лавірування у минулому між інтересами світових геополітичних потуг з метою отримання якихось незначних політичних дивидентів, Україні варто дистанціюватися від гри у “велику політику” і зосередитися на досягненні стабілізації внутрішньополітичної ситуації, завершенні адміністративно-управлінських реформ та посиленні ролі виконавчої гілки влади у забезпеченні політичної, воєнної, економічної та інформаційної сфер національної безпеки.

Виходячи з того, що Україна наразі не є членом ЄС та обмежилась лише конструктивним партнерством із НАТО, мотивуючи політикою неучасті у військо-політичних блоках, та перебуваючи в епіцентрі реалізації російських імперських геополітичних амбіцій у Східній Європі та в субрегіоні Південного Кавказу, політичній еліті України варто керуватися власними інтересами, проте, враховуючи європейські інтеграційні аспірації нашої держави, при формулюванні позиції із проблем міжнародної безпеки, необхідно брати до уваги зовнішньополітичну позицію Євросоюзу. Окрім цього, доцільно виробити гнучкий та прагматичний підхід у відносинах із державами-сусідами на західному та південному кордонах, зокрема, в таких чуттєвих сферах як економічна та гуманітарна.

v  Проблема ядерного нерозповсюдження та виникнення нових ядерних держав, що в умовах глобалізації набуває особливо небезпечних масштабів. Доступ до ядерної зброї можуть отримати не тільки країни, що мають необхідний для цього технологічний потенціал, але й більш широке коло держав за рахунок придбання ядерних технологій та знарядь. Нині ядерні розробки впроваджуються не лише офіційно визнаними “ядерними державами”, до яких нині приєдналися Індія та Пакистан. Проведено ядерні випробування у КНДР. Іран фактично наблизився до цього статусу. Ядерні розробки мають місце ще у більш як 20-ти країнах. Режим нерозповсюдження опинився під загрозою. Практично ігнорується іншими державами світу набутий Україною досвід ядерного роззброєння, український потенціал у переговорних процесах, спрямованих на забезпечення режиму нерозповсюдження.

Наша держава також істотно зменшила свої запаси звичайних озброєнь та закрила Чорнобильську атомну станцію. Для України, як без’ядерної країни, протидія розширенню кола ядерних держав має принципове значення. Україна готова в повній мірі взяти участь у спільних заходах у цій сфері.

В цьому зв’язку доцільно поєднати зусилля із іншими державами світу у справі протидії розширенню кількості ядерних держав та наполягати на більш вагомих гарантіях власній безпеці, зокрема, з боку ядерних держав. Відомо, що військові доктрини деяких з останніх передбачають використання ядерної зброї навіть в умовах звичайного збройного конфлікту або коли виникатиме загроза їх інтересам або інтересам їх громадян на території інших країн.

v  Недосконалість міжнародно-правових норм – система міжнародного права, більшою мірою відповідала біполярній системі міжнародних відносин, проте нині, в рамках процесу становлення нового світового порядку, потребує кардинальних змін; так, у міжнародному праві немає чіткого розмежування між правом народів на самовизначення та принципами територіальної цілісності держави і невтручання у її внутрішні справи з боку інших держав або угруповань держав, що породжує/загострює етнополітичні конфлікти у різних регіонах світу, зокрема й на терені Європи.

Міжнародна політична ситуація в світі свідчить про збереження тенденції щодо визнання самопроголошених держав (Косово, Абхазія. Південна Осетія), що безумовно підриває існуючі міжнародно-правові механізми забезпечення безпеки та демонструє неефективність діяльності міжнародних організацій з питань безпеки (ООН, ОБСЄ та ін.).

            Враховуючи активну миротворчу діяльність України, можливості нашої країни у посередницькій діяльності, доцільно докласти максимум зусиль у справі сприяння зміцненню міжнародно-правових інституцій в галузі безпеки та надати власні пропозиції щодо підвищення клімату довіри та стабільності в світі та в регіоні її найближчого оточення. З метою зміцнення здатності країни мобільно реагувати на виклики та загрози сепаратистського характеру необхідно розробити комплексну/об’єднану систему управління ризиками в кризових ситуаціях, яка б дозволила координувати дії державних органів та громадських інституцій з метою протидії внутрішнім загрозам та зовнішнім впливам, що посилюють дію цих загроз. Іншим важливим питанням залишається необхідність підвищення власної обороноспроможності шляхом продовження реформування військової сфери держави.

v  Недостатня ефективність інститутів забезпечення національної безпеки та зовнішньої політики робить Українську Державу та її громадян більш вразливими до асиметричних загроз.

Окрім того, що з країнами ЄС у нас діє односторонній безвізовий режим, практично відсутній механізм захисту інтересів українських громадян за кордоном. Навіть за наявності укладених домовленостей, гарантії безпеки фактично відсутні. З іншої сторони, неврегульованість кордонів на сході країни створює небезпеку чергового збільшення потоку нелегальної міграції.

Єдиним виходом із ситуації, що склалась, вбачається активізація участі України у багатосторонніх заходах з протидії асиметричним загрозам; ефективне використання міжнародних та національних інструментів з метою захисту та підтримки українських громадян та їхніх інтересів за кордоном; посилення режиму функціонування кордонів держави, особливо на східному та південно-східному напрямках; створення автоматизованих баз даних щодо перебування на території України мігрантів та членів міжнародних кримінальних угруповань.

v  Посилення конфліктогенності у регіонах найближчого оточення України, наявність неврегульованих конфліктів, тенденції до міжнародного визнання самопроголошених держав активізує конфліктний потенціал та сепаратистські тенденції у межах країни. Невирішеність конфліктів у державах Чорноморсько-Каспійського простору є одним з основних чинників, який заважає створенню повноцінної системи безпеки в регіоні.

Російсько-грузинський конфлікт (серпень 2008 р.) практично зруйнував існуючу модель безпеки та співробітництва у регіоні, утворивши зону нестабільності у басейні Чорного моря. Виникає реальна можливість ескалації інших конфліктів у цьому просторі. Для України питання актуально у розрізі кримської проблеми.

Серед чинників, що посилюють дію загроз у системі регіональної безпеки: (1) регіональні збройні конфлікти перетворюються на засіб досягнення стратегічних цілей провідними країнами світу; (2) посилюється роль силових засобів з метою реалізації власних національних інтересів; (3) використання інформаційних війн, спецоперацій, спрямованих на дискредитацію країни; (4) неможливість міжнародних структур безпеки та співробітництва оперативно реагувати на кризові ситуації. Фактор посилення конфліктності набуває більшої ваги через те, що з нього витікають інші загрози, такі як нелегальна міграція, контрабанда, нелегальний обіг зброї, соціальна напруга, небезпека транспортних шляхів тощо.

В цьому зв’язку доцільно активізувати участь Української держави  у зусиллях міжнародної спільноти щодо врегулювання конфліктів на міжнародно-правовій основі. З метою підвищення ефективності діяльності існуючих структур і  механізмів забезпечення регіональної безпеки та створення ефективного механізму взаємодій різних регіональних інституціональних об’єднань у Чорноморському просторі необхідно поглибити діалог між країнами та інституціями регіону у сфері системи антикризового менеджменту, застосування механізмів раннього попередження, аналізу та нейтралізації загроз, створити передумови для формування системи регіональної безпеки як складової безпекового європейського простору. Важливим питанням залишається нарощування зусиль з удосконалення і підвищення ефективності роботи міжнародних структур безпеки, передусім – РБ ООН, ОБСЄ, РЄ; зміцнення ролі міжнародного права та багатосторонніх правових інституцій; підвищення їх ефективності і спроможності протистояти сучасним викликам і загрозам.

v  Зростання напруженості в українсько-румунських відносинах. Українсько-румунські відносини хоча і декларуються як партнерські, але у цілому мають характер конфліктної взаємодії, що виражається в прихованій формі ворожості та наявності спільних інтересів, що перетинаються.

Головним політичним орієнтиром Румунії було і залишається прагнення повернути до свого складу “історичні території”, що знаходяться під юрисдикцією України. Це позначається на зростанні напруги в українсько-румунських відносинах, зокрема, в політичній, гуманітарній і соціальній сферах, що негативно впливає на загальний розвиток двосторонньої взаємодії та безпеку регіону загалом.

Румунія дезінформує європейську та міжнародну спільноту про реальний стан речей щодо України та відносин на двосторонньому та регіональному рівнях.

Враховуючи необхідність розробки невідкладних заходів щодо забезпечення подальшого розвитку українсько-румунського партнерства, важливо розробити Концепцію розвитку українсько-румунських відносин, та сформулювати чіткий план дій з визначенням конкретних шляхів вирішення спірних питань, і заходів протидії інформаційному та політичному впливу Румунії на Україну. Іншим вагомим питанням залишається необхідність досягти  консолідованої позиції серед владної політичної еліти України щодо ефективного протистояння  викликам з боку Румунії та відстоювання національних інтересів нашої держави.

Підсумовуючи, варто зазначити, що реагування на сучасні виклики та загрози в умовах змін міжнародного безпекового середовища та загострення внутрішньополітичної ситуації в Україні потребує формування принципово нової системи національної безпеки. Вона має відповідати масштабам існуючих загроз, бути дієво інтегрованою у системи міжнародної і регіональної безпеки у якості їх невід’ємної складової. З цією метою доцільно дослідити досвід інших “малих” країн у питанні створення ефективної системи забезпечення національної безпеки.

---

[1] Під субрегіоном слід розуміти Південно-тихоокеанський регіон

The consequences of “Arab spring” (2011) for Middle East and Northern Africa: main risks and threats

Tetiana Starodub,
National Academy of Public Administration, President of Ukraine,
Associate Professor of Political Analytics and Forecasting Department,
Kyiv Institute for the Humanities,
Associate Professor of International Relations Department,
Candidate of Political Sciences, Senior Researcher

Dear Mr. chairman, dear participants of this international conference, please let me introduce you the the Ukrainian vision of the risks and threats for security of the Middle East and Northern Africa region in consequence of the events of “Arab spring” 2011. By the honor of having a chance to make a speech today I’d like to contribute the highest salutations from the administration of National Academy of Public Administration, President of Ukraine, in particular, Sergiy Teleshun, head of Ukrainian National Committee of Platform “Dialogue of Eurasia”, head of Political Analytics and Forecasting Department National Academy of Public Administration, President of Ukraine.

The modern regional system of international relations at the Middle East and Northern Africa had undergone some major changes, which were caused by mass disorders at the end of 2010 and at the beginning of 2011. Large-scale protests were burst in Tunisia, Egypt, Algeria, Jordan, Yemen, Syria, Bahrain and Libya, as well as demonstrations of unrest were held in Mauritania, Saudi Arabia, Oman, the Sudan, Iraq, Kuwait, Lebanon, Somalia, Morocco, Western Sahara and Djibouti.
It is essential to point out, that the current acute system crises and conflicts not only within the Middle East and Northern Africa region but also in general are stimulated by the processes of searching by nations and states of the new forms of coexistence and realization of their political, economical, social and humanitarian projects. The same crises are provoking the structural changes in specific regions and in the world in general. In this context, it is significant to make a point of Alexander Teleshun’s idea of the statement that the core Europe crisis is not the matter of development of civilization it is a matter of absence of workable behavior models of the national states in terms of unstable political and economical system and predictable reaction and possible actions on the threats of XX century [1].
“Revolutionary Arab spring” has created prerequisites not only for changes of the ruling regimes but also for transformations in the political landscape of certain countries, as well as redistribution of spheres of influence and establishment of the new borders of zones of geopolitical responsibility of the main actors of international relations in the region of the Middle East and Northern Africa.
Nowadays it’s became obvious that there are no constant formal institutions in the region of the Middle East and Northern Africa that can support regional stability. Events of 2011, especially situation in Libya, proved inefficiency of existent institutional structures, particularly League of the Arab States, on the issue of safeguarding the security in mentioned region.
To stabilize situation in the Middle East and Northern Africa region it is proposed to elaborate the common vision of risks and threats to security of countries of this region within the frame of LAS at the national and regional/interregional levels.
It is essential to point out the significant importance for Ukraine to acknowledge the events that took place in the Middle East and Northern Africa in 2010-2011 years. Analyzing aftereffects of “Arab spring” as well as defining their risks and threats for the region and world within the frame of implementation of Ukraine’s Middle East foreign policy direction.

The consequences of the “Arab spring” (2011) for Middle East and Northern Africa states
There has been no tangible change in the socio-political order in any country which were embraced the revolutionary wave. Thus, it is not correct to implicate that the mass strikes that took place in Middle East and Northern Africa were revolutions in the classical sense of this term. There is a common idea that these events can be defined like spontaneous outbreaks against the authorities, rebellions, riots and armed conflicts. For example, the presidential change in Tunisia and Egypt has not yet led to any visible fundamental social or political transformations in these states. Libya is suffering badly from the lack of coordination in the decision-making process of its opposition as well as leadership which can lead the country to long-term civil war. Therefore, the euphoria, in which the Libyan nation soaring after the homicide of M. Qaddafi, will not stay long. It is obvious that the majority of the experts are right claiming that the possible continuation of political crisis in Libya will cause another military intervention into the internal affairs of Tripoli.
Extensive reforms in all spheres of public life have been started in the Arabic countries (Kuwait, Jordan, Oman and Algeria) by its leaders lately, though there weren’t any changes in the ruling regimes. The similar outbreaks were suppressed in Saudi Arabia and Bahrain yet the strikes in Syria continue to escalate. The President of Yemen has agreed to relinquish his powers in exchange for personal security. Moreover the positions of radical Islamist organizations have been enormously straighten especially in Egypt, Syria, Libya and Yemen.

Risks and threats to security in the region of the Middle East and Northern Africa in consequence of “Arab spring” (2011):
(1) Further escalation of the inter-clan confrontation for powers in the countries of Northern Africa and the Middle East. Ultimately this will strengthen the military presence of USA and Washington’s allies in NATO – France and Germany in the states of this region pursuing an aim of so-called “stabilization”. Due to the diplomatic, military, economic and political pressure form USA and NATO and increasing threats for the stability of countries in this region the new regimes will have to agree on placement of US and NATO military bases on the territories of their states. Such scenario of events fully complies with the US foreign policy strategy one of the key tasks of which is to affiliate the Greater Middle East .
(2) Escalation of the conflict of interests in the region of the Middle East and North Africa between the key regional actors (Turkey, Iran) and extra-regional actors of global politics (USA, NATO, EU). Strengthening of the inter-clan confrontation as well as frequent breakdowns in negotiations upon the Middle East settlement creates the pre-conditions for possible full-scale war. Thereupon, it is important to emphasize according to the international experts it is very likely Iran will have a possibility to produce first nuclear weapon by the end of this year which will result in non-acceptance of international community of the new nuclear state in matters of regional and global security.
(3) Ignoring the mechanisms of establishing regional security by leading geopolitical world powers and the UN, particularly the perspective of LAS of the Middle East and North Africa as well as dual interpretation of UNSC resolutions by extra-regional actors that casted doubt the legitimacy of the UNSC decisions and right for their implementation.
(4) Imperfection of international rules of law. The system of international law in terms of the process of formation of a new world order requires fundamental changes. Thus, the international law has no clear definition of the right to armed invasion which can be put in doubt and appealed to the international authorities in terms of legitimacy. There are two main issues that will determine further constructive development of implementation of the mechanism of establishing the regional/global security they are: the armed invasion and the right of states and blocks on self-defense. Furthermore, expanding of the interpretation of Article 51 of the UN Charter finally vested the right of the key world actors on actions beyond their own geopolitical zone of responsibility and justification of the invasion on any territory [2]. Emanating from the traditional understanding of right on self-defense, the granting of wide powers in the field of conflict resolution may allow to the regional organizations to consider a system of regional collective security as a way to respond on aggression leaving no opportunity to use this right outside the region. However, such an interpretation does not correspond to modern geopolitical realities and the interests of the world’s leading actors. The events in Libya and the UN Security Council resolutions (1970 on 2/26/11 [3] and 1973 on 3/17/11 [4]) on the necessity of armed intervention in internal affairs of Tripoli received an ambivalent judgment from influential actors of world politics – both the states and international organizations.
(5) The strengthening of political value of Islam. The rise to power of Islamic regimes aimed to create the democratic socio-political state of affairs in the Middle East and Northern Africa countries by direct support of the West and has stipulated the emerging of the Islam political strengthening debates phenomena. The latest tendencies of hostility hits between the proislamic regimes (that were raised to power as a result of “revolutions”:) who are very hostile to western-type political system modernization processes, radical wings of Islamic organizations and secular Islamic organizations (Tunisia, Syria, Egypt) are clearly verifies the stated previously phenomena. Islam is used by all three powers of political process not only as an religion that consolidate, but also as an instrument of mechanism of realization of objectives of the state policy. The gained “revolutionary” experience by the countries of the region proves the flexibility of the Islamic political doctrine which is capable of adapt and react accordingly on the external and internal threats. The political consent upon further development of every state is possible only upon the condition of establishing the cooperation between all the political groups with the final aim of achieving the consensus among the key spheres of public existence [5]. The main objective of these organizations is to create a worldwide Islamic state (nation) / international Islamic community (“Ummah” – is translated from Arabic (أمة‎‎) both a state and a community). This objective meets the ground ideas of Turkish geopolitical doctrines – neo-Ottomanism (Turkish – Yeni Osmanlıcılık) and pan-Turkism, main task of which is the creation of alternative to the EU – political, military and economic union of all Muslim states.
(6) Terrorism threat. It is become more often when the members of the oppositional forces are using the approach of terrorist attack the number of which is increasing accordingly to the stable or unstable situation in this or that state (Egypt, Syria). The more unstable situation is in the country the more possible oppositional forces will use the tactic of terrorist strikes. From the other hand, the events in the Middle East have caused the activation of the operations of Western European terrorist organization. In this case, it is essential to emphasize the fact that region of Western Europe is the place where most of the terrorist organizations operate - more then 312 of them, in comparison with 283 that are acting within the Middle East (without Northern Africa) [6, p. 76]. “Arab spring” on the one hand and domestic political crisis and economic difficulties in the countries of the Western Europe on the other hand have created conditions for intensification of the anti-government nationalist forces (a striking example is Greece, which also takes first place per number of terrorist organizations in Europe – 90, in comparison with Belgium – 7) [6, p. 77]. It’s very likely that in the short term we will witness the increasing number of terrorist strikes by nationalist organizations that use terrorist attack as the only veracious violent way for psychological pressure on society to enforce government on certain actions (conducting of administrative reforms with the aim of greater autonomy of regions, the implementation of more effective socio-economic reforms that it will be allowed only in case of exiting from the Eurozone etc).
(7) Increasing number of the flows of refugees from the Middle East and North Africa which have the backgrounds to further instability which may lead to the worsening of economical, demographical and political situation not only in the countries of region, but in other states as well. As a result, the flow of refugees to the countries of the Western Europe (especially to Italy, Greece) has increased. The current situation clearly shows that EU has no common vision on problems of the employment and especially readmission (return) of refugees and emigrants from Africa and Middle East (inquiries of Italy to provide Italian government with financial assistance from the EU on resolving of issues of deportation were not yet satisfied by Brussels). Moreover, there is an evident split-off within the countries of core Europe. Though the adoption of a new European program “A Partnership for Democracy and Shared Prosperity with the Southern Mediterranean” from 8/3/11 was the only breakthrough. The program promotes the support for political reforms and financial assistance to Arab countries, which took the road of system transformation, as well as simplification of entry procedures in Europe for students, scientists and businessmen from the Middle East countries upon condition of strengthening of cooperation of Arab governments with EU in a sphere of illegal migration control [7]. Europe today states the crisis of “doctrine of multiculturalism”, in consequence of the unwillingness of emigrants and refugees to integrate into the European cultural and civilization environment.
(8) The instability of the international political situation in the Middle East and North Africa region has led to price rise for energy resources. It is expected that prices for energy resources will continue to rise up approximately to 1/3 since 2010 to 2035. Moreover, due to the events in Egypt oil transporting through Suez channel has been banned for indefinite time. Tripoli declared that they can not implement a series of export contracts. Libyan ports activities are partially suspended; shipment of oil is half-way blocked. The experts predict that oil prices will exceed the barrier of 175-200 dollars per barrel by the spring of 2012 due to the possible threat of Israel - Iran open armed confrontation. In addition, the worsening of political instability in Libya, Yemen and Syria leads to supply interruptions of energy resources from these countries. Oil reserves in Europe continue to decrease. After publication of the IAEA report on the situation upon Iran’s nuclear program USA has supported necessity of taking the new sanctions against Iran. However the European community carefully reacts on such statements of Washington, taking into consideration that Iran is the third largest oil exporter after Saudi Arabia and Russia in the world. Teheran controls the Strait of Hormuz through which more then 15.5 million barrels of oil are transported daily [8]. In the case of possible Israel strike on Iran's nuclear targets Teheran automatically will block the strait. Due to such situation prices for oil may increase up to 200 dollars per barrel.

Conclusions. The development of the situation in the Middle East will depend not only on the ability of the states of the region to stabilize the political situation, but also from further redistribution of spheres of geopolitical influence by actors of international relations who are motivated and have a clear interest in the resources of the area. The rising on the political map the number of nationalistic orientated oppositional forces leads to further escalation of state of affairs inside the region, moreover the possible sharpening of the inter-clan confrontation for powers as well as possible loss of control upon the export of resources will inevitably lead to another military intervention of Western pursuing the aim of stabilization of the situation and obtaining of the total control over the oil upstream and supplies in the region of North Africa and the Middle East. However, in these circumstances USA and the key Western European countries will have to take into consideration the renewed Middle East vectors of foreign policies of China and Russia as well as the interests of the Turkey-Iran military-strategic tandem. The efficient situational military-strategic alliance between Turkey and Iran could lead to the creation of a new regional center of power opened for other Muslim countries. The idea of development of such alliance as an attempt to implement the Turkish project of establishing the Eurasian community commonly supported by European Union countries. They expect that the full-scale involvement of Turkey into the processes of regional integration in the Middle East will completely undermine its efforts to obtain the EU membership. Though, they do not take into account the fact that this possible Turkey-Iran alliance will have a military-strategic component (not economical) which will lead in the future to the strengthening positions of these core states as well as of the Middle East as a separate regional security complex with clear homogeneous pattern and to a fixation of the explicit zones of geopolitical responsibility and control over the energy resources. Thus all attempts of Western states to support further dialogue with pro-Western regimes will fail to as western-type modernization of Arab world is practically impossible; the situation of Iraq evidently proves this fact.

Positioning of Ukraine. The Ukrainian State is interested in establishing the stability of Middle East and Northern Africa. The excessive interest of Ukraine is determined by the problem of determination of the position of Ukraine in the Middle East regional processes as well as the relevancy of assurance of realization its geopolitical and geoeconomical/energy interests. In this context, Kiev is interested in searching of new forms of cooperation with the states of this region in the following spheres: (1) maintaining the civil order and post-crisis settlement; (2) the reducing of the possibility of armed conflicts; (3) anti-terrorism efforts; (4) combating with the proliferation of weapons of mass destruction. The main objective of Ukraine’s Middle East strategy is the searching of the new ways of possible cooperation with key states of the region: Turkey, Iran, Israel.
It is considered that Ukraine’s participation within the processes of post-crisis settlement and stabilization of political situation in the Arabic countries will promote its image not only within the region but in rest of the world as well. The Ukrainian State also can be interested in the projects of reconstruction of infrastructural objects in the conflict zones.

List of reference links
1. Телешун С. О. Судний день ізоляціонізму або відчуття подиху нової культури [Electronic source] // Відкриті очі: [web-site] – Access mode: http://www.vidkryti-ochi.org.ua/2011/04/blog-post.html (29.11.11) – Desktop title.
2. Charter of the United Nations and Statute of the United Nations and Statute of the International Court of Justice, San Francisco, [Electronic source] // United Nations Treaty Collection: [web-site] – Access mode: http://treaties.un.org/doc/Publication/CTC/uncharter-all-lang.pdf (18.11.11) – Desktop title.
3. Резолюция 1970 (2011), принятая Советом Безопасности на его 6491-м заседании 26 февраля 2011 года [Electronic source] // Official Documents System of the United Nations: [web-site] – Access mode: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N11/245/60/PDF/N1124560.pdf?OpenElement (18.11.11) – Desktop title.
4. Резолюция 1973 (2011), принятая Советом Безопасности на его 6498-м заседании 17 марта 2011 года [Electronic source] // Official Documents System: [web-site] – Access mode: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N11/268/41/PDF/N1126841.pdf?OpenElement (18.11.11) – Desktop title.
5. Khanfar Wadah. Those who support democracy must welcome the rise of political Islam [Electronic source] // guardian.co.uk, Sunday 27 November 2011 19.30 GMT: [web-site] – Access mode: http://www.guardian.co.uk/commentisfree/2011/nov/27/islamist-arab-spring-west-fears (01.12.11) – Desktop title.
6. Карпачева О. В. Мировой терроризм: масштабы, динамика, тенденции / О. В. Карпачева // Системный мониторинг глобальных и региональных рисков / Отв. ред. Д. А. Халтурина, А. В. Коротаев, Ю. В. Зинькина. – М.: Издательство ЛКИ, 2010. – 416 с. – С.: 61-92.
7. European Commission/High Representative for Foreign Affairs and Security Policy, Joint Communication, A Partnership for Democracy and Shared Prosperity with the Southern Mediterranean, Brussels, 8.3.2011 COM (2011) 200 final. [Electronic source] // European Union – EEAS: [web-site] – Access mode: http://eeas.europa.eu/euromed/docs/com2011_200_en.pdf (18.11.11) – Desktop title.
8. Цена нефти может превысить 200 долларов за баррель уже в 2012 году – эксперты [Electronic source] // Аргументы недели [web-site] – Access mode: http://www.argumenti.ru/economics/online/2011/11/136199 (18.11.11) – Desktop title.
9. Turkey, Iran must form alliance to preserve global peace - Deputy PM [Electronic source] // TREND 29 March 2011, 08:08 (GMT+05:00): [web-site] – Access mode: http://en.trend.az/regions/met/turkey/1851694.html (01.12.11) – Desktop title.

Міжнародний інтелектуальний форум “Майбутнє Близького Сходу після “Арабської весни” та Туреччина”

Стародуб Тетяна Сергіївна, доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України, доцент кафедри міжнародних відносин Київського гуманітарного інституту, кандидат політичних наук, старший науковий співробітник

Минулого тижня (2-4 грудня) мені пощастило взяти участь у міжнародному інтелектуальному форумі під назвою “Майбутнє Близького Сходу після “Арабської весни” та Туреччина”. Організаторами заходу виступили турецька організація “Abant Platform” у співпраці зі університетом “Zirve”.
Отримати запрошення на захід такого рівня виявилось нелегкою справою, але завдяки тому, що завідувач кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України, на якій я маю честь працювати, Телешун Сергій Олександрович є головою Українського національного комітету Платформи “Діалог Євразії”, організації, яка безпосередньо співпрацює з “Abant Platform”, мені таки вдалось отримати це запрошення та представляти Україну на такому високому зібранні інтелектуалів з багатьох країн світу.
Основне місце проведення заходу – Газіантеп – вибрано невипадково. Місто розташовано на південному сході Туреччини неподалік від кордону з Сирією – країна, які піддала жорстким випробуванням непохитну зовнішньополітичну лінію Туреччини в умовах революційних протестів.
Це вже 25-й захід, який організовується “Abant Platform” у співпраці із університетом “Zirve”. Мета форуму – обговорення подальших перспектив політичного розвитку країн регіону та визначення можливостей посилення ролі Туреччини в постреволюційних процесах.
У роботі форуму взяли участь біля 100 науковців, журналістів та представників органів державної влади Туреччини, країн Близького Сходу та Північної Африки, а також ЄС, США, Об’єднаного Королівства, Російської Федерації та Ізраїлю.
Дискусія розгорнулась навколо багатьох питань, серед яких найголовнішими є такі: (1) причини “Арабської весни”, (2) регіональна та глобальна динаміка арабських революційних подій; (3) наслідки “Арабської весни” для Близького Сходу та Північної Африки, а також світу в цілому; (3) перспективи конструювання регіону в контексті внутрішніх трансформацій, що тривають; (4) ризики та загрози регіональній та міжнародній безпеці внаслідок подій в Арабському світі; (5) визначення ролі Туреччини у врегулюванні арабських революційних подій.
Під час відкриття форуму в перший день заходу, що відбувся у Стамбулі в Чираган-Паласі, учасників привітали співголовуючий Спільного парламентського комітету Туреччина – ЄС Гелен Флотрьо (Helen Flautre) та міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу.
На думку Гелен Флотрьо, політичні системи країн Близького Сходу потребують кардинальних трансформацій. Необхідною передумовою модернізації суспільно-політичного ладу є боротьба з корупцією. З іншого боку, важливим питанням залишається дотримання прав людини в складних постреволюційних умовах, що склались в країнах регіону.
З думкою пані Г. Флотрьо про те, що встановлення демократичних проісламських режимів зменшить загрозу тероризму в країнах регіону, погодились не всі учасники форуму, про що свідчить повернення до теми тероризму під час другого дня заходу, протягом якого розглядались ризики для країн та регіону в цілому внаслідок революційних подій.
Практично всі учасники заходу під час дискусії визнали той факт, що саме доступ до інтернет-ресурсів створив підґрунтя для формування колективного ідейного соціального мислення громадян країн Арабського світу, що базується на віртуальній культурі – громадському спротиві. Тому важливо зауважити, що ідея впровадження нової соціальної культури управління на фоні тотальної кризи старої соціальної структури та культури управління суспільства в країнах Євразійського простору, Близького та Середнього Сходу, не нова і представлена в творчих доробках С.О. Телешуна, який вважає, що для держав зазначених регіонів характерно помилковість у визначенні базових пріоритетів, традиційність у виборі соціального, економічного і політичного інструментарію, впливу на суспільне життя, обмеження значної частини досить освіченого населення в доступі до фінансово-владних ресурсів і відторгнення їх від прийняття соціально важливих рішень, що й призводить до громадянських конфліктів, а, отже, дестабілізації вже існуючих суспільних відносин і залучення громадян у нову культуру, в основу якої покладено діалог та консенсус щодо прийняття політико-управлінських рішень стосовно подальшого розвитку країн та регіону в цілому.
Посилення демократичних процесів, − вважає представник ЄС, − відповідає інтересам суспільства і не є штучно створеним феноменом. Демократизація не є європейською цінністю, що нав’язується, країни регіону свідомо зробили свій вибір. Більш того демократизація не повинна відбуватись за єдиною моделлю (для більшості країн Арабського світу такою моделлю є турецька модель модернізації – авт.). Адже кожна країна має власну специфіку проведення реформ та розуміння демократичних цінностей – свободи слова, прав людини, передусім крізь призму морально-релігійних та етнічних установок тощо.
Враховуючи збільшення мігрантів з Близького Сходу та Північної Африки, ЄС посилює середземноморський вимір своєї спільної зовнішньої та безпекової політики, пропонуючи Туреччині узгоджувати власну близькосхідну політику із інтересами НАТО та ЄС в регіоні, принаймні у питаннях, які стосуються міграційної політики та надання підтримки зруйнованим районам, що, на мою думку, практично неможливо, адже Туреччина веде абсолютно незалежну політику на Близькому Сході, а інтереси не завжди співпадають з інтересами НАТО/США та ЄС. Яскравим прикладом є негативне ставлення Туреччини щодо військового вторгнення в Лівію.
Відкритим залишається питання про ефективність близькосхідної політики Туреччини під час арабських революційних подій, а саме: чи здатна була Анкара забезпечити не лише політичний діалог, але й безперебійний транзит енергоносіїв в Європу?
Завершила пані Г. Флотрьо, як на мене, дуже дивною тезою, яка здивувала не лише мене, але й усіх присутніх турків від науковців до журналістів: “Туреччина може у перспективі набути членства в ЄС, інтегруватись у культурний християнський проект і стати невід’ємною частиною глобального християнського проекту”. На мою думку, розчинення Туреччини в культурно-цивілізаційному/християнському просторі Європи апріорі не можливо, адже це суперечить зовнішньополітичній доктрині Анкари – ідеологіям неоосманізму, неопантюркізму, і врешті-решт турецького євразійства. Турецька Республіка докладає значних зусиль для зміцнення ісламської політичної доктрини хоча й “м’якими засобами” і не збирається відмовлятись від поглиблення інтеграційних процесів на Близькому та Середньому Сході, а також Євразійському просторі, про що і було підтверджено під час форуму міністром закордонних справ Туреччини А. Давутоглу.
Окрім цього, А. Давутоглу зазначив, що в основу зовнішньої регіональної політики Туреччини покладено новий підхід “відсутність будь-яких проблем у відносинах із сусідніми державами” (Turkey’s “zero problems with neighbours” approach). Міністр звернувся до громадськості з відкритими для обговорення питаннями: (1) визначаючи, чи може Туреччина претендувати на роль регіонального лідера, ми маємо сформулювати, наскільки сталими є регіональні амбіції Туреччини; (2) що Анкара може запропонувати регіону в контексті визначення подальших пріоритетів розвитку та подолання політичних криз. Він підкреслив, що Туреччина є взірцем для країн Арабського Сходу в процесах модернізації.
Заслуговує на увагу доповідь професора Ореля Кроассана (Aurel Croissant) Гейдельберзького університету (Німеччина), який наголосив на необхідності розрізняти природу революцій на Близькому Сході та Північній Африці. Наприклад, в Лівії революція була політичною, в інших країнах регіону – соціальними, адже вони спрямовані на трансформацію соціальної структури суспільства. Мета ж політичних революцій – боротьба з політичним режимом. Цілком погоджуюсь з думкою професора щодо відсутності широкого консенсусу серед політичних еліт постреволюційних країн регіону, проте, на жаль, моє прохання включити це положення в фінальний текст декларації учасників форуму, так і не було враховано.
Під час другої сесії, відкриття якої відбувалось в культурному центрі Шехіткаміль (Газіантеп), значна увага приділялась аналізу причин революційних арабських подій, серед яких виокремлювали соціально-економічні, політичні та ціннісно-світоглядні чинники.
На думку професора Оксфордського університету Філіпа Амура (Philipp Amour), в момент, коли влада повністю втрачає підтримку з боку населення, відбувається спроба усунути її та встановити новий режим. Саме за цих обставин відбуваються трансформації у політичній свідомості (культурі мислення) суспільств країн Арабського світу. Небажання жити в недемократичних країнах й обумовило прагнення до демократизації політичного ладу, модернізації усіх сфер суспільного життя. Роль Туреччини в модернізаційних процесах є значною, проте, з позиції професора Близькосхідного технічного університету Ісана Дагі (Ihsan Dagi) (Туреччина), ця роль є більш маргінальною і далеко не такою, яку має відігравати держава, що претендує на регіональне лідерство. Більш того, регіональним амбіціям Анкари заважає курдська проблема. Туреччина не може не звертати увагу на активізацію курдських угрупувань. Чергова ескалація курдської проблеми може вийти за межі північно-іраксько-турецького неконтрольованого анклаву та охопити інші країни регіону, де компактно проживає курдська меншина.
Повертаючись до постреволюційних криз у країнах регіону, турецький журналіст газети “Posta Newspaper” Мехмет Алі Біран (Mehmet Ali Birand), зазначив, що прихід до влади проісламських режимів не гарантує проведення ефективних реформ. Відсутність стратегічного бачення й стратегічного мислення призведе до чергового загострення ситуації. До того ж модель модернізації за західним взірцем критично сприймається націоналістично налаштованими силами в державах регіону. В цьому зв’язку Туреччина може запропонувати свої посередницькі послуги й виступити медіатором у врегулюванні протиріч, що виникають між правлячою елітою, опозицією та радикально налаштованими ісламістськими угрупуваннями.
Третя сесія була присвячена питанням посткризового розвитку країн Близького Сходу та Північної Африки. Відкриваючи сесію, головуючий Ерсат Юрмузлу (Ersat Hurmuzlu), старший радник Президента Турецької Республіки з питань Близького Сходу, звернув увагу на питання зовнішнього втручання – на скільки легітимними були дії Заходу по відношенню до Лівії. Чи всі трансформації в країнах регіону обумовлені аспіраціями внутрішніх сил, чи в цьому зацікавлені зовнішні сили (Об’єднане Королівство, США та ін.)? Цілком приєднуюсь до думки Е. Юрмузлу, яка полягає в тому, що саме глобальна політика обумовила трансформаційні процеси на Близькому Сході, передусім прагнення позарегіональних гравців отримати контроль за видобутком та постачанням енергосировини.
На думку директора Центру соціальних досліджень, Марокко, Саміра Будінара (Samir Boudinar), в результаті загострення внутрішньополітичних криз в країнах регіону можливі теракти. Отже, це підтверджує думку автора статті про те, що чим більш неспокійною ситуація є в країні, тим більша кількість опозиційних організацій обирають тактику та стратегію терору.
В рамках четвертої сесії обговорювались можливі сценарії подальшої активізації близькосхідної зовнішньополітичної стратегії Туреччини. Зокрема, зроблено акцент на пошуку Анкарою взаємовигідних форм співпраці із країнами регіону. Зростання політичної ваги та економічного впливу на Близькому Сході та у Північній Африці має відбуватись лише шляхом застосування засобів м’якої сили. Спільна історія, культура, економіка – індикатори, які інтегрують Туреччину з її сусідами, та є тими чинниками, які використовує Анкара, за словами професора Тель-Авівського Університету (Ізраїль) Ехуда Толедано (Ehud Toledano), для реалізації власних імперських цілей (доктрина неоосманізму – авт.). В цьому зв’язку варто зазначити, що зовнішня політика Туреччини зазнала суттєвих трансформацій після початку революційних процесів в країнах Арабського світу. Вона стала більш реалістичною та прагматичною. У Туреччини є безперечна перевага у розумінні регіону, що обумовлено її геополітичною та культурною близькістю.
Пітер Бехольд (Peter Bechtold), колишній директор Інституту дипломатичної служби (США) відзначив, що складається враження, що турки та араби не розуміють та не знають одне одного достатньою мірою. У своєму прагненні врегулювати кризу в Сирії, Туреччина продемонструвала ознаки своєї непримиренності, що зростає, до нескінченого потоку насилля зі сторони Ассада. Лише на минулому тижні Туреччина оголосила список “м’яких” санкцій винятково до режиму Ассада з надією вплинути на нього належним чином.
Після завершення четвертої сесії усіма учасниками форуму було прийнято заключну декларацію, зміст якої відображає спільне бачення інтелектуальної еліти різних країн світу причин “Арабської весни”, ризиків та загроз, з якими зіткнулись країни та регіон в цілому внаслідок революційних подій, та політичного майбутнього держав Близького Сходу та Північної Африки. Проте, не всі учасники погодились повністю з окремими положеннями декларації, тому деякі тези можна вважати такими, що відкриті для подальшої дискусії. Наприклад, сторони так і не визначились з оцінкою діяльності Ліги арабських держав під час арабських революційних подій. Також, не дивлячись на те, що під час третьої та четвертої сесій частково обговорювались питання посткризового розвитку, зазначене жодним чином не відображене у фінальному документі.
Підводячи підсумки, хотіла б передусім висловити своє занепокоєння тим, що представники Арабського світу з надзвичайним подивом дивились на учасницю з України, кожен раз запитуючи мене, а який інтерес має Україна до Близького Сходу і мені щораз доводилось пояснювати, в чому саме полягають наші інтереси на Близькому Сході та в регіоні Північної Африки. Більш того, вони і гадки не мають про те, що Україна здатна продукувати ідеї, які можуть відкрити країнам Арабського світу інший погляд на демократію, в тому числі з точки зору глобального управління енергетичними ресурсами різних регіонів світу. Тому варто прислухатись до думки інших, а не свято вірити в диво демократії або модернізації за західним взірцем.

Наслідки “Арабської весни” (2011) для Близького Сходу та Північної Африки: основні ризики та загрози

Стародуб Тетяна Сергіївна,Національна академія державного управління при Президентові України,
доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування,
Київський гуманітарний інститут, доцент кафедри міжнародних відносин,
кандидат політичних наук, старший науковий співробітник
Шановний пане головуючий, шановні учасники міжнародної конференції, дозвольте представити до Вашої уваги українське бачення ризиків та загроз безпеці в регіоні Близького Сходу та Північній Африці внаслідок подій “Арабської весни” 2011 року. Користуючись нагодою, хотіла б передати найщиріші вітання від керівництва Національної академії державного управління при Президентові України, зокрема, від професора Сергія Олександровича Телешуна, голови Українського національного комітету Платформи “Діалог Євразії”, завідувача кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної Академії державного управління при Президентові України.

Сучасна регіональна система міжнародних відносин на Близькому Сході та Півночі Африки зазнала кардинальних змін, що обумовлені масовими виступами в кінці 2010 року – на початку 2011 року. Масштабні протести охопили Туніс, Єгипет, Алжир, Йорданію, Ємен, Сирію, Бахрейн та Лівію, а також мали місце прояви незадоволення у Мавританії, Саудівській Аравії, Омані, Судані, Іраку, Кувейті, Лівані, Сомалі, Марокко, Західній Сахарі та Джибуті.
Важливо зауважити, що гострі системні кризи та конфлікти, які відбулись або мають місце сьогодні, не лише в регіоні Близького Сходу та Північної Африки обумовлені перебуванням націй, народів та держав у постійному пошуку нових форм співіснування, реалізації ними політичних, економічних, соціальних, гуманітарних проектів. Саме кризи та громадянські війни провокують структурні зміни як в окремих регіонах, так і в світі в цілому. В цьому контексті слушною є думка С. О. Телешуна, який зазначає, що криза старого світового порядку не є проблемою розвитку цивілізації, проблемою є відсутність моделей поведінки національних держав в нових умовах не завжди стабільної світової політико-економічної системи і прогнозована реакція та дії на світові виклики ХХІ ст. [1].
“Революційна Арабська весна” створила передумови не лише для зміни правлячих режимів, а, отже, трансформацій у політичному ландшафті окремих країн, але і перерозподілу сфер впливу та встановлення нових меж зон геополітичної відповідальності провідних акторів міжнародних відносин в регіоні Близького Сходу та Північної Африки.
Нині у регіоні Близького Сходу та Північної Африки практично відсутні сталі формальні інститути, які б підтримували регіональну стабільність. Події 2011 року, особливо, ситуація в Лівії, довели неефективність існуючих інституціональних структур, зокрема, Ліги арабських держав (ЛАД), у питанні забезпечення безпеки у зазначеному просторі.
З метою стабілізації ситуації у регіоні Близького Сходу та Північної Африки в рамках ЛАД пропонується виробити спільне бачення ризиків та загроз безпеці країн окресленого простору на національному та регіональному/інтеррегіональному рівнях.
Беручи до уваги необхідність врахування Україною подій, які відбулись на Близькому Сході та Півночі Африки в кінці 2010 року – на початку 2011 року, в реалізації близькосхідного напрямку її зовнішньої політики, варто проаналізувати наслідки “Арабської весни”, а також визначити ризики та загрози подій як для регіону, так і для світу в цілому.


Наслідки “Арабської весни” (2011) для країн Близького Сходу та Північної Африки
В жодній країні, яку охопила революційна хвиля, не відбулось зміни суспільно-політичного ладу. Таким чином, говорити, що масові виступи в державах Близького Сходу та Північної Африки є революціями в класичному розумінні цього терміну важко. Побутує думка, що все це більше нагадує стихійні заколоти, повстання, безлади і озброєні зіткнення. Наприклад, зміна президентів в Тунісі та Єгипті не призвела до кардинальних трансформацій суспільно-політичного ладу в цих державах, в Лівії немає чіткої узгодженості серед дій опозиції і навіть не має лідера, який міг би очолити країну, отже, ймовірно подальше загострення ситуації і як наслідок початок затяжної громадянської війни. Тому ейфорія, в якій перебуває лівійський народ після вбивства М. Каддафі, буде не довгою. Варто погодитись з більшістю науковців, які вважать, що у разі затягування політичної кризи та збройного протистояння в Лівії не уникнути повторного військового втручання Заходу у внутрішні справи Тріполі.
В Кувейті, Йорданії, Омані та Алжирі лідери арабських країн розпочали масштабні реформи в усіх сферах суспільного життя, зміни правлячих режимів в цих країнах не відбулось. У Саудівській Аравії та Бахрейні протести були подавлені, в Сирії ситуація продовжується загострюватись. Президент Ємену погодився віддати владу в обмін на особисту недоторканість. Особливо посилились позиції радикальних ісламістських організацій в Єгипті, Сирії, Лівії та Ємені.

Ризики та загрози безпеці в регіоні Близького Сходу та Північній Африці внаслідок подій “Арабської весни” (2011):
(1) Подальше загострення міжкланової боротьби за владу в країнах Північної Африки та Близького Сходу призведе до посилення в найближчій перспективі військової присутності США та союзниць Вашингтону по НАТО – Франції та Німеччини в цьому регіоні з метою так званої “стабілізації” в державах окресленого простору. Нові режими під дипломатичним, військовим, економічним та політичним тиском США/НАТО з урахуванням небезпеки, що зростає, для стабільності країн в цілому будуть вимушені дати згоду на розміщення на територіях своїх держав військових баз США або НАТО. Такий розвиток подій відповідає зовнішньополітичній стратегії США, яка одним із ключових завдань ставить перед собою підкорення Великого Близького Сходу.
(2) Загострення конфлікту інтересів в регіоні Близького Сходу та Північної Африки між ключовими регіональними акторами (Туреччиною, Іраном) та позарегіональними суб’єктами світової політики (США/НАТО, ЄС). Посилення міжкланової боротьби паралельно із постійними зривами переговорів по близькосхідному врегулюванню створює передумови для виникнення в регіоні повномасштабної війни. В цьому зв’язку важливо зазначити, що, за оцінками міжнародних експертів, першу ядерну зброю Іран зможе отримати вже в кінці цього року, і світова спільнота більше не буде в змозі не рахуватись з новою ядерною державою при вирішенні питань регіональної та глобальної безпеки.
(3) Нехтування регіональними механізмами забезпечення безпеки провідними геополітичними потугами світу та ООН, зокрема, баченням ЛАД ситуації на Близькому Сході та у Північній Африці; а також подвійне тлумачення резолюцій РБ ООН позарегіональними акторами, що поставило під сумнів легітимність самих рішень РБ та право на їх реалізацію.
(4) Недосконалість міжнародно-правових норм – система міжнародного права в рамках процесу становлення нового світового порядку потребує кардинальних змін; так, у міжнародному праві немає чіткого визначення права на збройне вторгнення, яке можна піддати сумніву та оскаржити в міжнародних інстанціях, з точки зору законності. В подальшому дві проблеми, які визначатимуть майбутній конструктивний розвиток процесу імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки, − це збройне вторгнення та право держав та блоків на самооборону. Більш того, розширення трактування статті 51 Статуту ООН остаточно закріпило право за ключовими світовими гравцями на дії за межами зони власної геополітичної відповідальності та виправдовування вторгнення на будь-яку територію [2]. Якщо виходити з традиційного розуміння права на самооборону, то надання більш широких повноважень у сфері врегулювання конфліктів регіональним організаціям дозволить розглядати систему регіональної колективної безпеки як засіб реагування на агресію, не залишаючи можливості використання цього права за межами регіону. Проте таке тлумачення не відповідає сучасним геополітичним реаліям та інтересам провідних світових акторів. Події в Лівії, резолюції РБ ООН (1970 від 26.02.11 [3] та 1973 від 17.03.11 [4]) щодо необхідності збройного втручання у внутрішні справи Тріполі отримали неоднозначну оцінку з боку впливових суб’єктів світової політики – як держав, так і міжнародних організацій.
(5) Посилення політичної ролі ісламу. Прихід до влади проісламських режимів під гаслами розбудови демократичного суспільно-політичного ладу в країнах Близького Сходу та Північної Африки за підтримки Заходу обумовив появу такого феномену як дебати навколо проблеми посилення політичної складової ісламу. Про це свідчить й посилення останнім часом антагонізмів між проісламськими режимами, які пришли до влади внаслідок “революцій”, ісламістами радикального штибу, які вороже ставляться до ідей модернізації політичних систем за західним взірцем, та представниками секуляристських (світських) ісламських організацій (Туніс, Сирія, Єгипет). Іслам використовується усіма трьома силами політичного процесу не лише як релігія, що здатна виковувати консолідуючу функцію, але й як механізм для реалізації цілей державної політики. Отриманий “революційний” досвід країнами регіону довів гнучкість політичної ісламської доктрини, здатної своєчасно реагувати на внутрішні та зовнішні виклики. Політична згода щодо подальшого розвитку кожної країни регіону можлива лише за умови налагодження взаємодії усіх політичних угрупувань, кінцевим результатом якої має бути досягнення політичного консенсусу з найбільш важливих питань модернізації суспільного буття [5]. В основу політичного компромісу покладено спільну ціль усіх ісламських угрупувань – створення всесвітньої ісламської держави/міжнародного ісламського співтовариства (“умма” - перекладається з арабської і як держава і як співтовариство). Ця мета перетинається з ідеями турецьких геополітичних доктрин – неоосманізму та пантюркізму – основне завдання яких – створення альтернативи ЄС – політичного, військового та економічного об’єднання усіх мусульманських держав.
(6) Загроза тероризму. Все частіше представники опозиційних сил вдаються до організації терактів, кількість яких збільшується залежно від стабільності/нестабільності внутрішньополітичної ситуації в країнах (Єгипет, Сирія). Чим більш неспокійною ситуація є в країні, тим більша кількість опозиційних організацій обирають тактику та стратегію терору. З іншого боку, внаслідок подій на Близькому Сході активізувалась діяльність терористичних організацій в Західній Європі. В цьому зв’язку варто зазначити, що в саме в регіоні Західної Європи діє найбільше терористичних організацій різної спрямованості – 312, у порівнянні з Близьким Сходом – 283 (без Північної Африки) [6, c. 76]. “Арабська весна” з одного боку та внутрішньополітична криза та економічні труднощі в країнах Західної Європи з іншого створили передумови для активізації опозиційних націоналістично налаштованих сил (яскравим прикладом є Греція, яка до того ж за чисельністю терористичних організацій займає перше місце в Європі – 90, у порівнянні з Бельгією – 7) [6, c. 77]; ймовірно, що у короткостроковій перспективі ми станемо свідками збільшення терактів з боку націоналістичних організацій, які використовують теракт як єдино правильний насильницький засіб заради психологічного тиску на суспільство з метою примушення влади до певних дій (проведення адміністративних реформ з метою ще більшої автономізації регіонів, здійснення більш ефективних соціально-економічних реформ, що можливо лише за умови виходу з Єврозони тощо).
(7) Збільшення потоків біженців з країн Близького Сходу та Північної Африки, які характеризуються тенденцією до подальшої нестабільності, може погіршити економічне, демографічне та політичне становище не лише у сусідніх регіонах. Так, суттєво збільшився потік біженців до країн Західної Європи (передусім до Італії, Греції). На сьогодні у ЄС відсутнє спільне бачення вирішення проблем працевлаштування та, особливо, процедури реадмісії (повернення) нелегальних мігрантів з Африки та Близького Сходу (запити Італії про необхідність надання італійському уряду фінансової допомоги з боку ЄС на вирішення питань депортації так і не були задоволені Брюсселем). При чому, розкол спостерігається серед країн Старої Європи. Єдиним проривом в цьому питанні було прийняття нової європейської програми “Партнерство заради демократії та спільного добробуту з Південним Середземномор’ям” від 08.03.11, яка передбачає підтримку політичних перетворень і фінансову допомогу арабським країнам, що стали на шлях системної трансформації, а також полегшення в’їзду до Європи для студентів, науковців та бізнесменів із близькосхідних держав за умови посилення співробітництва арабських урядів з ЄС у сфері контролю над нелегальною міграцією [7]. Європа сьогодні констатує кризу “доктрини мультикультуралізму”, основна причина – небажання мігрантів інтегруватись в культурно-цивілізаційний простір Європи.
(8) Нестабільність міжнародно-політичної ситуації на Близькому Сході та в регіоні Північної Африки призвела до зростання цін на енергосировину. Очікується збільшення ціни на енергосировину з 2010 року по 2035 рік приблизно на 1/3. Більш того, через події в Єгипті на деякий час було заборонено перевезення нафти Суецьким каналом. Тріполі оголосила, що не в змозі виконати низку експортних контрактів. Діяльність лівійських портів була частково призупинена, відвантаження нафти практично припинено. Експертна думка стверджує, що вже весною 2012 року ціна нафти може перевищувати 175-200 доларів за барель в зв’язку із загрозою відкритого збройного протистояння між Ізраїлем та Іраном. Окрім цього, загострення внутрішньополітичної нестабільності в Лівії, Ємені та Сирії призводить до збоїв постачань енергосировини з цих країн. Запаси сирої нафти в Європі стрімко зменшуються. Після оприлюднення доповіді МАГАТЕ щодо ситуації навколо ядерної програми Ірану США знову виступили за вжиття нових санкцій проти Ірану. Проте європейська спільнота з обережністю ставиться до таких заяв Вашингтону, розуміючи, що Іран є третім найбільшим експортером нафти після Саудівської Аравії та Росії в світі. Тегеран контролює Ормузький канал, через який щодобово транспортується 15,5 млн барелів нафти [8]. У випадку ударів з боку Ізраїлю по ядерним об’єктам Ірану Тегеран автоматично блокує протоку. Саме в такій ситуації ціна на нафту може зрости до 200 доларів за барель.

Висновки. Майбутній розвиток ситуації на Близькому Сході залежатиме не лише від здатності країн регіону стабілізувати політичну ситуацію, але і від подальшого перерозподілу сфер геополітичного впливу найбільш зацікавлених в ресурсах регіону акторів міжнародних відносин. Поява на політичній арені значної кількості опозиційних сил, націоналістично налаштованих свідчить про подальше загострення внутрішньополітичної ситуації в країнах регіону; ймовірне загострення міжкланової боротьби за владу та можливу втрату державного контролю за експортом сировини, що неминуче призведе до повторного військового втручання Заходу з метою стабілізації ситуації та отримання тотального контролю над нафтою у просторі Північної Африки та Близького Сходу. Проте в такій ситуації США та країнам Західної Європи доведеться рахуватись з оновленими близькосхідними стратегіями Росії та Китаю та інтересами такого військово-стратегічного тандему як Туреччина-Іран. Ефективна діяльність ситуаційного військово-стратегічного альянсу між Туреччиною та Іраном у перспективі може призвести до створення нового центру регіонального тяжіння, відкритого для інших мусульманських країн [9]. Ідею формування такого альянсу як спроби реалізації турецького проекту створення євразійського співтовариства підтримують відкрито країни Європейського Союзу, які вважають що повномасштабне включення Туреччини в процеси регіональної інтеграції на Близькому Сході повністю знівелює її прагнення здобути членство в ЄС. Проте при цьому Брюссель не замислюється, що в основу цього угрупування буде закладено військово-стратегічну складову, а не економічну, а країнами ядра виступатимуть Туреччина та Іран, що в майбутньому може призвести до зміцнення позицій Близького Сходу як окремого регіонального комплексу безпеки, що тяжіє до гомогенності, та в результаті до закріплення чітких зон геополітичної відповідальності та контролю за енергоресурсами. При цьому усі спроби Заходу підтримувати подальший діалог із прозахідними режимами будуть зведені нанівець, адже модернізація за західним взірцем в країнах Арабського світу практично не можлива, про що свідчить ситуація в Іраку.

Позиціонування України. Українська Держава зацікавлена у забезпеченні стабільності Близького Сходу та Північної Африки. Підвищений інтерес України обумовлений проблемою визначення місця України в близькосхідних регіональних процесах, а також потребою у забезпеченні реалізації її геополітичних та геоекономічних / енергетичних інтересів. З цією метою Київ готовий до пошуку нових форм співпраці з країнами зазначеного регіону в таких сферах як: (1) підтримка громадського порядку та посткризового врегулювання; (2) зниження ризику загострення збройного протистояння; (3) боротьба з тероризмом; (4) поширення зброї масового ураження. Основним завданням близькосхідної стратегії України залишається пошук нових форматів відносин із ключовими каїнами регіону: Туреччиною, Іраном та Ізраїлем.
Вважаємо, що участь України у посткризових заходах світового співтовариства, спрямованих на стабілізацію політичної ситуації в країнах Арабського світу, сприятиме підвищенню її іміджу не лише в регіоні, а й у світі в цілому. Цікавими для України можуть бути проекти по відновленню інфраструктури конфліктних регіонів.

Список використаних джерел

1. Телешун С. О. Судний день ізоляціонізму або відчуття подиху нової культури [Електронний ресурс] // Відкриті очі: [сайт] – Режим доступу: http://www.vidkryti-ochi.org.ua/2011/04/blog-post.html (29.11.11) – Назва з екрану.
2. Charter of the United Nations and Statute of the United Nations and Statute of the International Court of Justice, San Francisco, [Електронний ресурс] // United Nations Treaty Collection: [сайт] – Режим доступу: http://treaties.un.org/doc/Publication/CTC/uncharter-all-lang.pdf (18.11.11) – Назва з екрану.
3. Резолюция 1970 (2011), принятая Советом Безопасности на его 6491-м заседании 26 февраля 2011 года [Электронный ресурс] // Official Documents System of the United Nations: [сайт] – Режим доступа: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N11/245/60/PDF/N1124560.pdf?OpenElement (18.11.11) – Заглавие с экрана.
4. Резолюция 1973 (2011), принятая Советом Безопасности на его 6498-м заседании 17 марта 2011 года [Электронный ресурс] // Official Documents System: [сайт] – Режим доступа: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N11/268/41/PDF/N1126841.pdf?OpenElement (18.11.11) – Заглавие с экрана.
5. Khanfar Wadah. Those who support democracy must welcome the rise of political Islam [Електронний ресурс] // guardian.co.uk, Sunday 27 November 2011 19.30 GMT: [сайт] – Режим доступу: http://www.guardian.co.uk/commentisfree/2011/nov/27/islamist-arab-spring-west-fears (01.12.11) – Назва з екрану.
6. Карпачева О. В. Мировой терроризм: масштабы, динамика, тенденции / О. В. Карпачева // Системный мониторинг глобальных и региональных рисков / Отв. ред. Д. А. Халтурина, А. В. Коротаев, Ю. В. Зинькина. – М.: Издательство ЛКИ, 2010. – 416 с. – С.: 61-92.
7. European Commission/High Representative for Foreign Affairs and Security Policy, Joint Communication, A Partnership for Democracy and Shared Prosperity with the Southern Mediterranean, Brussels, 8.3.2011 COM (2011) 200 final. [Електронний ресурс] // European Union – EEAS: [сайт] – Режим доступу: http://eeas.europa.eu/euromed/docs/com2011_200_en.pdf (18.11.11) – Назва з екрану.
8. Цена нефти может превысить 200 долларов за баррель уже в 2012 году – эксперты [Электронный ресурс] // Аргументы недели [сайт] – Режим доступа: http://www.argumenti.ru/economics/online/2011/11/136199 (18.11.11) – Заглавие с экрана.
9. Turkey, Iran must form alliance to preserve global peace - Deputy PM [Електронний ресурс] // TREND 29 March 2011, 08:08 (GMT+05:00): [сайт] – Режим доступу: http://en.trend.az/regions/met/turkey/1851694.html (01.12.11) – Назва з екрану.

Сучасна політика Туреччини на Близькому Сході в контексті її залучення до революційних подій (2011)

Стародуб Тетяна Сергіївна,
Національна академія державного управління при Президентові України, доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування,
Київський гуманітарний інститут, доцент кафедри міжнародних відносин,
кандидат політичних наук, старший науковий співробітник

Туреччина є потужним регіональним лідером із власною системою геополітичних інтересів. Регіональна політика Туреччини характеризується послідовністю, активністю та різноплановістю. Забезпечення власних зовнішньополітичних пріоритетів здійснюється Туреччиною з активним використанням переваг вигідного геополітичного розташування, значного економічного та транзитного потенціалу, впливових позицій в регіональних та міжнародних структурах, лобістських ініціатив, а також ефективної пропаганди можливості поєднання мусульманських традицій з європейськими стандартами та демократичними цінностями [1, с. 87].
На думку турецьких аналітиків, всі т.зв. кола євразійської безпеки, які включають в себе Центральну Європу, Балкани, Чорноморський регіон, Кавказ, Східне Середземномор’я, Близький Схід і Центральну Азію, накладаються і перетинаються саме у місці розташування Туреччини, що з урахуванням нових умов значно підвищує її значення як члена НАТО й імовірність закріплення її позицій як регіонального лідера. Геополітична ідеологія Туреччини пов’язана з пантюркізмом, ідеєю “Великого Туркестану”, який включає значну частину пострадянського простору. Туреччина входить в Чорноморський консорціум, Союз Тюркських держав, ОЕС , ОЧЕС та інші інституціональні форми, що підвищують її регіональний статус. Реалізації регіональної політики Туреччини сприяє підтримка з боку США [1, с. 87].
Побутує думка, що в зв’язку з акцентуацією європейського напрямку зовнішньої політики Туреччини протягом 90-х років ХХ століття, Анкара почала поступово втрачати свої позиції на Близькому та Середньому Сході, проте, з 2000 року ми можемо говорити про відродження ідеології пантюркізму. Більш того, вплив міжнародного безпекового середовища обумовив зміни в уявленні про ймовірні інструменти реалізації зазначеної ідеології, що призвело до трансформації самої доктрини та появи неопантюркізму.
Головною ідеєю неопантюркізму є об’єднання тюркомовних народів від Китаю до Адріатичного моря в одну міжнародну спільноту/організацію [2]. Проте неопантюркізм не є єдиною ідеологією, на якій ґрунтуються основні засади внутрішньої та зовнішньої політики Турецької Республіки, адже паралельно із неопантюркізмом набувають особливого розповсюдження ідеї неоосманізму , при цьому йдеться не лише про наукові та експертні кола, але і про активне пропагування цих ідей серед громадськості та політичної еліти. Ідеологія неоосманізму обґрунтовує необхідність трансформації зовнішньополітичної стратегії Туреччини на близькосхідному напрямку в зв’язку із потребою у посиленні її ролі в процесах модернізації та демократизації країн Близького та Середнього Сходу.
Необхідність залучення ідей неоосманізму для обґрунтування дій Туреччини на міжнародній арені загалом та в регіоні Близького Сходу зокрема вперше запропонував Тургут Озал. Сьогодні головним прихильником ідеології неоосманізму є нинішній міністр закордонних справ Турецької Республіки Ахмет Давутоглу, який використовує положення неоосманізму для обґрунтування необхідності повернення Туреччиною втраченого впливу на колишній османський світ. Головна мета ідеології неоосманізму, що стала основною геополітичною концепцією турецької Республіки, − консолідація тюркомовних народів з метою об’єднання в єдине міжнародне співтовариство з акцентуацією на існуванні спільної системи історичних, культурно-цивілізаційних та релігійних цінностей [3]. В цьому основна схожість неоосманізму з ідеологією неопантюркізму.
Відповідно до положень концепції неоосманізму, основними завданнями зовнішньої регіональної політики Туреччини є:
• поширення ідей спільного історичного минулого з метою повернення в поле неоосманізму більшості арабських країн за допомогою “м’якої сили” та послідовної врівноваженої політики;
• проведення політики рівновіддаленості від світових геополітичних центрів сили (США, ЄС) у питаннях вирішення проблем регіональної безпеки, зокрема в регіоні Близького та Середнього Сходу;
• здійснення активної дипломатичної, економічної , соціальної та гуманітарної політики з метою перетворення Туреччини на провідну регіональну державу;
• посилення впливу, передусім, шляхом надання допомоги на розбудову інфраструктури та реалізацію освітніх проектів, на мусульманські європейські країни Боснію та Албанію, а також християнські Болгарію, Македонію та Україну (АРК), в яких проживають значна частина мусульман;
• поступове перебирання на себе ролі посередника у процесі вирішення регіональних конфліктів;
• підтримка Туреччиною демократичних перетворень в країнах Близького Сходу та Північної Африки з метою повномасштабної реалізації ролі так званого “модернізатора” Близькосхідного регіону; в цьому зв’язку арабські революції були нагодою для Туреччини проявити свої амбітні цілі щодо регіонального лідерства та спробувати виступити в черговий раз в ролі посередника на Близькому Сході.
Враховуючи схожість ідей неопантюркізму та неоосманізму, ґрунтуючись на необхідності створення та формування системи євразійської безпеки та противагу європейській, можна говорити про зародження нової ідеології Турецької Республіки – турецького євразійства, основна мета якого – посилення взаємодії між Туреччиною та Росією, вирішення усіх спірних історичних питань за метою вироблення спільної стратегії протидії поширенню впливу Заходу на Близький Схід та країни Північної Африки, Центральну Азію, Чорноморський регіон та Балкани.
В результаті реалізації стратегії протидії та посилення позиції колишніх двох імперій в зазначених регіонах передбачається створення Євразійського співтовариства слов’янських та тюркських народів на противагу інтеграційним структурам Європейського континенту та з метою зменшення їхнього впливу на внутрішньорегіональні процеси в зазначених вище просторах. Передусім йдеться про створення альтернативного Європейському Союзу об’єднання у разі остаточного провалу євроінтеграційного курсу Туреччини та відмови Анкари від прагнення набути членства в цій організації. Складається враження, що Брюссель не усвідомлює того, що є більшою загрозою для ЄС – створення подібного потужного об’єднання як впливового міжнародного актора, діяльність якого поступово змінить розстановку сил у світі, що призведе до формування нової геополітичної картини світу, або вступ Туреччини в ЄС та розчинення її у європейському економічному, культурно-цивілізаційному та інформаційному середовищі.
Серед ймовірних варіантів подальшого розвитку такої структури вбачають можливість її розширення за рахунок Ірану та Китаю, що видається малоймовірним, тому що Іран в регіоні Близького Сходу разом із Саудівською Аравією є сильними конкурентами, адже так само прагнуть реалізувати власні регіональні амбіції. Проте це не виключає можливість посилення взаємодії з метою вирішення окремих проблем безпеки регіону в цілому власне зусиллями країн регіону без залучення ресурсів позарегіональних гравців.
На відміну від ЄС, США вбачають в новій ідеології Турецької Республіки можливості посилення американської присутності в регіоні Близького Сходу шляхом реалізації механізмів стратегічного американсько-турецького партнерства. Для Вашингтону важливо мати в регіоні надійного посередника та партнера, яким є Туреччина, до думки якої прислухається політична еліта Арабського світу та яка своїми зовнішньополітичними діями здатна певною мірою впливати на внутрішньорегіональні процеси. Туреччина найбільш прийнятна для США в якості посередника на Близькому Сході, − це сприйняття було характерним для адміністрації Дж. Буша-молодшого, і простежується сьогодні у близькосхідній політиці Б. Обами. В цьому зв’язку важливо зауважити, що Туреччина була першою країною, яку відвідав Б.Обама під час свого першого турне країнами Близького Сходу [2].
Ідею створення Євразійського співтовариства слов’янських та тюркських народів Вашингтон не коментує. В американських наукових колах її називають дещо утопічною та такою, яку здійснити практично не можливо, проте це не уможливлює появу ситуаційних союзів тощо. Така стратегія США відповідає реалізації регіональних цілей Туреччини на Близькому Сході та створює додаткові можливості для їх імплементації.
Окрім геополітичних концепцій, що закладені в основу зовнішньої політики Турецької Республіки, важливим документом, що регулює питання регіональної політики Туреччини у галузі безпеки, є Документ про політику у сфері національної безпеки (схвалений у жовтні 2005 року) або стратегія національної безпеки, яку в Турецькій державі називають ще “Червоною книгою” та “Секретною конституцією держави”. Фактично, це стратегія національної безпеки, в якій викладені характеристики зовнішніх та внутрішніх загроз Туреччини. До основних загроз внутрішньої безпеки віднесено ісламський радикалізм, сепаратизм та діяльність лівацьких угрупувань. Головною зовнішньою загрозою визначено міжнародний тероризм.
В документі визначено, що Туреччина є важливою регіональною євразійською державою, яка володіє значним потенціалом і може здійснювати істотний вплив на розвиток ситуації на Близькому та Середньому Сході, Балканах, Кавказі та в Центральній Азії [4].
У жовтні 2010 р. були внесені зміни до Документу, які знаменували собою коригування розуміння поняття національної безпеки в бік врахування невоєнних загроз, а також трансформації у зовнішньополітичній площині безпекової стратегії країни [5].
На сучасному етапі головними завданнями цієї стратегії є:
• збереження статусу регіонального центру сили та рівноваги;
• створення у своєму оточенні “зони миру та безпеки”;
• посилення власного внеску у безпеку регіону та у мир за межами регіону;
• збільшення впливу на процеси формування спільного бачення загроз в країнах регіону та відображення цього бачення у вигляді системи спільних загроз та індикаторів їх визначення у відповідних нормативно-концептуальних документах держав окресленого простору;
• здійснення заходів, спрямованих на співпрацю, зближення та розвиток дружніх відносин з іншими країнами.
При цьому під регіоном для Туреччини розуміється простори її оточення – Близький та Середній Схід, Балкани, Кавказ та Центральна Азія, а також найближче зовнішнє середовище, тобто сусіди Турецької Республіки, по відношенню до яких застосовується новий підхід у веденні зовнішньої політики – “відсутність будь-яких проблем у відносинах із сусідніми державами” (Turkey’s “zero problems with neighbours” approach) [6].
Туреччина поступово відходить від демонстрації своєї військової могутності та вдається до використання засобів “м’якої сили”. З точки зору керівництва Туреччини, найбільшою “м’якою силою” країни є її демократія, яка впливає на все оточення країни. Турецька Республіка позиціонує себе як модель модернізації та демократизації для мусульманського світу, як своєрідний посередник між Сходом та Заходом [2; 6].
Революційні події в країнах Арабського світу на початку 2011 р. можуть розглядатись як перевірка на спроможність реалізації нової зовнішньополітичної та безпекової доктрини Турецької Республіки. Життєздатність турецьких зовнішньополітичних устремлінь залежить від спроможності Туреччини впливати на стабілізацію ситуації дипломатичними методами та запропонувати себе як модель для мирної трансформації політичних режимів арабських країн у русі процесів модернізації за турецьким зразком.
Для того, щоб оцінити рівень життєздатності турецьких ініціатив, необхідно проаналізувати активність Анкари по відношенню до кожної країни Арабського світу, яку охопила революційна хвиля.
“Арабські революції” на початку 2011 року створили додаткові можливості для Туреччини проявити свою активність у близькосхідних процесах відповідно до концепції неоосманізму. Враховуючи кількість візитів, заяв, ініціатив турецького керівництва щодо близькосхідного врегулювання, починаючи з падіння Османської імперії і до цього дня Анкара ще ніколи не проявляла в Арабському світі такої активності в дипломатичній, економічній, політичній та духовній сферах. Складається враження, що основним напрямом зовнішньої політики Турецької Республіки сьогодні є близькосхідний напрям на тлі гальмування євроінтеграційного курсу Туреччини.
Офіційна позиція Туреччини полягає в тому, що у разі приходу до влади ісламістів в арабських країнах внаслідок революцій Анкара може виступати у ролі посередника між новою владою в арабських країнах з одного боку, та між США, Європою та Ізраїлем з іншого.
Всі ініціативи та заклики Туреччини під час арабських революцій (2011) ґрунтувались на принципах міжнародного права. Більш того, Анкара закликала світову спільноту дотримуватись у своїх діях міжнародно-правових норм. Так, політична еліта Турецької Республіки закликала до мирного розв’язання конфліктів між владою і опозицією в арабських країнах. У турецьких ЗМІ поширювалась заява МЗС Туреччини від 21 березня 2011 року про те, що Туреччина проводить послідовну політику, спрямовану на підтримку демократичних перетворень в арабських країнах, які мають здійснюватися мирним шляхом при збереженні територіальної цілісності і суверенітету цих країн [2].
Революції в країнах Арабського світу не були чимось неочікуваним для Туреччини, яка й раніше попереджала керівництво країн Арабського світу про необхідність впровадження реформ, щоб уникнути соціальних вибухів.
Найбільш активно Туреччина долучилась до врегулювання масових протестів в Тунісі, Єгипті, Сирії та Лівії. Туреччина підтримала процес демократизації в Тунісі після “жасминової революції”. Повідомлення глави партії “Ан-Нахда” (“Відродження”) Р. Ганнуші про необхідність впровадження демократичної системи і соціальної справедливості в державі за прикладом Туреччини в черговий раз засвідчило той факт, що турецька модель модернізації дійсно виступає зразком для країн Арабського світу.
Після початку антиурядових масових акцій протесту в Єгипті 25 січня 2011 року офіційна Анкара зайняла нейтральну позицію, проте із посиленням страйків, Анкара запропонувала власний план виходу із кризи: (1) створення тимчасового уряду після відставки президента Х. Мубарака; (2) розробка нової Конституції; (3) проведення виборів у вересні 2011 року, коли збігає термін президентства Мубарака; (4) забезпечення новою владою демократизації суспільно-політичного процесу, проведення економічних реформ [2]. Після оголошення плану прем’єр-міністр Туреччини Р. Ердоган закликав єгипетського президента Х. Мубарака негайно піти у відставку. Жорстка позиція відносно Х. Мубарака пояснюється тим, що єгипетський президент не надав достатньої підтримки Анкарі в її протистоянні із прем’єр-міністром Ізраїлю Б. Нетаньяху після атаки ізраїльськими військовими судна “Маві Мармару” у травні 2010 року.
Під час візиту до Єгипту 3 березня 2011 року президент Туреччини А. Гюль закликав єгипетських військових сприяти швидкому проведенню відкритих і вільних виборів і заявив про готовність Туреччини надати Єгипту всіляке сприяння в цьому процесі, спираючись на історичні зв’язки двох народів і власний досвід здійснення політичних і економічних реформ [2].
Туреччина продовжує уникати різких заяв щодо ситуації в Сирії. У кінці квітня 2011 року під час засідання турецького уряду під головуванням міністра закордонних справ Туреччини А. Давутоглу було розглянуто заходи, які необхідно прийняти у разі збільшення потоку біженців з Сирії. У кінці квітня 2011 року Рада національної безпеки Туреччини в спеціальній заяві закликала Сирію негайно здійснити реформи, спрямовані на забезпечення законних політичних, соціальних і економічних вимог сирійського народу. [2]. Офіційна Анкара продовжує підкреслювати своє негативне ставлення щодо процесу реформування основних сфер суспільного життя країни.
В результаті вбивства лідера Лівійської Джамахірії М. Каддафі та відповідно ліквідації його режиму, а також посилення впливу Заходу, Туреччина втрачає свої лівійські преференції і дивіденди, передусім в економічній сфері. Тому із самого початку Туреччина виступала категорично проти іноземного військового втручання з метою підтримки лівійської опозиції. Туреччина відмовилась підтримувати пропозиції НАТО щодо втручання в лівійські події. Р. Ердоган засудив резолюцію РБ ООН 1970 від 26 лютого, вважаючи, що санкції проти Лівії лише посилять страждання лівійського народу. Військове втручання ЄС і НАТО в лівійський внутрішній конфлікт розцінювалося турецьким політичним істеблішментом не інакше як імперіалістична агресія. В цьому зв’язку важливо зауважити, що Туреччина неодноразово засуджувала політику Франції щодо Лівії, зокрема, прагнення Парижа очолити військову кампанію проти режиму М. Каддафі. Метою цього втручання є зовсім не підтримка демократії в Лівії, а енергетичні ресурси цієї країни. У відповідь на таку жорстку позицію Анкари щодо політики Франції Н. Саркозі не запросив Туреччину 19 березня 2011 р. до Парижу, де був проведений саміт 22 країн НАТО щодо ситуації у Лівії [2].
Пізніше Туреччина була вимушена підтримати прийняття Радою Безпеки ООН резолюції 1973 від 17 березня 2011 року. А. Давутоглу висловив надію на те, що ця резолюція ООН по Лівії приведе до припинення збройних дій і сприятиме початку діалогу між опозицією і владою. Р. Ердоган закликав М. Каддафі і лівійську опозицію до негайного припинення збройних сутичок і проведення переговорів. Ще 1 березня Р. Ердоган звернувся до М. Кадаффі із закликом піти у відставку [2].
У середині березня 2011 року прем’єр-міністр Туреччини Р. Ердоган висловився проти введення будь-яких міжнародних санкцій відносно Лівії, заявивши, що вони зашкодять не стільки керівництву Лівії, скільки її народу.
Туреччина докладала усіх зусиль для того, щоб військова операція міжнародної коаліції в Лівії не мала довгострокового характеру, подібно до того, як це сталося в Афганістані і Іраку. Пізніше Туреччина дала свою згоду на проведення військової операції, проте не під егідою НАТО, а під контролем ООН. 24 березня 2011 р. парламент Туреччини схвалив рішення щодо участі армії країни у військовій операції в Лівії. При цьому Р. Ердоган зазначив, що Туреччина ніколи не стрілятиме по лівійцях і як тільки буде досягнута єдність Лівії на основі демократичних вимог народу, Туреччина якнайскоріше залишить цю країну [2].
На початку травня 2011 року Туреччина різко змінила позицію щодо ситуації в Лівії – лівійський лідер повинен був негайно відмовитися від влади і покинути Лівію в ім’я її територіальної цілісності, а турецька влада продовжить вже контакти з лівійською Національною радою з метою імплементації “дорожньої карти” для розв’язання лівійської кризи.
Висновки. Активізація регіональної політики Туреччини на Близькому Сході під час арабських революцій свідчить про те, що покладено початок реалізації геополітичної доктрини неоосманізму в регіоні, який ще на початку минулого століття був невід’ємною частиною Османської імперії.
Прагнення Туреччини стати регіональним лідером в Арабському світі сприймається дещо неоднозначно, про що свідчать результати проведених соціологічних опитувань громадської думки країн регіону. Поки що арабські країни не готові визнати Туреччину єдиним центром тяжіння, регіональним лідером, що обумовлено сильним позиціонуванням в регіоні Саудівської Аравії та Ірану (раніше на роль регіонального лідера претендував ще й Єгипет, проте після внутрішніх соціальних потрясінь в січні-лютому 2011 року регіональні амбіції Каїру відішли на задній план). Така позиція населення арабських країн обумовлена тим, що історична пам’ять про перебування у складі Османської імперії ґрунтується не лише на позитивних аспектах.
Щодо Ірану, то його прагнення набути статус регіонального лідера обмежуються релігійним та ядерним чинниками. Відомо, що сунітська більшість в арабських країнах з певним упередженням ставиться до шиїтського Ірану. А ймовірність завершення ядерного циклу до кінця 2011 року в рамках розвитку ядерної програми Ірану ускладнює відносини Тегерану із Заходом зокрема та із світовим співтовариством в цілому. За таких умов говорити про те, що Іран може стати центром тяжіння в регіоні Близького Сходу, є безпідставним. З іншого боку, не рахуватися з потенційною ядерною державою у питаннях регіональної безпеки – заздалегідь наражати себе та інших на небезпеку та загострення внутрішньорегіональних протиріч.
Відповідно до ідей турецького євразійства, доцільно було б об’єднати зусилля Туреччини та Ірану та створити так званий ситуаційний військово-стратегічний альянс з усіма зобов’язаннями, що з цього витікають. Ефективна діяльність такого альянсу призвела б до створення нового центру регіонального тяжіння, відкритого для інших мусульманських країн. Ідею створення такого альянсу як спроби реалізації проекту створення євразійського співтовариства підтримують відкрито країни Європейського Союзу, які вважають що повномасштабне включення Туреччини в процеси регіональної інтеграції на Близькому Сході повністю знівелюють її прагнення здобути членство в ЄС. Проте при цьому Брюссель не замислюється, що в основу цього угрупування буде закладено військо-стратегічну складову, а не економічну, а країнами ядра виступатимуть Туреччина та Іран, що в майбутньому може призвести до зміцнення позицій Близького Сходу як окремого регіонального комплексу безпеки, що тяжіє до гомогенності, та в результаті до закріплення чітких зон геополітичної відповідальності та контролю за енергоресурсами. При цьому усі спроби Заходу підтримувати подальший діалог із прозахідними режимами будуть зведені нанівець, адже модернізація за західним взірцем в країнах Арабського світу практично не можлива, про що свідчить ситуація в Іраку.
Окрім підтримки ЄС ідеї створення євразійського об’єднання, слід зазначити, що свого часу Римо-католицька церква виступила з ініціативою створення мусульманської альтернативи Євросоюзу з провідною роллю Туреччини. Більш того, йшлося не про економічне об’єднання, а про політичне [2].
Щодо Саудівської Аравії, то її могутність та вплив ґрунтуються переважно на енергетичних ресурсах. Проте на відміну від Туреччини та Ірану економіка Саудівської Аравії на 95% залежить від імпорту, а рівень промислового та сільськогосподарського самозабезпечення знаходиться на найнижчому рівні серед країн регіону. Іншою проблемою є питання старіння правлячого клану – прямих спадкоємців засновника Королівства Саудівської Аравії – короля Абдель Азіза ас-Сауда [2] .
Ер-Ріяд негативно сприймає зусилля Туреччини, спрямовані на посилення його ролі в регіоні Близького Сходу. Проте це не впливає на процес поглиблення двосторонньої співпраці та на можливості Анкари використати зв’язки із Саудівською Аравією для зміцнення своїх позицій в ісламському світі.
Труднощі на шляху реалізації близькосхідної політики Анкари складає курдське питання, а саме неспокійний кордон Туреччини з Північним Іраком на південному сході країни. 19 жовтня 2011 року Анкара розпочала чергову наземну операцію із використанням авіації на півночі Іраку з метою переслідування та знищення бойовиків сепаратистської Робітничої партії Курдистану, яка вже більше чверті століття намагається здобути статус автономії на південному сході Туреччини [7]. Побутує думка, що Ірак буде розподілено на декілька малих держав, що практично неминуче та відповідає планам Вашингтону, адже ще 30 років назад в американському науковому колі обговорювалась можливість створення вільного Курдистану внаслідок підкорення Великого Близького Сходу .
Ескалація напруги на півночі Іраку є результатом терористичних акцій, які здійснюються курдами, що мешкають поблизу південного сходу Туреччини, представниками Робочої партії Курдистану, а також появи у ЗМІ заяви заступника прем’єр-міністра Курдистану про те, що його уряд збирається створити незалежну курдську державу на півночі Іраку.
Цілком ймовірно, що Анкара і надалі створюватиме так звану зону безпеки між північчю Ірану та південним сходом Туреччини. Відбудеться захоплення півночі Іраку та створення буферної зони. Отже, збройне протистояння триватиме та вимагатиме від Туреччини постійної уваги до курдської проблеми й пошуку нових ресурсів, проте враховуючи попередній досвід боротьби з курдами, це не створювало значних труднощів на шляху до реалізації ключових цілей зовнішньополітичної стратегії Туреччини.
Вибудовуючи власну зовнішньополітичну лінію, що ґрунтується на доктрині неоосманізму, Туреччина вживає усіх можливих заходів з метою послаблення позицій в регіоні Близького та Середнього Сходу США, НАТО та ЄС. Геополітичні інтереси Туреччини в регіоні розходяться з інтересами Альянсу та стратегією Вашингтону, основна мета якого – встановлення тотального контролю над Великим Близьким Сходом.
Основним чинником об’єднання країн є Іслам, а, отже, реалізація однієї з ключових тез ісламського модернізму – створення світової ісламської держави (“умма”) .
Регіональну політику Туреччини на Близькому Сході підтримує Росія, яка також зацікавлена у поступовому витісненні США з регіону або принаймні у послабленні позицій Вашингтону на Близькому Сході. Проте, як свідчать події “Арабської революційної весни” турецько-російський військово-стратегічний тандем не склався. Росія обмежувалась лише декларативними заявами та, користуючись можливістю, збільшувала обсяг експорту озброєнь в країни Близького Сходу.
Парламентські вибори в Туреччині (2011) продемонстрували, що курс Партії справедливості, як зовнішньополітичний так і внутрішньополітичний, користується популярністю серед більшості турецького населення. Збільшується також підтримка дій партії і в арабських країнах. З урахуванням сталого економічного зростання та стабільної внутрішньополітичної ситуації в країні Туреччина – поки що єдина країна в регіоні, що дійсно може претендувати на роль лідера в регіоні.
Таким чином, доктрина неоосманізму дала свої перші позитивні результати. Внаслідок активного залучення Туреччини в революційні події в країнах Арабського світу Анкара посилила свій авторитет в регіоні та світі, який вже не може не враховувати її інтереси при вирішенні питань регіону Близького та Середнього Сходу.
Враховуючи подальші тенденції посилення ролі Туреччини в регіоні, Україні необхідно також узгоджувати свою близькосхідну політику з Анкарою, більш того використовувати Турецьку Республіку як провідника українських інтересів на Близькому Сході. Це надасть можливість диверсифікації енергоносіїв, забезпечить активну роль України у формуванні нової системи транспортних комунікацій на Євразійському просторі та транзиту енергоносіїв із Близького Сходу та Каспію до Європи.
Список використаних джерел
1. Стародуб Т. С., Сапицька І. І. Нові підходи до формування системи регіональної безпеки у Чорноморсько-Каспійському регіоні / Т. С. Стародуб, І. І. Сапицька // Стратегічна панорама. – 2009. – № 2. – С. 86-95.
2. Волович Олексій. Турецький неоосманізм і “арабські революції” 2011 року. Інформаційно-аналітичне есе [Електронний ресурс] // Публікації за 2011 рік. – Одеський філіал НІСД [сайт, стара версія] – Режим доступа: – www.niss.od.ua/p/404.doc (18.11.11) – Назва з екрану.
3. Seker Nimet. A Shift in Turkish Foreign Policy - Turkey's Strategic Depth [Электронный ресурс] // Qantara.de [сайт] – Режим доступа: // http://en.qantara.de/wcsite.php?wc_c=6894 (18.11.11) – Назва з екрану.
4. Гур’єв А. Новая концепция национальной безопасности Турции [Электронный ресурс] // Институт Ближнего Востока: [сайт] – Режим доступа: // http://www.iimes.ru/rus/stat/2005/07–11+05.htm (18.11.11) – Назва з екрану.
5. Воротнюк М. Стратегія національної безпеки Туреччини та її врахування в зовнішній політиці України. Аналітична записка [Електронний ресурс] // Аналітичні матеріали. – Одеський філіал НІСД [сайт] – Режим доступа: – http://od.niss.gov.ua/articles/427/ (18.11.11) – Назва з екрану.
6. Krastev Ivan. Arab revolutions, Turkey’s dilemmas: zero chance for "zero problems" [Електронний ресурс] openDemocracy [сайт] – Режим доступа: http://www.opendemocracy.net/ivan-krastev/arab-revolutions-turkey%E2%80%99s-dilemmas-zero-chance-for-zero-problems (18.11.11) – Назва з екрану.
7. Турецька армія увійшла на територію північного Іраку [Електронний ресурс] // День, № 210-211, 18 листопада 2011 [сайт] – Режим доступа: – http://www.day.kiev.ua/3027425 (18.11.11) – Назва з екрану.

18.11.2011