Масове порушення прав людини під час збройного конфлікту на терені колишньої Югославії (перша половина 90-х рр.)

Гуменюк А.Г.*

Однією із особливостей конфлікту в колишній Югославії було систематичне порушення прав людини і норм гуманітарного права, зокрема, згвалтування, масові розстріли, незаконні арешти і затримання цивільних осіб, збройні атаки невійськових цілей. Проте, чи не найбільш небезпечною у цьому ряді злочинів була практика етнічної чистки, під якою слід розуміти сукупність методів, спрямованих на витіснення населення етнічної групи з межі певної території, включаючи переслідування, дискримінацію, тортури, масове знищення, насильне переміщення, конфіскацію майна і житла.
Організація Об'єднаних Націй, визнаючи той факт, що дотримання прав людини є важливою складовою базису мирного процесу в республіках колишньої Югославії, приділило значну увагу боротьбі із порушеннями гуманітарного права. У ряді резолюцій і заяв Голови Ради Безпеки, Рада рішуче засудила практику етнічних чисток і інші злочини проти мирного населення. Так, 13 липня 1992р. Рада Безпеки ООН у своїй резолюції 764(1992) підтвердила, що всі сторони повинні виконувати зобов'язання по міжнародному праву і, зокрема, Женевським конвенціям від 12 серпня 1949р., і що, особи, які порушують ці конвенції або віддають наказ про їх порушення, несуть особисту відповідальність за такі порушення [1].
4 серпня 1992 року Голова Ради Безпеки у заяві від імені членів Ради наголосив на тому, що "Рада Безпеки глибоко занепокоєна постійними повідомленнями про ув'язнювання і глумління над цивільними особами в таборах і центрах ув'язнювання на території колишньої Югославії і, особливо, в Боснії та Герцеговині. Рада Безпеки засуджує такі порушення і напругу та вимагає надати відповідним міжнародним організаціям вільний і постійний доступ у всі такі місця" [2].
У своїй наступній резолюції по цьому питанню 771(1992) від 13 серпня Рада Безпеки, зважаючи на "повідомлення, які безперервно надходять, …про насильницьке вигнання і депортацію цивільного населення, …навмисні напади на лікарні і машини швидкої допомоги" та інші злочини, знову підтвердила, що особи - порушники гуманітарного права несуть особисту відповідальність за протиправні дії; засудила будь-які порушення у цьому зв'язку і звернулася із вимогою до сторін конфлікту негайно припинити практику порушення норм міжнародного гуманітарного права. Рада Безпеки постановила, посилаючись на свої права за змістом Розділу VII Статуту ООН, що всі сторони і інші, кого це стосується в колишній Югославії, повинні виконувати положення цієї резолюції [3].
Питання про порушення правил ведення війни стало також предметом обговорення в Генеральній Асамблеї ООН. 25 серпня 1992 року Генеральна Асамблея рішуче засудила масове порушення основних прав і свобод людини в зоні конфлікту (особливо - брутальну практику етнічних чисток) і звернулася із вимогою до учасників збройної боротьби негайно припинити такого роду дії. Генеральна Асамблея нагадала державам-членам про їх відповідальність за злочинні дії проти прав людини, які чиняться їх громадянами на території інших держав і закликала не визнавати досягнення контролю над територією за допомогою етнічних чисток [4,5]. Генеральна Асамблея також рішуче виступила проти "огидної практики масових згвалтувань" і інших видів сексуального переслідування [6]. У своїй резолюції 49/205 від 23 грудня 1993 року Асамблея зауважила, що найбільш жахливим і небезпечним аспектом такого роду злочинів у колишній Югославії є те, що вони використовуються сторонами у якості зброї проти противника і інструменту етнічних чисток [7].
Позиція Генеральної Асамблеї по цьому питанню була підтримана Радою Безпеки, яка у резолюції 798(1992) від 18 грудня 1992 року засудила масове, організоване і систематичне затримання і згвалтування жінок і, особливо, мусульманських жінок в Боснії та Герцеговині та інші акти жорстокості. Звернулася із вимогою, щоб всі табори для затриманих і, зокрема, для жінок були негайно закриті. Рада Безпеки також заявила про свою підтримку ініціативи Європейської Ради щодо направлення делегації для розслідування фактів випадків згвалтування і інших злочинів у рамках етнічних чисток і звернулася до Генерального секретаря із проханням надати необхідні засоби підтримки, які є в його розпорядженні в районі роботи місії, які дозволять делегації ЄС мати вільний доступ до місць затримання [8].
Місія ЄС за підтримки контингенту СООНО провела розслідування на місцях 18-24 грудня 1992 року і 19-26 січня 1993 року. Результати роботи місії були представлені Раді Безпеки і використані в якості доказів Міжнародним Трибуналом.
Автор відмічає, що Організація Об'єднаних Націй у рамках гуманітарної політики у колишній Югославії здійснювала сприяння і координацію заходів по звільненню незаконно арештованих і затриманих осіб. Так, делегати Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ), виконуючи положення відповідних резолюцій Ради Безпеки, які містили вимогу про звільнення всіх цивільних осіб, затриманих на протиправній основі, відвідали близько 34 000 арештантів у 146 місцях утримання на території Боснії та Герцеговини.
1 жовтня 1992 року три сторони конфліктів Боснії та Герцеговини уклали під егідою МКЧХ угоду про звільнення і передачу всіх ув'язнених у відповідності із планами звільнення, які були підготовані МКЧХ. Ця угода була основана на Програмі дій по гуманітарним питанням, що була вироблена на Лондонській сесії МККЮ. За даними МКЧХ, до 31 жовтня 1992 року боснійські серби звільнили 2550 ув'язнених і затриманих, боснійські хорвати - 350, уряд Боснії та Герцеговини - 26 [9].
Станом на грудень 1994 рік під егідою МКЧХ було звільнено 8 825 осіб. Також завдяки спільним діям Комітету Червоного Хреста і ООН вдалося закрити ряд таборів у районі Лазня-Лука (Трнпол'є і Маніака) в 1992 році і в Герцеговині: Дретел'ї - у вересні 1993 року, Габела - у грудні 1993 року, Родок - у квітні 1994 року.
Зусилля Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї ООН, що були спрямовані на дотримання норм права ведення війни в зоні конфлікту, посилювалися активною гуманітарною діяльністю Комісії ООН по правам людини (КПЛ). 13-14 серпня 1992 року КПЛ провела першу в своїй історії спеціальну сесію, яка була присвячена проблемі пошуку шляхів боротьби із порушенням прав людини в колишній Югославії. У резолюції 1992/S-1/1, що була прийнята за результатами роботи спеціальної сесії, Комісія засудила етнічну чистку і інші форми порушення прав людини і звернулася до Голови КПЛ із пропозицією призначити Спеціального Доповідача для розслідування ситуації у сфері прав людини в колишній Югославії і, особливо, в Боснії та Герцеговині; вироблення пропозицій щодо заходів по припиненню випадків порушення прав людини та попередженню такого роду злочинів; систематичного збору інформації про можливі гуманітарні правопорушення, які складають злочин війни.
Спеціальним Доповідачем було призначено Тадеуша Мазовецького - колишнього прем'єр-міністра Польщі. Протягом 1992 року він здійснив декілька поїздок у колишню Югославію у межах свого мандату і підготував ряд доповідей, у яких відмітив загострення гуманітарної ситуації у сфері дотримання прав людини. Він зазначав, що "порушення прав людини здійснюються всіма сторонами конфлікту… Втім, становище мусульманської общини було найбільш трагічним" [10]. За свідченням Спеціального Доповідача, практика етнічних чисток не тільки не припинялася, але навіть поширювалася, причому, головну відповідальність за такого роду злочини, на його думку, слід було покласти в основному на місцеві органи влади боснійських і хорватських сербів.
Тадеуш Мазовецький також зазначив, що частково відповідальними за проведення подібних "чисток" необхідно вважати командування Югославської Народної Армії і лідерів Республіки Сербії, - за даними Спеціального Доповідача, албанці, хорвати, угорці, мусульмани та інші меншини піддавалися дискримінації у Косово, Воєводіні і Санджаку [11].
Втім, доповіді Спеціального Доповідача містили інформацію про те, що акти дискримінації і серйозні порушення прав людини допускалися по відношенню до сербської національної меншини на території, яка контролювалася центральним урядом Боснії та Герцеговини, і у більшій ступені на території, під контролем боснійських хорватів. Наявність дискримінації проти сербського населення було також помічено в Хорватії.
У доповіді від 3 травня 1992 року Спеціальний Доповідач розробив ряд рекомендацій, реалізація яких, на його думку, могла призвести до покращення ситуації щодо дотримання прав людини в колишній Югославії. Зокрема, він пропонував:
• ООН слід негайно попередити органи влади, які контролюють різні частини території в зоні конфлікту, про те, що вони можуть бути притягнутими до суворої відповідальності не тільки за безпосереднє здійснення, але й за терпимість до актів звірств, насилля і інших порушень;
• необхідно забезпечити незастосування важкої зброї на території Боснії та Герцеговини і зосередити його під контролем СООНО;
• необхідно збільшити чисельність СООНО і поширити їх мандат. Персонал СООНО повинен мати право безпосередньо реагувати на порушення прав людини і надавати допомогу їх жертвам;
• необхідно створити під егідою ООН комісію по розслідуванню і покласти на неї завдання по встановленню долі тисяч осіб, які зникли протягом конфлікту;
• для переслідування винуватців масових і відвертих порушень прав людини і за порушення міжнародного гуманітарного права і для стримування порушень у майбутньому існує потреба в систематичному зборі документації по таким злочинам;
• доцільно створити інформаційне агентство, яке було б незалежним від місцевих органів влади і могло протидіяти насадженню почуття ненависті серед населення [12].
30 листопада Комісія по правам людини, зважаючи на інформацію, отриману Спеціальним Доповідачем, рішуче засудила протиправну діяльність сторін конфлікту щодо порушення норм гуманітарного права і звернулася із проханням до держав-членів визначити, чи є злочини проти людяності в колишній Югославії проявами політики геноциду [13].
10 лютого 1993 року Спеціальний Доповідач представив свою наступну доповідь Комісії, Генеральному секретареві і членам Ради Безпеки, у якій повідомив, що в рамках здійснення місії на основі його повноважень вдалося задокументувати велику кількість злочинів в Хорватії і Боснії та Герцеговині, серед яких масові розстріли, зникнення людей, тортури затриманих і арештованих, навмисне руйнування будинків і знищення власності. У відповідності із доповіддю Спеціального Доповідача, у кожній етнічній групі були жертви порушень прав людини. Тадеуш Мазовецький доповів, що він відправив групу медичних експертів в зону конфлікту для розслідування випадків згвалтувань. Результати роботи експертів свідчили, що більшість згвалтувань було вчинено службовцями сербських підрозділів над мусульманськими жінками Боснії та Герцеговини.
23 лютого 1993 року КПЛ прийняла дві резолюції, у яких засудила "жахливу практику на території колишньої Югославії, яка застосовувалася як інструмент етнічних чисток [14] і прийняла рішення про продовження мандату Спеціального Доповідача на річний період. Комісія також звернулася до Генерального секретаря ООН із проханням сприяти діяльності Спеціального Доповідача і з цією метою призначити персонал для виконання допоміжних функцій на місцях [15].
Переслідуючи цілі виконання поновленого мандату, Спеціальний Доповідач звернувся до урядів СРЮ, Хорватії та колишньої Югославської Республіки Македонії із проханням надати дозвіл на розміщення в цих країнах операційних відділів для збору інформації про порушення прав людини. Позитивні відповіді були отримані від Хорватії та Македонії. Хорватський відділ, який було започатковано у Загребі в 1993 році, здійснював розслідування ситуації щодо прав людини також і на території Боснії та Герцеговини. Уряд Сербії та Чорногорії відмовив, проте погодився прийняти місію по встановленню фактів порушень прав людини із 2 представників КПЛ.
Протягом періоду з лютого1993 року до лютого 1994 року Спеціальний Доповідач підготував і представив 6 періодичних доповідей, які базувалися на інформації, отриманій із різноманітних джерел.
Особливо важливе значення, на думку автора, мала шоста доповідь Спеціального Доповідача, яка містила аналіз ситуації щодо дотримання прав людини на території всіх республік, на які поширювався його мандат.
Висвітлюючи положення у гуманітарній сфері, що склалося в Боснії та Герцеговині, Спеціальний Доповідач наголосив на зростанні кількості актів грубого порушення норм МГП, особливо етнічних чисток, незаконних арештів і військових дій проти цивільних і персоналу гуманітарних установ. Він вказав на конкретні випадки, серед яких згвалтування і вбивства мирного населення військовослужбовцями в уніформі боснійських сербів, знищення щонайменш 15 селян біля Ступні боснійськими та хорватськими підрозділами у жовтні 1993 року, підкреслив, що ряд інцидентів за участю урядових військ Боснії та Герцеговини, що неминуче призведе до збільшення злочинних дій проти цивільного населення.
Доповідаючи про ситуацію в Хорватії, Спеціальний Доповідач проінформував про незаконні розстріли і етнічні чистки з боку хорватських збройних сил проти сербського населення у Медакському "кармані", які відбулися, зокрема, 9 вересня 1993 року. Він також виділив випадки ув'язнення невинних осіб, знищення власності представників етнічних меншин, дискримінацію мусульманської частини населення.
Серед порушень прав людини в СРЮ Тадеуш Мазовецький виділив дискримінацію етнічних албанців в Косово поліцією і в судах, та дискримінацію щодо вільного спілкування мовою і отримання освіти. Спеціальний Доповідач також наголосив, що права людини в Союзній Республіці порушуються у питаннях безпеки цивільних осіб, свободи проведення зборів, утворення об'єднань, висловлення політичних переконань.
Щодо ситуації в Македонії, то Спеціальний Доповідач доповів, що трапляються випадки порушення свободи слова, і пояснив це тим, що в країні ще не завершено процес побудови законодавчої структури внутрішньодержавних відносин. Спеціальний Доповідач зауважив, що деякі проблеми в області прав меншин в Македонії можуть бути вирішені після прийняття Конституції, і закликав світове співтовариство посилити технічну і фінансову підтримку Македонії для прискорення розвитку законодавчої бази країни.
Спеціальний Доповідач також рекомендував виключити Словенію із дії свого мандату, зважаючи на той факт, що ситуація у сфері дотримання прав людини у республіці є задовільною.
9 травня КПЛ прийняла 4 резолюції, у яких рішуче засудила політику геноциду і етнічних чисток, бомбардування населених пунктів, примусову депортацію населення і незаконне утримання цивільних осіб, застосування зброї проти беззахисного населення, стратегію знищення населення шляхом перекриття каналів надходження продовольчих товарів [16], практику згвалтувань, як інструмент ведення війни [17]. Комісія звернулася до уряду СРЮ із вимогою негайно припинити дискримінаційні заходи проти етнічних албанців в Косово [18]. У своїй резолюції 1994/72 Комісія продовжила мандат Спеціального Доповідача на наступний рік і звернулась із проханням до Генерального секретаря забезпечити діяльність Спеціального Доповідача необхідними ресурсами [19].
Протягом 1994 року Спеціальний Доповідач підготував наступні 4 періодичних доповіді, у яких охарактеризував гуманітарну ситуацію в колишній Югославії. Так, у доповіді від 4 серпня 1994 року, він звернув увагу Комісії по правам людини на нові приклади етнічних чисток з боку боснійських сербів у Мостарі і Біхаку. Спеціальний Доповідач відмітив, що положення щодо дотримання прав людини в Македонії значно покращилося, проте не є задовільним, частково через дію санкційного режиму ООН проти СРЮ.
10 грудня Спеціальний Доповідач надав Комісії спеціальну доповідь про засоби масової інформації в колишній Югославії, у якій прийшов до висновку, що всі засоби масової інформації знаходилися під контролем урядових сил або правлячих партій. Це визначило характер інформаційного забезпечення населення. Неправдива інформація, націоналістична риторика, закиди в бік представників інших етнічних груп і політичних партій широко використовувалися для підготування сприятливого психологічного грунту для досягнення політичних цілей і активізації збройного конфлікту. У цьому зв'язку Спеціальний Доповідач рекомендував вжити необхідних заходів у всіх республіках для забезпечення бездискримінаційного доступу до державного радіо і телебачення. Спеціальний Доповідач висловився також за вдосконалення законодавчої бази для захисту незалежного статусу югославських засобів масової інформації.
Спеціальний Доповідач продовжив свою інформаційну і аналітичну діяльність у 1995 році згідно із рішенням Комісії по правам людини від 8 березня 1995 року. У своїх доповідях за 1995 рік Спеціальний Доповідач відмічав, що ситуація у сфері дотримання прав людини у зоні конфлікту в колишній Югославії залишалася незадовільною і кожного разу погіршувалася із загостренням збройного протистояння. Суттєвих позитивних змін у цьому відношенні вдалося досягти із інтенсифікацією переговорного процесу і досягненням загального політичного врегулювання, але протягом гострої фази конфлікту, за свідченням Спеціального Доповідача, Організації вдалося лише частково імплементувати його рекомендації щодо припинення практики порушень прав людини в республіках колишньої Югославії і, особливо, в Боснії і Герцеговині та Хорватії. Як зауважив Спеціальний Доповідач, він виявився нездатним досягти своєї основної мети забезпечити ефективний захист і допомогу цивільним жертвам конфлікту і зменшити обсяг антигуманних протизаконних дій і злочинів. Проте, слід відмітити той факт, що результати розслідувань Спеціального Доповідача у відповідності із резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 48/153 від 20 грудня 1993 року були передані Головному Обвинувачеві і використані Міжнародним Трибуналом.
Важливе значення для викриття і розслідування випадків порушення прав людини мала діяльність Комісії експертів. 6 жовтня 1992 року Рада Безпеки ООН у своїй резолюції 780(1992) закликала держави і міжнародні гуманітарні організації зводити підтверджену інформацію, яка стосується порушень міжнародного гуманітарного права на території колишньої республіки Югославія, і надавати таку інформацію ООН; звернулася із проханням до Генерального секретаря створити неупереджену Комісію експертів для розгляду і вивчення такої інформації, отриманої в результаті своїх власних розслідувань, або в результаті зусиль інших осіб або органів з метою надання Генеральному секретареві своїх висновків щодо фактів серйозних порушень Женевських конвенцій і інших порушень міжнародного гуманітарного права в колишній Югославії. Рада Безпеки також запропонувала Генеральному секретареві враховувати висновки Комісії експертів у всіх рекомендаціях щодо заходів, передбачених у її резолюції 771(1992) [20].
12 жовтня 1992 року Генеральний секретар доповів Раді Безпеки про своє рішення створити Комісію експертів у відповідності із резолюцією 780(1992) і 23 жовтня - про створення комісії у складі 5-и чоловік. Генеральний секретар також започаткував фонд для фінансового забезпечення діяльності комісії експертів. Фонд був відкритим для добровільних пожертвувань як юридичних, так і фізичних осіб.
Реалізація мандату комісії передбачала виконання 4-х основних завдань: аналіз отриманої інформації, ідентифікація порушень на основі поглибленого розслідування, перевірка фактів і розгляд юридичних аспектів цих порушень.
У січні 1993 року Комісія експертів представила Генеральному секретареві першу проміжну доповідь, яка містила огляд діяльності Комісії, попередні висновки щодо опрацьованих доказів, позицію членів Комісії по юридичним питанням. Комісія доповіла, що вона отримала документи обсягом у декілька тисяч сторінок, а також значну кількість відеоматеріалів, які містили інформацію про порушення Женевських конвенцій і норм міжнародного права. На основі цієї інформації Комісія почала створення бази даних для забезпечення всеохоплюючого, послідовного і зручного у використанні запису встановлених злочинів [21].
Комісія експертів повідомила про те, що вона обговорила ідею створення спеціального міжнародного судового органу для судового переслідування осіб, винних у скоєнні злочинів проти людства і у серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права у колишній Югославії. Держави могли об'єднати свої юрисдикційні повноваження згідно з принципом універсальності і передати ці повноваження такому органові - Міжнародному Трибуналу. На думку експертів Комісії, питання про створення трибуналу у зв'язку із подіями на території колишньої Югославії повинно було вирішуватися Радою Безпеки ООН. Комісія відмітила, що прийняття подібного рішення відповідало б спрямуванню її роботи [22].
Після подання першої проміжної доповіді Комісія експертів зосередила свою діяльність у двох напрямках: а) збір, оцінка і аналіз інформації за допомогою бази даних; б) організація місій у колишню Югославію для збору і перевірки інформації, отримання свідчень, допиту свідків і жертв.
22 лютого 1993 року Рада Безпеки одностайно прийняла резолюцію 808(1993), у якій висловила занепокоєння з приводу повідомлень про широкомасштабне порушення положень міжнародного гуманітарного права в колишній Югославії; визначила, що така ситуація становить загрозу міжнародному мирові і безпеці, і висловила рішучість покласти кінець таким злочинам і вжити ефективних заходів з метою притягнення до суду осіб, відповідальних за ці злочини. З цією метою Рада Безпеки постановила, що повинен бути заснований Міжнародний Трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права в колишній Югославії [23].
3 травня 1993 року Генеральний секретар подав доповідь до Ради Безпеки у відповідності із її резолюцією 808(1993) у якій визначив і обгрунтував компетенцію і організацію Міжнародного Трибунала у разі його створення, порядок розслідування, досудового і судового розгляду і післядових процедур. Додаток до доповіді містив проект статуту трибуналу. У доповіді Генеральний секретар зауважив, що Трибунал повинен складатися із 3-ох органів: 2-ох Судових Камер і Апеляційної Камери, Канцелярії Обвинувача та Секретаріату. Трибунал на думку Генерального секретаря необхідно створити із посиланням на Главу VII Статуту ООН як допоміжний орган Ради Безпеки, проте він повинен виконувати свої функції незалежно від політичних міркувань, причому Рада Безпеки не має права управління чи контролю над Трибуналом щодо юридичних аспектів його діяльності [24].
25 травня 1993 року Рада Безпеки одностайно прийняла резолюцію 827(1993) у якій, посилаючись на свої зобов'язання за змістом Розділу VII Статуту ООН, схвалила доповідь Генерального секретаря і постановила застосувати Міжнародний Трибунал з єдиною метою судового переслідування осіб, які несуть відповідальність за порушення міжнародного гуманітарного права в колишній Югославії, і затвердити з цією метою Статут Трибуналу, який міститься у доповіді Генерального секретаря від 3 і 17 травня 1993 року; постановила також, що всі держави повинні в повній мірі співробітничати з Міжнародним Трибуналом і вживати всіх заходів у рамках внутрішнього права, включаючи зобов'язання держав виконувати прохання про допомогу або накази судової камери; закликала держави і міжнародні організації надавати Міжнародному Трибуналу фінансові ресурси, обладнання і послуги, в тому числі і кадри фахівців [25].
25 травня 1993 року Рада Безпеки у своїй резолюції 827 зобов'язала Комісію експертів до призначення обвинувача Міжнародного Трибуналу продовжувати в терміновому порядку збір інформації, яка стосувалася фактів серйозних порушень гуманітарного права [26].
6 вересня 1993 року Комісія експертів підготувала другу проміжну доповідь, у якій повідомила про значний прогрес у зборі і опрацюванні значної кількості інформації про масові вбивства і знищення власності, знущання над мирним населенням і затриманими та в'язнями, практику етнічних чисток.
Після прийняття резолюції 827(1993) Ради Безпеки, Генеральний секретар звернувся до держав - членів із проханням запропонувати максимум двох осіб на посаду суддів Трибуналу. Пропозиції держав було відправлено Голові Ради Безпеки і 20 серпня Рада прийняла резолюцію 857(1993) в якій вона склала список кандидатів із 23 осіб, що представляли всі головні правові системи світу, для подання на затвердження Генеральною Асамблеєю ООН. 17 вересня 1993 року асамблея на основі списку обрала 11 суддів на 4-х річний період.
21 жовтня Рада Безпеки завершила створення Міжнародного Трибуналу призначенням Рамона Есковера-Саллома, генерального прокурора Венесуели, на посаду Головного обвинувача трибуналу [27].
На своїй останній сесії 15 квітня 1994 року Комісія експертів одноголосно схвалила заключну доповідь, яка включала додаток розміром у 3000 сторінок. Додаток містив інформацію про результати розслідування, які проводилися у рамках повноважень Комісії.
24 травня 1994 року Генеральний секретар у листі Голові Ради Безпеки повідомив про передачу документів Комісії експертів Головному обвинувачу Міжнародного Трибуналу і висловив переконання в тому, що матеріали Комісії значною мірою полегшать роботу Міжнародного Трибуналу.
17 серпня 1994 року Міжнародний Трибунал подав свою першу річну доповідь за період з 17 листопада 1993 року по 28 липня 1994 року. У доповіді повідомлялося, що 18 жовтня Трибунал провів перші слухання. Судова камера розглянула подання Обвинувача про передачу Трибуналу справи Рушана Тадіча, яка в той час розслідувалася судовою владою Німеччини. Німецька сторона погодилася передати розгляд справи до компетенції Трибуналу. На початку листопада Обвинувач пред'явив перше офіційне обвинувачення Драгану Ніколічу, колишньому керуючому управляючому табором для затриманих мусульман в Боснії та Герцеговині, в порушенні Женевських конвенцій, норм і звичаїв ведення війни і в злочинах проти людства. Ордер на арешт Драгана Ніколіча було відправлено відповідним національним органам влади.
13 лютого 1995 року Міжнародний Трибунал оприлюднив звинувачення 21 особі. Всі звинувачення були переглянуті і підтверджені суддею Адольфусом Керібі-Вайтом, який підписав ордери на арешт. Ордери були відправлені відповідним органам влади у країни, на території яких, як сподівалися, перебували підозрювані особи. Вже 24 квітня було затримано і передано Міжнародному Трибуналу Рушана Радіча, який постав перед судом.
Підписання Дейтонської угоди 14 грудня 1995 року дозволило дещо прискорити роботу Трибуналу. У статті Х, додаток 1-А і статті ІV, додаток 9 сторони угоди - СРЮ, Республіка Боснія та Герцеговина і її утворення, Республіка Хорватія - офіційно визнали Міжнародний Трибунал і зобов'язалися співробітничати з Трибуналом, дозволили свободу пересування співробітників Трибуналу, забезпечили необмежений доступ до місць і людей, заборонили особам, проти яких висунуто звинувачення, обіймати державні посади.
Проте, як зазначалося у одній із доповідей Міжнародного Трибуналу, співробітництво з боку держав колишньої Югославії не було однаковим. Так, "Республіка Боснія і Герцеговина була стороною, яка йшла на саме тісне співробітництво і вона відреагувала майже на всі ордери на арешт в Боснійських територіях, що були їй надіслані (лише ті ордери, що були поза цими територіями залишилися без відповіді). Найважливішими подіями за історію співробітництва держави з Трибуналом були арешти Деліча та Ландшо. Крім того, Республіка Боснія і Герцеговина дозволила відкрити у Сараєво приміщення Трибуналу і забезпечила слідчим Трибуналу доступ до місць і людей."
Обмеженим, на думку фахівців Трибуналу, було співробітництво СРЮ. Вона віддала двох затриманих свідків Трибуналу, однак не заарештувала на своїй території нікого, проти кого було висунуто звинувачення.
Республіка Сербська, на той час, не виконала жодного з адресованих до неї ордерів на арешт і не пояснила, як того вимагають правила Трибуналу, чому вона цього не зробила. Ще більш вразливим є той факт, що 2 особи, проти яких було висунуто звинувачення - Радован Караджич і Ратко Младіч, причому двічі, зокрема, за геноцид - не тільки не були арештовані, але й залишалися обіймати офіційні посади, не зважаючи на положення Дейтонської угоди. До вересня 1996 року співробітництво Республіки Сербська з Трибуналом полягало лише у тому, що вона дозволила слідчому Трибуналу отримати доступ до місць масових поховань.
Незадовільним слід вважати рівень співробітництва Федерації Боснії і Герцеговини. На відміну від Республіки Боснія і Герцеговина, до складу якої вона входить як одне із новоутворень. Федерація не прийняла жодних імплементуючих законів, не дотримувалася відповідних законів, прийнятих Республікою Боснія і Герцеговина, і не заарештувала нікого з обвинувачених Трибуналом.
Завдяки посередництву Республіки Хорватії один із обвинувачених боснійських хорватів - Тихофіл Блашкич - сам здався Трибуналу. Однак, Республіка Хорватія не виконала взяті на себе зобов'язання і не використала свого впливу по відношенню до інших боснійських хорватів з метою їх затримання. Крім того, поки що вона не вжила необхідних заходів для проведення остаточного розслідування і для кримінального переслідування за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, що були скоєні хорватськими силами у серпні 1995 року під час і після операції "Буря" [28].
Таким чином, оцінюючи діяльність ООН на терені колишньої Югославії в галузі відновлення порушених прав людини та забезпечення реалізації справедливого судочинства щодо тих осіб, які вчинили злочини, слід відмітити, що ООН було вжито максимальних зусиль з метою поновлення прав людини, повернення до життя норм міжнародного гуманітарного права, а головне, покарання винних осіб з кожної конфліктуючої сторони. На думку автора, найсуттєвішим досягненням ООН в цьому напряму було те, що Організація неупереджено підійшла до оцінки фактів порушення прав людини та скоєння інших важких злочинів з точки зору їх етнічної класифікації. Ретельні розслідування, які велись міжнародними фахівцями та експертами під керівництвом ООН засвідчили, що серед злочинців, які діяли на території колишньої Югославії були і серби, і хорвати, і боснійські мусульмани, і боснійські серби тобто це ще раз підтвердило, що немає "поганих народів", а існують об'єктивні умови та зацікавлені сили, які по суті, маніпулюють масами і це приводить до таких колосальних трагедій. Певною новиною в діяльності ООН в царині засудження масових порушень було те, що Комісія з прав людини ООН вперше (12-14 серпня 1992р.) провела за всю історію свого існування спеціальну сесію, що була присвячена проблемі пошуку шляхів боротьби із порушенням прав людини в колишній Югославії. Досить плідною була діяльність Спеціального Доповідача, який розслідував ситуацію у сфері прав людини в колишній Югославії з точки зору проведення т.з. етнічних чисток. Діяльність цього інституту повністю себе виправдала, поскільки дозволила створити елемент постійно діючого механізму на поновлення порушених прав людини і покарання виннних. Звичайно, що все це в підсумку дає ще одну підставу зробити висновок щодо ефективності та доцільності існування ООН та невілювати позиції тих осіб, які поспішають приректи Організацію на повну деградацію.



Використана література
(Документи Ради Безпеки ООН, Генеральної Асамблеї ООН та Комісії з прав людини ООН)

1. Резолюция Совета Безопасности ООН, S/764(1992). – 134. 1-2
2. Заявление Председателя Совета Безопасности ООН от 4 августа 1992 года.
8 – 1-2
3. Резолюция Совета Безопасности ООН, S/771(1992). 137 1-2
4. Резолюция Генеральной Ассамблеи, А/46/242; - 207, 1
5. Резолюция Генеральной Ассамблеи, А/47/147. - 208,1
6. Резолюция Генеральной Ассамблеи, А/48/143. 209 – 1-2
7. Резолюция Генеральной Ассамблеи,A/49/205. 210 1-2
8. Резолюция Совета Безопасности ООН, S/795(1992). 143 1-2
9. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. Сорок седьмая сессия, пункт 143 повестки дня. Ситуация в Боснии и Герцеговине. Доклад Генерального секретаря ООН, 3 декабря 1992 года, А/47/747, 8с. 192 1-2
10. Резолюция Генеральной Ассамблеи, А/47/147. С.1.
11. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. Сорок седьмая сессия, пункт 97с повестки дня. Положение в области прав человека на территории бывшей Югославии. Записка Генерального секретаря ООН, 6 ноября 1992 года, А/47/635-S/24766, С.1.
12. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. Сорок седьмая сессия, пункт 98с предварительной повестки дня. Положение в области прав человека на территории бывшей Югославии. Записка Генерального секретаря ООН, 3 сентября 1992 года, А/47/418-S/24516, С.14-16.
13. Резолюция Комиссии по правам человека ООН, 30 ноября 1992 года, Е/CN.4/1992/S-2/1, С.1
14. Резолюция Комиссии по правам человека ООН, 23 февряля 1993 года, E/CN.4/1993/8, С.1.
15. Резолюция Комиссии по правам человека ООН, 23 февраля 1993 года, E/CN.4/1993/7.
16. Резолюция Комиссии по правам человека ООН, 9 марта 1994 года, Е/CN.4/1994/75. С.1.
17. Резолюция Комиссии по правам человека ООН, 9 марта 1994 года, Е/CN.4/1994/77. С.2.
18. Резолюция Комиссии по правам человека ООН, 9 марта 1994 года, Е/CN.4/1994/76.
19. Резолюция Комиссии по правам человека ООН, 9 марта 1994 года, E/CN.4/1994/72.
20. Резолюция Совета Безопасности ООН, S/780(1992.). С.2
21. Письмо Генерального секретаря ООН от 9 февраля 1993 года на имя Председателя Совета Безопасности, S/25274, С.1.
22. Там само. С.20-21.
23. Резолюция Совета Безопасности ООН, S/808(1993). С. 1-2.
24. Доклад Генерального секретаря ООН, представленный во исполнение пункта 2 резолюции 808(1993) Совету Безопасности, S/25704. С.9.
25. Резолюция Совета Безопасности ООН, S/827(1993). С.2-3.
26. Там само.
27. Резолюция Совета Безопасности ООН, S/877(1993). С.2-3.
28. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. Пятьдесят первая сессия. Пукт 50 предварительной повестки дня. Доклад международного трибунала для судебного преследования лиц, ответственных за серьезные нарушения международного гуманитарного права, совершенные на территории бывшей Югославии с 1991 года. Записка Генерального секретаря ООН. 16 авгутса 1996 года, A/51/292. С.1-2.

Права людини в перехідних суспільствах нових демократій (досвід України та країн СНД).

Сергій ТЕЛЕШУН,
доктор політичних наук, професор,
завідувач кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України.

Виступ-стаття на міжнародній конференції під егідою ООН. «Загальна декларація прав людини, міжнародне право та історичний розвиток», що відбувся 20 травня 2009 року в КІМВ, м. Київ

Україна транзитивна держава, що знаходиться в стані активного формування нових суспільних інститутів та відношень, Якість нових політичних реалій формується на тлі перманентних системних криз, які є однією з основних ознак розвитку перехідного суспільства. Ключовою складовою цих процесів є протиріччя з одного боку між новоствореними політичними, державними і економічними інституціями, які декларують сучасні ліберальні цінності, а з іншого неефективними механізмами реалізації прав і свобод людини і громадянина, що звужує реальний простір дії інститутів громадянського суспільства і провокує перманентну соціальну нестабільність.
Кризові явища, що охопили політичну систему в Україні, насамперед пов’язані з особливістю формування «нових демократій», які характеризуються потужною політичною поляризацією суспільства, економізацією всіх сфер політики, правовим нігілізмом — де кожний правовий або конституційний акт розглядається з позиції корпоративних інтересів та тактичної доцільності взяття чи утримання влади. А сама влада сприймається основними політико – економічними акторами, як універсальний інструмент зосередження матеріальних, політико – правових та адміністративних ресурсів. За цих умов національний політико-економічний бомонд не завжди може адекватно реагувати на нові суспільні реалії та виклики, сприймаючи «права людини» в значній мірі не як базовий фундамент реалізації довгострокових державних інтересів, а як декларативну ознаку демократичних цінностей, які потребують легітимізації в очах світової та вітчизняної спільноти.
Основні і загальноприйняті права і свободи людини і громадянина в нових демократіях стають лакмусовим папірцем незворотності демократичних змін та здатності національного політико – економічного істеблішменту створити дієвий « соціальний ліфт» між громадянами і легітимною владою, який би виконував функції провайдера «нових ідей, технологій і облич» і був би гарантом і контролером реалізації особистих, політичних, соціально економічних, культурних та екологічних прав громадян. Неефективне управління, втрата або «продаж» національними владними інституціями функцій соціального арбітра, провокують ( особливо в умовах світової кризи) в новоутворених демократіях - корпоративні війни між основними політико – економічними групами впливу за контроль над власністю, розподілом функціональних повноважень і бюджетних ресурсів. Крім того, структурні зміни всередині суспільства істотно корелюються потужними зовнішньополітичними впливами з боку основних світових та регіональних лідерів, які намагаються формувати підконтрольні групи впливу для реалізації власних національних інтересів.
За цих умов реформа державного управління в перехідних суспільствах тісно пов’язана з трансформацією політичної системи, яка на сьогоднішній день має ознаки «не функціональної демократії». Ці перехідні демократії значною мірою залежать від персональних якостей домінуючих лідерів, їх оточення , здібностей концентрувати у відносно короткий термін значні обсяги власності та фінансові ресурси, ніж від правової культури і традицій, зрілої економічної і політичної системи та ефективного публічного менеджменту .
За відсутності системного ( не плутати з власним, або загальним) баченням суспільних реформ українські політики, поки що в більшості пропонують формулу політичної доцільності, що базується на поєднанні ознак «формальної демократії» кінця XIX — середини ХХ ст. та сучасному «українському корпоративізмі» основних фінансово-промислових груп та їх політичних груп тиску . Спроба отримати «надприбуток» ( в широкому розумінні слова) у всіх сферах суспільного буття, незалежно від форм власності і місця в політичній ієрархії, без урахування суспільних інтересів значної (до 40%) частини населення, провокує соціальну і правову апатію, унеможливлює відкриту інтелектуальну конкуренцію і вихолощує принципи реальної демократії, тим самим звужуючи вплив громадянського суспільства на державні інститути та обмежуючи доступ значних верств населення до соціальної інфраструктури та власності, а значить обмежуючи права і свободи українських громадян.
За роки, що минули після „помаранчевої революції”, тема розвитку громадянського суспільства в Україні та його вплив на державні і політичні інститути влади широко обговорювалася не лише у колі державних і політичних діячів, а й науковців, журналістів та представників громадських організацій.
Перш за все це пов’язано з тим, що після президентських виборів 2004—2005 рр. в нашій державі склалися унікальні обставини для формування засад зрілого громадянського суспільства, яке б змогло відповідати усім канонам світової демократії, щодо реалізації прав і свобод громадян. Проте за цей час політичний істеблішмент, з різних обставин, на жаль, не зміг запропонувати рамкові, але обов’язкові для усіх суспільних акторів правила гри, які б стали базовими ПОЛІТИКО - ПРАВОВИМИ НОРМАМИ для утворення нових інституційних традицій «суспільної злагоди і прогресу». Натомість, амбіції, в значній мірі не фаховість у сфері суспільних відносин та публічного управління, перетворили бажання мільйонів громадян у пропагандистські кліше, що стали піар технологіями під час виборів і вкладаються у тезу — «влада понад усе», навіть тоді, коли цю владу політики обіцяють використати з метою реалізації прав і свобод власних громадян, як гарантію сталого і незворотного демократичного розвитку України.
Проте певною мірою можна стверджувати, що політичний та державний істеблішмент, декларуючи загальнодемократичні цінності, не зміг запропонувати суспільству дієвий та ефективний, а головне ЗРОЗУМІЛИЙ механізм щодо реалізації поставлених завдань. Пересічний, як зараз модно казати, український платник податків, в своїй більшості так і не зрозумів своєї власної ролі і долі в суспільно-політичних процесах, а особливо у сфері прийняття державних рішень, від яких залежить його майбутнє. У гіршому випадку він статист, що обслуговує «ногами» на виборах політико-економічний бомонд та їх партійні проекти , а у кращому, і це на справді позитив, він намагається незалежно від державних інститутів збагачуватися і прилаштовуватися до нового політико економічного і соціального середовища створюючи неформальні засади і механізми реалізації своїх базових, основних та загальновизнаних прав і свобод..
За цих умов потужні фінансові, адміністративні, інформаційні ресурси основних українських гравців були спрямовані на розподіл політико-правових повноважень та фінансово-матеріальних ресурсів, які б могли задовольнити інтереси основних фінансово-промислових груп та їх «політичних лобістів».
Україна знову, як і в 1991 році, опинилася на перехідному етапі формування „нових – старих „ правил гри. Після «романтично-номенклатурного», «державно-капіталістичного» та «олігархічно-демократичного» етапів українське суспільство увійшло у фазу «корпоративної демократії» (або «легалізаційного періоду»), де обмежена кількість політико-економічних гравців за допомогою фінансів, політико-корупційних послуг, інформаційних маніпуляцій, а також судової системи фактично сформували нові правила гри, які частково усунули громадян від прямого впливу на політичні процеси, унеможливили інтелектуальну та кадрову конкуренцію, підмінивши їх «партійним та імперативним квотуванням».
Виникає ситуація – «не функціональної демократії», при якій формується штучний розрив між інтересами політико-економічного істеблішменту, що приймає доленосні рішення, і громадянами — платниками податків, яких ми називаємо середнім класом. За цих умов формат стосунків між ними змінюється, починає пробуксовувати «соціальний ліфт», що є постачальником «нових ідей і нових людей» від однієї соціальної групи до іншої , який є запорукою життєздатності суспільства та стабільності його політичних і державних інститутів.
Показово, що у експертному співтоваристві дискусія в основному точиться довкола принципів формування громадянського суспільства, його відповідності стандартам країн західної демократії. Разом з тим, на нашу думку, необхідно говорити про побудову не тільки громадянського суспільства, а про й побудову наступної форми громадянського суспільства — мультимедійного суспільства, з новою класифікацією суб’єктів політичного процесу, чітко визначених дефініцій права та власності.
В цілому, Україна повинна декларувати не стільки цінності партійної системи ХХ століття, скільки цінності громадянського суспільства з ознаками мультимедійності ХХI століття, адже саме останнє виступає у сучасних умовах індикатором зрілості політичних партій, з правом широкого вибору, без виключень та обмежень .
Нове громадянське мультимедійне суспільство — це по перше суспільство різнопланових ВЛАСНИКІВ, ВІДКРИТЕ ДЛЯ ОБМІНУ ІНФОРМАЦІЄЮ І ВЛИВ НА ІНФОРМАЦІЮ, з чітко зрозумілим і адекватним сучасним викликам - ПРАВОВИМ ПОЛЕМ і ЕФЕКТИВНИМИ МЕХАНІЗМАМИ захисту власних прав і свобод громадян.
По-друге, це складна плюралістична система, що об’єднує множинні форми суспільної діяльності: асоціації, клуби, профспілки, кондомініуми, де партії є лише одним із сегментів громадянських інституцій. У даному контексті важливою видається «революція» у партійному будівництві, а саме поява політичних партій, характерних для мультимедійного суспільства ХХI ст., спроможних реалізовувати не тільки політичний, а й правозахисний вибір людини і бути готовими до цивілізаційних викликів у цій царині. Разом з тим, це можливе лише за таких умов:
— створення умов для відокремлення бізнесу від влади (але не від політики, що практично неможливо і поки що не потрібно при існуючій прозорості та відкритості);
— часткове відділення бюрократії від політики (бюрократія повинна бути розділена на політичну (від партійних структур тощо) та державну (ефективних менеджерів).
Наступною ознакою є незалежна від держави плюралістична система, яка може самостійно організовуватися згідно з громадянською ініціативою та суспільними очікуваннями і бути мобільною та ефективною у стосунках з державними і політичними інституціями . Ця система вимагає проведення реформ у соціальній сфері, податкової реформи, а також загальної кодифікації законодавства, приведення його до європейських стандартів.
Крім того, громадянське суспільство ХХI ст.. повинно характеризуватися стабільністю ефективного менеджменту, який діє за принципом фаховості, порядності (відповідності загальноприйнятим нормам моралі), патріотизму (домінуванню не вузько корпоративних, а національних інтересів з компромісним їх поєднанням у цивілізаційному вимірі). В цій ситуації постає проблема зведення до мінімуму шкоди, яку можуть завдати суспільству, за словами Карла Попера —«негідні правителі». Вирішити цю проблему можуть спільно: ефективно діючий громадянський контроль, політична опозиція, незалежні засоби масової інформації та високопрофесійна і адекватна до змін влада.
І останнє — це правове демократичне суспільство, де головним чинником виступає визнання, забезпечення та захист природних і набутих прав людини і громадянина. Мова насамперед йде про чітко розписану процедуру застосування норм права, де суд є дуже важливою складовою реалізації прав і свобод громадян, але не підміняє собою демократичні інститути суспільства, тим самим втрачаючи функції незалежного арбітра. І де відповідальні політики намагаються тримати баланс між ринком і соціальним захистом, не прикриваючись демагогічною, незалежно від свого політичного забарвлення, риторикою.
Адекватна реакція на зміни є інтелектуальним тестом як для влади, так і опозиції. Це, насамперед, пов’язано з тим, що в Україні наразі практично відсутній конкурентний ринок інтелектуальної власності, особливо у сфері управління. На сьогоднішній день переважно «конкурують» фінанси, компромат, «обличчя» та організації забезпечення. Відсутність же змістовної інтелектуальної конкуренції (не плутати із агітаційною полемікою) політичних сил, призводить до того, що у громадян по відношенню до політичної еліти формується стереотип «політичної тусовки», а до партій як до «демократичного» засобу штампування «вождів».
Ще раз підкреслюємо, що ситуація поглиблюється в негативному плані також тим, що в Україні не визначилися з :
а) загальнонаціональною ідеологією «національних інтересів»;
б) ефективними технологіями впровадження реформ загального управління державою;
в) юридично та політично відповідальними кадрами, здатними взяти на себе роль локомотивів реформ.
Разом з тим, попри наявні проблеми, українське суспільство визріло для створення умов інтелектуальної конкуренції у політиці. Справа в тому, що у політичному житті не існує стабільного комфорту, а домінує жорстка конкуренція, де двигуном формування політичного та державного лідера, на нашу думку, є соціальна ОБРАЗА. Комплекс «кращого» підштовхує не тільки до конкурентної боротьби, а й до «продажу» громадянам нових суспільних послуг та індивідуальних якостей.
Вітчизняний середній клас, який тільки формується, поступово із об’єкта перетворюється у суб’єкт політики, починаючи самотужки її творити, іноді претендуючи при цьому на роль станового хребта суспільства. За цих обставин політики, громадські та державні діячі повинні стати суб’єктами конкурентних змагань за право бути інтелектуальними провайдерами реформування суспільства. Залучення ж рядових громадян до експертного співтовариства дозволить створити взаємну довіру та електоральну підтримку у прийнятті важливих державних рішень.
День сьогоднішній також вимагає нових інтелектуальних підходів і до розуміння формули «громадянин — держава — суспільство». Мова повинна йти про будівництво такого суспільства, де громадянин є головною соціокультурною, економічною та інформаційною одиницею, яка не повинна підпадати під прокрустове ложе: «більшість — меншість», або ж «держава з функціями арбітра і громадяни». Можна також говорити і про частковий продаж арбітражних функцій державою третій стороні, яку ми називаємо транснаціональними корпораціями, або ж вітчизняні ФПГ, які починають розпоряджатися на свій розсуд, в залежності від фінансових, адміністративно-політичних та інформаційних ресурсів, правами громадян, витискаючи останніх на суспільну периферію, тим самим провокуючи перманентний громадянський конфлікт. Це дуже важливо, адже наразі біля 56% громадян не бачать свого місця в тих процесах та реформах, які проходять у державі.
Разом з тим, становлення громадянського суспільства не зводиться лише до явищ політичного порядку, таких, як парламентаризм чи демократія. Наріжним каменем є система пріоритетності прав індивідів та спільнот.
До речі , на мою думку соціальні виклики, глобальні катаклізми, науково – технічні досягнення, структурні зміни в економіці, політичні і громадські ініціативи, екологічні проблеми, світові кризи тощо, суттєво впливають як на зміст і функції громадянського суспільства так і на права людини, трансформуючи їх у відповідності до сучасних викликів. Таких кардинальних змін «права людини» зазнали на протязі ХІХ – ХХІ століть біля 11 раз. Відсутність реакції суспільства та їх політичних лідерів на ці виклики можуть призвести до стагнації політико – економічних і соціальних інституцій та системних конфліктів. Перед суспільством у царині прав людини постають додаткові виклики та загрози, це зокрема: виникнення нових політичних течій і напрямків ліво соціального спрямування, трансформація конфесійного простору у світі, загроза скорочення продовольчих і питних ресурсів, втручання і маніпуляція психічною поведінкою людини, вплив і обмеження доступу до інформації, нові форми тероризму і біологічних загроз тощо.
Суспільство відчуває фальш і неефективність з боку сучасної «політичної еліти», яка використовує громадян як технологічний інструментарій у боротьбі за владу. За цих умов вибори усувають громадян від влади, нівелюючи основні якісні принципи демократії.
Ідеал народовладдя, навіть за наших аморальних умов, передбачає, що громадяни можуть впливати на політику тоді, коли ВОНИ ПОБАЖАЮТЬ, а не тоді коли політики цього захочуть.
Цілком зрозуміло, що питання власності, а через нього і «капіталізація» української політики ставлять на порядок денний питання єдиної ідентичності політичного істеблішменту та створення традицій у дотриманні владних домовленостей, проте політичний компроміс неможливий без активної участі міноритарних акціонерів — українського народу, які легітимізують політичну волю основних гравців. У разі, якщо цього не відбудеться, ми маємо перспективу зіткнутися з одного боку з проявами авторитаризму, з іншого — з постійно діючими рецидивами незбалансованої системи з ознаками квазідемократичних цінностей.