пʼятниця, 18 листопада 2011 р.

Сучасна політика Туреччини на Близькому Сході в контексті її залучення до революційних подій (2011)

Стародуб Тетяна Сергіївна,
Національна академія державного управління при Президентові України, доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування,
Київський гуманітарний інститут, доцент кафедри міжнародних відносин,
кандидат політичних наук, старший науковий співробітник


Туреччина є потужним регіональним лідером із власною системою геополітичних інтересів. Регіональна політика Туреччини характеризується послідовністю, активністю та різноплановістю. Забезпечення власних зовнішньополітичних пріоритетів здійснюється Туреччиною з активним використанням переваг вигідного геополітичного розташування, значного економічного та транзитного потенціалу, впливових позицій в регіональних та міжнародних структурах, лобістських ініціатив, а також ефективної пропаганди можливості поєднання мусульманських традицій з європейськими стандартами та демократичними цінностями [1, с. 87].
На думку турецьких аналітиків, всі т.зв. кола євразійської безпеки, які включають в себе Центральну Європу, Балкани, Чорноморський регіон, Кавказ, Східне Середземномор’я, Близький Схід і Центральну Азію, накладаються і перетинаються саме у місці розташування Туреччини, що з урахуванням нових умов значно підвищує її значення як члена НАТО й імовірність закріплення її позицій як регіонального лідера. Геополітична ідеологія Туреччини пов’язана з пантюркізмом, ідеєю “Великого Туркестану”, який включає значну частину пострадянського простору. Туреччина входить в Чорноморський консорціум, Союз Тюркських держав, ОЕС , ОЧЕС та інші інституціональні форми, що підвищують її регіональний статус. Реалізації регіональної політики Туреччини сприяє підтримка з боку США [1, с. 87].
Побутує думка, що в зв’язку з акцентуацією європейського напрямку зовнішньої політики Туреччини протягом 90-х років ХХ століття, Анкара почала поступово втрачати свої позиції на Близькому та Середньому Сході, проте, з 2000 року ми можемо говорити про відродження ідеології пантюркізму. Більш того, вплив міжнародного безпекового середовища обумовив зміни в уявленні про ймовірні інструменти реалізації зазначеної ідеології, що призвело до трансформації самої доктрини та появи неопантюркізму.
Головною ідеєю неопантюркізму є об’єднання тюркомовних народів від Китаю до Адріатичного моря в одну міжнародну спільноту/організацію [2]. Проте неопантюркізм не є єдиною ідеологією, на якій ґрунтуються основні засади внутрішньої та зовнішньої політики Турецької Республіки, адже паралельно із неопантюркізмом набувають особливого розповсюдження ідеї неоосманізму , при цьому йдеться не лише про наукові та експертні кола, але і про активне пропагування цих ідей серед громадськості та політичної еліти. Ідеологія неоосманізму обґрунтовує необхідність трансформації зовнішньополітичної стратегії Туреччини на близькосхідному напрямку в зв’язку із потребою у посиленні її ролі в процесах модернізації та демократизації країн Близького та Середнього Сходу.
Необхідність залучення ідей неоосманізму для обґрунтування дій Туреччини на міжнародній арені загалом та в регіоні Близького Сходу зокрема вперше запропонував Тургут Озал. Сьогодні головним прихильником ідеології неоосманізму є нинішній міністр закордонних справ Турецької Республіки Ахмет Давутоглу, який використовує положення неоосманізму для обґрунтування необхідності повернення Туреччиною втраченого впливу на колишній османський світ. Головна мета ідеології неоосманізму, що стала основною геополітичною концепцією турецької Республіки, − консолідація тюркомовних народів з метою об’єднання в єдине міжнародне співтовариство з акцентуацією на існуванні спільної системи історичних, культурно-цивілізаційних та релігійних цінностей [3]. В цьому основна схожість неоосманізму з ідеологією неопантюркізму.
Відповідно до положень концепції неоосманізму, основними завданнями зовнішньої регіональної політики Туреччини є:
• поширення ідей спільного історичного минулого з метою повернення в поле неоосманізму більшості арабських країн за допомогою “м’якої сили” та послідовної врівноваженої політики;
• проведення політики рівновіддаленості від світових геополітичних центрів сили (США, ЄС) у питаннях вирішення проблем регіональної безпеки, зокрема в регіоні Близького та Середнього Сходу;
• здійснення активної дипломатичної, економічної , соціальної та гуманітарної політики з метою перетворення Туреччини на провідну регіональну державу;
• посилення впливу, передусім, шляхом надання допомоги на розбудову інфраструктури та реалізацію освітніх проектів, на мусульманські європейські країни Боснію та Албанію, а також християнські Болгарію, Македонію та Україну (АРК), в яких проживають значна частина мусульман;
• поступове перебирання на себе ролі посередника у процесі вирішення регіональних конфліктів;
• підтримка Туреччиною демократичних перетворень в країнах Близького Сходу та Північної Африки з метою повномасштабної реалізації ролі так званого “модернізатора” Близькосхідного регіону; в цьому зв’язку арабські революції були нагодою для Туреччини проявити свої амбітні цілі щодо регіонального лідерства та спробувати виступити в черговий раз в ролі посередника на Близькому Сході.
Враховуючи схожість ідей неопантюркізму та неоосманізму, ґрунтуючись на необхідності створення та формування системи євразійської безпеки та противагу європейській, можна говорити про зародження нової ідеології Турецької Республіки – турецького євразійства, основна мета якого – посилення взаємодії між Туреччиною та Росією, вирішення усіх спірних історичних питань за метою вироблення спільної стратегії протидії поширенню впливу Заходу на Близький Схід та країни Північної Африки, Центральну Азію, Чорноморський регіон та Балкани.
В результаті реалізації стратегії протидії та посилення позиції колишніх двох імперій в зазначених регіонах передбачається створення Євразійського співтовариства слов’янських та тюркських народів на противагу інтеграційним структурам Європейського континенту та з метою зменшення їхнього впливу на внутрішньорегіональні процеси в зазначених вище просторах. Передусім йдеться про створення альтернативного Європейському Союзу об’єднання у разі остаточного провалу євроінтеграційного курсу Туреччини та відмови Анкари від прагнення набути членства в цій організації. Складається враження, що Брюссель не усвідомлює того, що є більшою загрозою для ЄС – створення подібного потужного об’єднання як впливового міжнародного актора, діяльність якого поступово змінить розстановку сил у світі, що призведе до формування нової геополітичної картини світу, або вступ Туреччини в ЄС та розчинення її у європейському економічному, культурно-цивілізаційному та інформаційному середовищі.
Серед ймовірних варіантів подальшого розвитку такої структури вбачають можливість її розширення за рахунок Ірану та Китаю, що видається малоймовірним, тому що Іран в регіоні Близького Сходу разом із Саудівською Аравією є сильними конкурентами, адже так само прагнуть реалізувати власні регіональні амбіції. Проте це не виключає можливість посилення взаємодії з метою вирішення окремих проблем безпеки регіону в цілому власне зусиллями країн регіону без залучення ресурсів позарегіональних гравців.
На відміну від ЄС, США вбачають в новій ідеології Турецької Республіки можливості посилення американської присутності в регіоні Близького Сходу шляхом реалізації механізмів стратегічного американсько-турецького партнерства. Для Вашингтону важливо мати в регіоні надійного посередника та партнера, яким є Туреччина, до думки якої прислухається політична еліта Арабського світу та яка своїми зовнішньополітичними діями здатна певною мірою впливати на внутрішньорегіональні процеси. Туреччина найбільш прийнятна для США в якості посередника на Близькому Сході, − це сприйняття було характерним для адміністрації Дж. Буша-молодшого, і простежується сьогодні у близькосхідній політиці Б. Обами. В цьому зв’язку важливо зауважити, що Туреччина була першою країною, яку відвідав Б.Обама під час свого першого турне країнами Близького Сходу [2].
Ідею створення Євразійського співтовариства слов’янських та тюркських народів Вашингтон не коментує. В американських наукових колах її називають дещо утопічною та такою, яку здійснити практично не можливо, проте це не уможливлює появу ситуаційних союзів тощо. Така стратегія США відповідає реалізації регіональних цілей Туреччини на Близькому Сході та створює додаткові можливості для їх імплементації.
Окрім геополітичних концепцій, що закладені в основу зовнішньої політики Турецької Республіки, важливим документом, що регулює питання регіональної політики Туреччини у галузі безпеки, є Документ про політику у сфері національної безпеки (схвалений у жовтні 2005 року) або стратегія національної безпеки, яку в Турецькій державі називають ще “Червоною книгою” та “Секретною конституцією держави”. Фактично, це стратегія національної безпеки, в якій викладені характеристики зовнішніх та внутрішніх загроз Туреччини. До основних загроз внутрішньої безпеки віднесено ісламський радикалізм, сепаратизм та діяльність лівацьких угрупувань. Головною зовнішньою загрозою визначено міжнародний тероризм.
В документі визначено, що Туреччина є важливою регіональною євразійською державою, яка володіє значним потенціалом і може здійснювати істотний вплив на розвиток ситуації на Близькому та Середньому Сході, Балканах, Кавказі та в Центральній Азії [4].
У жовтні 2010 р. були внесені зміни до Документу, які знаменували собою коригування розуміння поняття національної безпеки в бік врахування невоєнних загроз, а також трансформації у зовнішньополітичній площині безпекової стратегії країни [5].
На сучасному етапі головними завданнями цієї стратегії є:
• збереження статусу регіонального центру сили та рівноваги;
• створення у своєму оточенні “зони миру та безпеки”;
• посилення власного внеску у безпеку регіону та у мир за межами регіону;
• збільшення впливу на процеси формування спільного бачення загроз в країнах регіону та відображення цього бачення у вигляді системи спільних загроз та індикаторів їх визначення у відповідних нормативно-концептуальних документах держав окресленого простору;
• здійснення заходів, спрямованих на співпрацю, зближення та розвиток дружніх відносин з іншими країнами.
При цьому під регіоном для Туреччини розуміється простори її оточення – Близький та Середній Схід, Балкани, Кавказ та Центральна Азія, а також найближче зовнішнє середовище, тобто сусіди Турецької Республіки, по відношенню до яких застосовується новий підхід у веденні зовнішньої політики – “відсутність будь-яких проблем у відносинах із сусідніми державами” (Turkey’s “zero problems with neighbours” approach) [6].
Туреччина поступово відходить від демонстрації своєї військової могутності та вдається до використання засобів “м’якої сили”. З точки зору керівництва Туреччини, найбільшою “м’якою силою” країни є її демократія, яка впливає на все оточення країни. Турецька Республіка позиціонує себе як модель модернізації та демократизації для мусульманського світу, як своєрідний посередник між Сходом та Заходом [2; 6].
Революційні події в країнах Арабського світу на початку 2011 р. можуть розглядатись як перевірка на спроможність реалізації нової зовнішньополітичної та безпекової доктрини Турецької Республіки. Життєздатність турецьких зовнішньополітичних устремлінь залежить від спроможності Туреччини впливати на стабілізацію ситуації дипломатичними методами та запропонувати себе як модель для мирної трансформації політичних режимів арабських країн у русі процесів модернізації за турецьким зразком.
Для того, щоб оцінити рівень життєздатності турецьких ініціатив, необхідно проаналізувати активність Анкари по відношенню до кожної країни Арабського світу, яку охопила революційна хвиля.
“Арабські революції” на початку 2011 року створили додаткові можливості для Туреччини проявити свою активність у близькосхідних процесах відповідно до концепції неоосманізму. Враховуючи кількість візитів, заяв, ініціатив турецького керівництва щодо близькосхідного врегулювання, починаючи з падіння Османської імперії і до цього дня Анкара ще ніколи не проявляла в Арабському світі такої активності в дипломатичній, економічній, політичній та духовній сферах. Складається враження, що основним напрямом зовнішньої політики Турецької Республіки сьогодні є близькосхідний напрям на тлі гальмування євроінтеграційного курсу Туреччини.
Офіційна позиція Туреччини полягає в тому, що у разі приходу до влади ісламістів в арабських країнах внаслідок революцій Анкара може виступати у ролі посередника між новою владою в арабських країнах з одного боку, та між США, Європою та Ізраїлем з іншого.
Всі ініціативи та заклики Туреччини під час арабських революцій (2011) ґрунтувались на принципах міжнародного права. Більш того, Анкара закликала світову спільноту дотримуватись у своїх діях міжнародно-правових норм. Так, політична еліта Турецької Республіки закликала до мирного розв’язання конфліктів між владою і опозицією в арабських країнах. У турецьких ЗМІ поширювалась заява МЗС Туреччини від 21 березня 2011 року про те, що Туреччина проводить послідовну політику, спрямовану на підтримку демократичних перетворень в арабських країнах, які мають здійснюватися мирним шляхом при збереженні територіальної цілісності і суверенітету цих країн [2].
Революції в країнах Арабського світу не були чимось неочікуваним для Туреччини, яка й раніше попереджала керівництво країн Арабського світу про необхідність впровадження реформ, щоб уникнути соціальних вибухів.
Найбільш активно Туреччина долучилась до врегулювання масових протестів в Тунісі, Єгипті, Сирії та Лівії. Туреччина підтримала процес демократизації в Тунісі після “жасминової революції”. Повідомлення глави партії “Ан-Нахда” (“Відродження”) Р. Ганнуші про необхідність впровадження демократичної системи і соціальної справедливості в державі за прикладом Туреччини в черговий раз засвідчило той факт, що турецька модель модернізації дійсно виступає зразком для країн Арабського світу.
Після початку антиурядових масових акцій протесту в Єгипті 25 січня 2011 року офіційна Анкара зайняла нейтральну позицію, проте із посиленням страйків, Анкара запропонувала власний план виходу із кризи: (1) створення тимчасового уряду після відставки президента Х. Мубарака; (2) розробка нової Конституції; (3) проведення виборів у вересні 2011 року, коли збігає термін президентства Мубарака; (4) забезпечення новою владою демократизації суспільно-політичного процесу, проведення економічних реформ [2]. Після оголошення плану прем’єр-міністр Туреччини Р. Ердоган закликав єгипетського президента Х. Мубарака негайно піти у відставку. Жорстка позиція відносно Х. Мубарака пояснюється тим, що єгипетський президент не надав достатньої підтримки Анкарі в її протистоянні із прем’єр-міністром Ізраїлю Б. Нетаньяху після атаки ізраїльськими військовими судна “Маві Мармару” у травні 2010 року.
Під час візиту до Єгипту 3 березня 2011 року президент Туреччини А. Гюль закликав єгипетських військових сприяти швидкому проведенню відкритих і вільних виборів і заявив про готовність Туреччини надати Єгипту всіляке сприяння в цьому процесі, спираючись на історичні зв’язки двох народів і власний досвід здійснення політичних і економічних реформ [2].
Туреччина продовжує уникати різких заяв щодо ситуації в Сирії. У кінці квітня 2011 року під час засідання турецького уряду під головуванням міністра закордонних справ Туреччини А. Давутоглу було розглянуто заходи, які необхідно прийняти у разі збільшення потоку біженців з Сирії. У кінці квітня 2011 року Рада національної безпеки Туреччини в спеціальній заяві закликала Сирію негайно здійснити реформи, спрямовані на забезпечення законних політичних, соціальних і економічних вимог сирійського народу. [2]. Офіційна Анкара продовжує підкреслювати своє негативне ставлення щодо процесу реформування основних сфер суспільного життя країни.
В результаті вбивства лідера Лівійської Джамахірії М. Каддафі та відповідно ліквідації його режиму, а також посилення впливу Заходу, Туреччина втрачає свої лівійські преференції і дивіденди, передусім в економічній сфері. Тому із самого початку Туреччина виступала категорично проти іноземного військового втручання з метою підтримки лівійської опозиції. Туреччина відмовилась підтримувати пропозиції НАТО щодо втручання в лівійські події. Р. Ердоган засудив резолюцію РБ ООН 1970 від 26 лютого, вважаючи, що санкції проти Лівії лише посилять страждання лівійського народу. Військове втручання ЄС і НАТО в лівійський внутрішній конфлікт розцінювалося турецьким політичним істеблішментом не інакше як імперіалістична агресія. В цьому зв’язку важливо зауважити, що Туреччина неодноразово засуджувала політику Франції щодо Лівії, зокрема, прагнення Парижа очолити військову кампанію проти режиму М. Каддафі. Метою цього втручання є зовсім не підтримка демократії в Лівії, а енергетичні ресурси цієї країни. У відповідь на таку жорстку позицію Анкари щодо політики Франції Н. Саркозі не запросив Туреччину 19 березня 2011 р. до Парижу, де був проведений саміт 22 країн НАТО щодо ситуації у Лівії [2].
Пізніше Туреччина була вимушена підтримати прийняття Радою Безпеки ООН резолюції 1973 від 17 березня 2011 року. А. Давутоглу висловив надію на те, що ця резолюція ООН по Лівії приведе до припинення збройних дій і сприятиме початку діалогу між опозицією і владою. Р. Ердоган закликав М. Каддафі і лівійську опозицію до негайного припинення збройних сутичок і проведення переговорів. Ще 1 березня Р. Ердоган звернувся до М. Кадаффі із закликом піти у відставку [2].
У середині березня 2011 року прем’єр-міністр Туреччини Р. Ердоган висловився проти введення будь-яких міжнародних санкцій відносно Лівії, заявивши, що вони зашкодять не стільки керівництву Лівії, скільки її народу.
Туреччина докладала усіх зусиль для того, щоб військова операція міжнародної коаліції в Лівії не мала довгострокового характеру, подібно до того, як це сталося в Афганістані і Іраку. Пізніше Туреччина дала свою згоду на проведення військової операції, проте не під егідою НАТО, а під контролем ООН. 24 березня 2011 р. парламент Туреччини схвалив рішення щодо участі армії країни у військовій операції в Лівії. При цьому Р. Ердоган зазначив, що Туреччина ніколи не стрілятиме по лівійцях і як тільки буде досягнута єдність Лівії на основі демократичних вимог народу, Туреччина якнайскоріше залишить цю країну [2].
На початку травня 2011 року Туреччина різко змінила позицію щодо ситуації в Лівії – лівійський лідер повинен був негайно відмовитися від влади і покинути Лівію в ім’я її територіальної цілісності, а турецька влада продовжить вже контакти з лівійською Національною радою з метою імплементації “дорожньої карти” для розв’язання лівійської кризи.
Висновки. Активізація регіональної політики Туреччини на Близькому Сході під час арабських революцій свідчить про те, що покладено початок реалізації геополітичної доктрини неоосманізму в регіоні, який ще на початку минулого століття був невід’ємною частиною Османської імперії.
Прагнення Туреччини стати регіональним лідером в Арабському світі сприймається дещо неоднозначно, про що свідчать результати проведених соціологічних опитувань громадської думки країн регіону. Поки що арабські країни не готові визнати Туреччину єдиним центром тяжіння, регіональним лідером, що обумовлено сильним позиціонуванням в регіоні Саудівської Аравії та Ірану (раніше на роль регіонального лідера претендував ще й Єгипет, проте після внутрішніх соціальних потрясінь в січні-лютому 2011 року регіональні амбіції Каїру відішли на задній план). Така позиція населення арабських країн обумовлена тим, що історична пам’ять про перебування у складі Османської імперії ґрунтується не лише на позитивних аспектах.
Щодо Ірану, то його прагнення набути статус регіонального лідера обмежуються релігійним та ядерним чинниками. Відомо, що сунітська більшість в арабських країнах з певним упередженням ставиться до шиїтського Ірану. А ймовірність завершення ядерного циклу до кінця 2011 року в рамках розвитку ядерної програми Ірану ускладнює відносини Тегерану із Заходом зокрема та із світовим співтовариством в цілому. За таких умов говорити про те, що Іран може стати центром тяжіння в регіоні Близького Сходу, є безпідставним. З іншого боку, не рахуватися з потенційною ядерною державою у питаннях регіональної безпеки – заздалегідь наражати себе та інших на небезпеку та загострення внутрішньорегіональних протиріч.
Відповідно до ідей турецького євразійства, доцільно було б об’єднати зусилля Туреччини та Ірану та створити так званий ситуаційний військово-стратегічний альянс з усіма зобов’язаннями, що з цього витікають. Ефективна діяльність такого альянсу призвела б до створення нового центру регіонального тяжіння, відкритого для інших мусульманських країн. Ідею створення такого альянсу як спроби реалізації проекту створення євразійського співтовариства підтримують відкрито країни Європейського Союзу, які вважають що повномасштабне включення Туреччини в процеси регіональної інтеграції на Близькому Сході повністю знівелюють її прагнення здобути членство в ЄС. Проте при цьому Брюссель не замислюється, що в основу цього угрупування буде закладено військо-стратегічну складову, а не економічну, а країнами ядра виступатимуть Туреччина та Іран, що в майбутньому може призвести до зміцнення позицій Близького Сходу як окремого регіонального комплексу безпеки, що тяжіє до гомогенності, та в результаті до закріплення чітких зон геополітичної відповідальності та контролю за енергоресурсами. При цьому усі спроби Заходу підтримувати подальший діалог із прозахідними режимами будуть зведені нанівець, адже модернізація за західним взірцем в країнах Арабського світу практично не можлива, про що свідчить ситуація в Іраку.
Окрім підтримки ЄС ідеї створення євразійського об’єднання, слід зазначити, що свого часу Римо-католицька церква виступила з ініціативою створення мусульманської альтернативи Євросоюзу з провідною роллю Туреччини. Більш того, йшлося не про економічне об’єднання, а про політичне [2].
Щодо Саудівської Аравії, то її могутність та вплив ґрунтуються переважно на енергетичних ресурсах. Проте на відміну від Туреччини та Ірану економіка Саудівської Аравії на 95% залежить від імпорту, а рівень промислового та сільськогосподарського самозабезпечення знаходиться на найнижчому рівні серед країн регіону. Іншою проблемою є питання старіння правлячого клану – прямих спадкоємців засновника Королівства Саудівської Аравії – короля Абдель Азіза ас-Сауда [2] .
Ер-Ріяд негативно сприймає зусилля Туреччини, спрямовані на посилення його ролі в регіоні Близького Сходу. Проте це не впливає на процес поглиблення двосторонньої співпраці та на можливості Анкари використати зв’язки із Саудівською Аравією для зміцнення своїх позицій в ісламському світі.
Труднощі на шляху реалізації близькосхідної політики Анкари складає курдське питання, а саме неспокійний кордон Туреччини з Північним Іраком на південному сході країни. 19 жовтня 2011 року Анкара розпочала чергову наземну операцію із використанням авіації на півночі Іраку з метою переслідування та знищення бойовиків сепаратистської Робітничої партії Курдистану, яка вже більше чверті століття намагається здобути статус автономії на південному сході Туреччини [7]. Побутує думка, що Ірак буде розподілено на декілька малих держав, що практично неминуче та відповідає планам Вашингтону, адже ще 30 років назад в американському науковому колі обговорювалась можливість створення вільного Курдистану внаслідок підкорення Великого Близького Сходу .
Ескалація напруги на півночі Іраку є результатом терористичних акцій, які здійснюються курдами, що мешкають поблизу південного сходу Туреччини, представниками Робочої партії Курдистану, а також появи у ЗМІ заяви заступника прем’єр-міністра Курдистану про те, що його уряд збирається створити незалежну курдську державу на півночі Іраку.
Цілком ймовірно, що Анкара і надалі створюватиме так звану зону безпеки між північчю Ірану та південним сходом Туреччини. Відбудеться захоплення півночі Іраку та створення буферної зони. Отже, збройне протистояння триватиме та вимагатиме від Туреччини постійної уваги до курдської проблеми й пошуку нових ресурсів, проте враховуючи попередній досвід боротьби з курдами, це не створювало значних труднощів на шляху до реалізації ключових цілей зовнішньополітичної стратегії Туреччини.
Вибудовуючи власну зовнішньополітичну лінію, що ґрунтується на доктрині неоосманізму, Туреччина вживає усіх можливих заходів з метою послаблення позицій в регіоні Близького та Середнього Сходу США, НАТО та ЄС. Геополітичні інтереси Туреччини в регіоні розходяться з інтересами Альянсу та стратегією Вашингтону, основна мета якого – встановлення тотального контролю над Великим Близьким Сходом.
Основним чинником об’єднання країн є Іслам, а, отже, реалізація однієї з ключових тез ісламського модернізму – створення світової ісламської держави (“умма”) .
Регіональну політику Туреччини на Близькому Сході підтримує Росія, яка також зацікавлена у поступовому витісненні США з регіону або принаймні у послабленні позицій Вашингтону на Близькому Сході. Проте, як свідчать події “Арабської революційної весни” турецько-російський військово-стратегічний тандем не склався. Росія обмежувалась лише декларативними заявами та, користуючись можливістю, збільшувала обсяг експорту озброєнь в країни Близького Сходу.
Парламентські вибори в Туреччині (2011) продемонстрували, що курс Партії справедливості, як зовнішньополітичний так і внутрішньополітичний, користується популярністю серед більшості турецького населення. Збільшується також підтримка дій партії і в арабських країнах. З урахуванням сталого економічного зростання та стабільної внутрішньополітичної ситуації в країні Туреччина – поки що єдина країна в регіоні, що дійсно може претендувати на роль лідера в регіоні.
Таким чином, доктрина неоосманізму дала свої перші позитивні результати. Внаслідок активного залучення Туреччини в революційні події в країнах Арабського світу Анкара посилила свій авторитет в регіоні та світі, який вже не може не враховувати її інтереси при вирішенні питань регіону Близького та Середнього Сходу.
Враховуючи подальші тенденції посилення ролі Туреччини в регіоні, Україні необхідно також узгоджувати свою близькосхідну політику з Анкарою, більш того використовувати Турецьку Республіку як провідника українських інтересів на Близькому Сході. Це надасть можливість диверсифікації енергоносіїв, забезпечить активну роль України у формуванні нової системи транспортних комунікацій на Євразійському просторі та транзиту енергоносіїв із Близького Сходу та Каспію до Європи.
Список використаних джерел
1. Стародуб Т. С., Сапицька І. І. Нові підходи до формування системи регіональної безпеки у Чорноморсько-Каспійському регіоні / Т. С. Стародуб, І. І. Сапицька // Стратегічна панорама. – 2009. – № 2. – С. 86-95.
2. Волович Олексій. Турецький неоосманізм і “арабські революції” 2011 року. Інформаційно-аналітичне есе [Електронний ресурс] // Публікації за 2011 рік. – Одеський філіал НІСД [сайт, стара версія] – Режим доступа: – www.niss.od.ua/p/404.doc (18.11.11) – Назва з екрану.
3. Seker Nimet. A Shift in Turkish Foreign Policy - Turkey's Strategic Depth [Электронный ресурс] // Qantara.de [сайт] – Режим доступа: // http://en.qantara.de/wcsite.php?wc_c=6894 (18.11.11) – Назва з екрану.
4. Гур’єв А. Новая концепция национальной безопасности Турции [Электронный ресурс] // Институт Ближнего Востока: [сайт] – Режим доступа: // http://www.iimes.ru/rus/stat/2005/07–11+05.htm (18.11.11) – Назва з екрану.
5. Воротнюк М. Стратегія національної безпеки Туреччини та її врахування в зовнішній політиці України. Аналітична записка [Електронний ресурс] // Аналітичні матеріали. – Одеський філіал НІСД [сайт] – Режим доступа: – http://od.niss.gov.ua/articles/427/ (18.11.11) – Назва з екрану.
6. Krastev Ivan. Arab revolutions, Turkey’s dilemmas: zero chance for "zero problems" [Електронний ресурс] openDemocracy [сайт] – Режим доступа: http://www.opendemocracy.net/ivan-krastev/arab-revolutions-turkey%E2%80%99s-dilemmas-zero-chance-for-zero-problems (18.11.11) – Назва з екрану.
7. Турецька армія увійшла на територію північного Іраку [Електронний ресурс] // День, № 210-211, 18 листопада 2011 [сайт] – Режим доступа: – http://www.day.kiev.ua/3027425 (18.11.11) – Назва з екрану.

18.11.2011

5 коментарів:

Анонім сказав...

[url=http://buyonlinelasixone.com/#19705]buy cheap lasix[/url] - buy lasix online , http://buyonlinelasixone.com/#5078 cheap generic lasix

Анонім сказав...

[url=http://buyonlinelasixone.com/#9480]order lasix[/url] - lasix online , http://buyonlinelasixone.com/#20441 generic lasix

Анонім сказав...

[url=http://buyonlinelasixone.com/#8507]cheap lasix[/url] - buy lasix online , http://buyonlinelasixone.com/#9335 buy lasix online

Анонім сказав...

[url=http://buyaccutaneorderpillsonline.com/#4383]accutane online[/url] - accutane without prescription , http://buyaccutaneorderpillsonline.com/#15266 buy cheap accutane

Анонім сказав...

http://www.site.com - [url=http://www.site.com]site[/url] site
site