вівторок, 7 вересня 2010 р.

Реклама неякісного політичного продукту призводить до інтелектуальної деградації громадянського суспільства

В понеділок, 30 серпня, Київський апеляційний адміністративний суд підтвердив скасування результатів січневого конкурсу Національної ради з питань телебачення та радіомовлення на вільні частоти та визнав нечинними ліцензії 5-го каналу і ТВі. Про те, як довго триватимуть інформаційні війни в Україні і як вони вплинуть на стан свободи слова, та перспективи становлення системи суспільних медіа журналісти «СМ» спілкувалися з завідувачем кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії держуправління при Президентові України, доктором політичних наук, професором Сергієм Телешуном.

Сергію Олександровичу, чи можливе в Україні в принципі створення суспільного мовлення, яке не буде залежне від влади?
Так. Проте існують різні методологічні підходи у реалізації цього проекту. Насамперед це пов’язано з організаційними, політичними і фінансовими аспектами діяльності суспільного мовлення. Крім того на цьому питанні активно спекулює український політикум, використовуючи його як технологічний засіб у політичній боротьбі, особливо на передодні виборів. До трикутника: влада – медіа – громадянин, додаються корпоративні інтереси власників медіа, які реалізують власний потенціал у владі, політиці і бізнесі. ЗМІ стають одним із інструментів доступу до владних ресурсів представників основних фінансово – політичних груп впливу.
Сьогоднішні події свідчать про те, що зараз іде змагання не тільки між владою і медіа, а боротьба за корпоративний вплив на медіа, як засіб отримання політичних і фінансових ресурсів. Тобто боротьба між владою та окремими корпораціями, які представляють медіа і мають різні бізнес – політичні інтереси. Справа в тому, що сьогодні цензура йде не тільки з боку влади, а з боку власників, які не реалізовані в системі владних стосунків. За цих умов політика грає іноді другорядну роль. Тобто стосунки журналіста і влади насправді дещо інші. В Україні є велика проблема взаємостосунків по-перше власників медіа і влади, влади і медіа-працівниками, медіа і громадянами. Крім змістовної і політичної цензури є цензура фінансова, яка визначає якість українських ЗМІ. Проте головне у тому, що українські медіа ще не стали повноцінним і самостійним бізнесом більше залежним від громадян – покупців інформаційних послуг, ніж від політичної коньюктури . Ці конфлікти, якраз свідчать про непрозорість і неефективність національного інформаційного простору.
Суспільне мовлення є потрібним, але воно повинне не залежати не тільки від влади і держави, а й, насамперед, від власника, який формує стосунки між владою, опозицією та громадянами, і який використовує медіа як власний засіб лобізму. Справа в тому, що в Україні немає жодного власника, який би не був політиком, державним службовцем і власником великої корпорації. Тобто чистого медійного бізнесу, який будується за принципом «Це громадянам цікаво – ми продаємо ці послуги», сьогодні в Україні немає. Суспільне телебачення та суспільне радіо фінансується громадянами і тільки журналісти і власники медіа визначають, що цікаво, що не цікаво, а не за принципом фільтрації з метою отримання фінансових і політичних ресурсів.


Чи готові громадяни України, які в переважній більшості не довіряють ЗМІ, фінансувати суспільні медіа з власної кишені?
Податок можна вкласти вже в телевізійну техніку, яку купують громадяни. В принципі українці на 30-50% вже готові фінансувати суспільне телебачення. До того ж не потрібно закладати великого податку, достатньо буде і незначної ставки. По-друге суспільне мовлення може фінансуватися спонсорами – коли ті чи інші особи, відомчі структури, навіть держава можуть фінансувати програми, які будуть цікаві і незаангажовані.
Проблема в тому, що сьогодні реальна демократія з прозорим інформаційним полем підміняється «телевізійною демократію» маніпуляційного характеру. Телевізійний проект тоді є цікавим, якщо він стає відносно незалежним і відображає бажання значної частини громадян. Якщо ж покупцеві нав’язують, це вже не демократія, а пропоганда.


Наскільки активним є вплив політиків на медіа і медіа на вибори?
Сьогодні питання стоїть не в нових обличчях, про які так часто говорять, а в нових ідеях, а все решта не має значення. Насправді сьогодні відбувається одурманення кожного окремого громадянина – нам дають несвіжий політичний продукт сумнівної якості. Насправді іде шалена колотнеча під виглядом політики. Чи є політика? Є, але за нею криються величезні кошти від реклами, а також це спосіб фільтрації до влади: або людина платить гроші і отримує частину місця на політичному олімпі, або ні.

З чого варто починати реалізацію проекту суспільного мовлення в Україні?
Питання стоїть ще й в тому чи готові і влада і опозиція підтримати суспільне телебачення. Сьогоднішні і влада і опозиція були при владі, але зрушень не було. Ключовим домінантом в сьогоднішній владі є бізнес-інтереси, а медіа – це один з бізнес-проектів, який дозволяє отримати владу.
Я не прихильник того, щоб забрати в держави державне телебачення та віддати іншим структурам. Коли ми створюємо щось нове на засадах старого, то завжди є залежність. Суспільство є дещо ширшим, ніж держава і має ширші потреби, тому державне і суспільне телебачення – це дві різні речі. Суспільне телебачення треба творити на нових принципах, новій системі фінансування і нових підходах, взявши цікаве і корисне і у державного, і у комерційного та зауважити недоліки світового суспільного мовлення. Головна проблема сьогодення – проблема не демократичного централізму, а проблема, коли більшість не навчилась вирішувати конфлікти не ігноруючи меншість.
Інакше стоїть питання чи повинна бути в суспільному мовленні цензура. Так, але цензура професійна – це що стосується расизму, ксенофобії, образ, безкультур’я. Тоді, можливо, і на державному і на комерційному не було б неякісних і нецікавих матеріалів. І, насамперед, в суспільному телебачення потрібно уникнути закомерціалізованості, та створити умови конкурентності. Можна рости зверху, а можна рости знизу. У нас всі кроки завжди розпочиналися зверху, а можливо варто починати працювати знизу, створювати суспільне телебачення в регіонах. Якщо поєднати кроки знизу з кроками згори, тоді може бути результат.

Питання «частотного процесу» все більше набирає обертів. Це більше зіткнення бізнесових, чи політичних інтересів? Як довго в Україні ще триватимуть такі інформаційні війни?
Це політико-корпоративна війна між основними гравцями, які змагаються за інформаційний простір з метою впливу на політику і на суспільство. В ній крутяться інтереси великої політики, зовнішньополітичні інтереси та інтереси власників у вигляді великих грошей. Бо зменшення покриття можуть призвести до зменшення впливу. На сьогоднішній день під соусом цензури є речі політичні, чисто економічні і особистісні і, як не дивно, зовнішньополітичні.
А інформаційні війни в Україні існуватимуть до того часу поки не закінчиться приватизація, реприватизація і фіксація основних засобів виробництва, розподіл суспільної власності. Тобто коли не буде вже чого ділити, тоді концентрується капітал і будуть медівники-власники, які будуть працювати не з політикумом, а працюватимуть на споживача. Тоді буде потреба в хороших журналістах, політтехнологах і подібних професіях. Я вважаю, що все заокруглиться до 2017 року.
Ірина ЗНАСЬ, "СМ"

Немає коментарів: