понеділок, 24 вересня 2012 р.

РЕЛІГІЙНИЙ ФАКТОР В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Наталія Гаврілова,
кандидат філософських наук,
доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України

В першу чергу відзначимо, що Україна є світською державою, і у Конституції чітко закріплено рівні права віруючих і невіруючих громадян щодо вираження своїх релігійних/нерелігійних переконань, а також право сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати жодної (Ст.35 Конституції України). Проте, зараз важко віднайти такого помітного публічного політика в Україні який (яка) б відкрито виявляли свої нерелігійні переконання. Всі президенти України, прем’єр-міністри, народні депутати, і навіть кандидати в депутати так або інакше, більшою або меншою мірою демонструють/демонстрували свою приязнь до релігії та релігійних інституцій і впроваджують/впроваджували релігію у політичний дискурс. Відповідно ми мусимо констатувати, що практично усі без виключення політичні сили вводять до своїх програмних документів звертання до релігійних ідей та цінностей. Існують партії, які прямо вказують на тісний зв’язок з конкретною релігією, наприклад, зараз у переліку партій у виборах до Верховної Ради 2012 році присутні Християнсько-демократична партія України; Українська політична партія „Християнський рух”; Партія Християнсько-Демократичний Союз в складі фракції Блоку „Наша Україна – Народна Самооборона”). Подекуди навіть трапляються й відверто маргінальні прояви: так, в Тернополі у народні депутати по одномандатному виборчому окрузі №163 балотується Копак Мирослав, у якого програми в класичному розумінні немає – а є розмірковування про те, що він є пророком з „колиски” незалежності, є згадування про Господа Бога, Сатану, про кару Господню, про війну між силами добра і зла, ну і звісно всі надії на духовне відродження пов’язуються з його вибором до складу Верховної Ради.  

Звісно, що державні діячі і політики, публічні особи утверджують „релігійність” так, як вони її розуміють, та й більшість населення схвалює послідовну церковну поведінку, що виражається в високій мірі довіри, яке займає Церква з-поміж усіх соціальних інститутів. Зокрема, за результатами останнього за часом дослідження Центру Разумкова, довіру до Церкви засвідчили 72,5% опитаних, не довіряють – лише 20,4% респондентів[1]. Тобто, коли мова йде про політиків, котрі показово маніфестують свою релігійність, то очевидно одне, що вони вірять не стільки в Бога, а в те, що електорат просто не підтримає кандидата-атеїста.

Державні лідери відкрито декларують та демонструють свої релігійні переконання, проте подібні заяви та маніфестації ніяким чином не впливають на загальний рівень моральності українського суспільства, оскільки актуальними залишаються проблеми хабарництва, політичної корупції тощо. Тобто, спостерігається розрив між декларацією релігійної позиції високопосадовців та втіленням релігійних ідей в практику щоденного життя (як на державному, так і регіональному рівнях).

Безсумнівним видається той факт, що важко чітко провести демаркаційну лінію між ситуацією, у якій релігія зміцнює стабільний соціальний порядок, і коли релігія використовується політичними лідерами у власних інтересах, з порушеннями норм цього порядку. Релігійний фактор присутній у політиці й у тих випадках, коли в силу конкретних обставин самі віруючі, учасники масових рухів звертаються до релігії для виправдання своїх власних дій, для ідеологічного обґрунтування своїх інтересів.

Наведемо деякі конкретні приклади: Україна – поліконфесійна держава, Президент декларує рівне ставлення до усіх без винятку релігійних організацій, що діють на території України. Проте, декларації Президента порушуються практикою щорічних привітань православних віруючих з нагоди Великодня, Різдва, Дня Святої Трійці (як на бігбордах, так і привітаннями на телебаченні), але Президент не вітає послідовників інших релігій, наприклад, з Песахом та Рамаданом, Йом-кіпуром та з Днем народження пророка Мухамеда.

Окремі представники української політики записуються в захисники православ’я, таким чином творячи чи підтримуючи концепт „політичного православ’я” чи інші цивілізаційні теорії на кшталт „Руського світу”. Такий підхід за своєю природою є деструктивним для релігійного життя України, адже будь-яка релігійна організація не є організацією для росіян чи українців, „лівих” чи „правих”, а головним принцип складання релігійної громади є саме віра в Бога, а не політичні вподобання.

Отже, резюмуємо, що небезпека використання релігійних факторів в політичному житті українського суспільства полягає в тому, що державна влада має сильне бажання розвиватися в тісному зв’язку з релігією, політичні лідери прагнуть залучитись підтримкою релігійних організацій і таким чином відбувається два сутнісно подібні процеси: релігієзація політики і політизація релігії. Ми спостерігаємо прагнення державних діячів перетворити Церкву (релігійні організації) в елемент політичної культури, але при цьому сама Церква не бажаючи подібного розвитку подій, активно чинить супротив таким намірам держави.


[1] Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин. Інформаційно-аналітичні матеріали до круглого столу на тему: „Державно-конфесійні відносини в Україні, їх особливості і тенденції розвитку” 8 лютого 2011р. Центр Разумкова. – К., – С. 40

Немає коментарів: