Чи є у гуманітарній громадянській війні продовження ?

Стаття для журналу "Главред"
Інтерв`ю з доктором політичних наук, професором С.О.Телешуном вела головний редактор журналу Діана Дуцик
- Як ви оцінюєте перші сто днів роботи президента Віктора Януковича?
- Насправді давати оцінку і легко і важко. Легко хоча б тому, що новий президент в основному діє по тій програмі, яку він презентував під час виборів 2010 року. Насамперед мова йде про світоглядні принципи Віктора Януковича і частини його оточення. Можливо вперше в українській політиці президент намагається достатньо радикально у стислий час виконувати ряд для нього принципових обіцянок, які він давав під час виборчої кампанії. І це за умови, що вони є серйозним подразником для значної частини українського суспільства. На мою думку, це викликало здивування в українському політикумі, незалежно від його політичного забарвлення і майнового стану, який звик говорити одне на виборах, і зовсім інше робити після виборів, отримавши владні ресурси. Ось чому багато хто, особливо помірковані опозиціонери і навіть окремі прихильники, були здивовані і навіть частково деморалізовані активністю нової влади. Розмити, окремими домовленостями і пропозиціями, тактичний сценарій нової політичної верхівки – опонентам і можливим партнерам , поки що не вдалося. І це, як не дивно, є позитивним для діючої влади. Окрім того, навіть погана система, в умовах владної розбалансованості - краща за її відсутність. Головне не сплутати традиційну демократію з сталими принципами народовладдя із квазідемократією перехідного періоду, яка небезпечна своєю не прогнозованістю і рецидивами авторитаризму та месіанства, не залежно від загальної політичної риторики. Спроба ж В. Януковича створити ефективну систему державного , або як кажуть на Заході публічного управління – може бути позитивом для України. Проте постає ряд питань: для Чого ?; для Кого? і за рахунок Кого і Чого? Тобто наріжним каменем цього процесу є питання ціни суспільних змін. Реформа владної вертикалі заради утримання політичної та економічної влади – тактичний виграш, однак болісний з часом програш. Постійний тиск і контроль, можуть дозволити сконцентрувати ресурси на обмежений час , проте не зроблять владу більш ефективною і конкурентною, а суспільство контрольованим і слухняним. Якщо ж замість влади, як кінцевої мети, що є лише одним із інструментів суспільних змін - постануть ключові ПРОБЛЕМИ СУСПІЛЬНОГО значення, то політична влада в особі нового Президента має шанс з часом стати більш близькою до громадян незалежно від політичних і регіональних уподобань. Ефективна публічна політика сьогодні це насамперед «РОЗУМНА ДІЯ» спрямована на прогнозований результат. Бо якщо виходити з демократичних традицій, то важливо, щоб влада не робила шкоди суспільству, яке активно розвивається, а створила сталі і зрозумілі правила гри в економічному, політичному, правовому і гуманітарному просторі . Істерика, самовпевненість, обмеженість, неефективність – початок фіналу любої влади, незалежно від ресурсного наповнення – справа часу. Отже, сьогодні активно йде завершення формування вертикалі влади, але поки що не зрозуміло, чи буде вона за своїм функціональним, кадровим та інтелектуальним наповненням ефективна чи ні. Остаточні висновки можна буде зробити у вересні-листопаді 2010 року, тобто не після перших сто днів, а після перших стратегічних кроків, які будуть здійснені після цих ста днів. За кожним СЛОВОМ повинна бути ДІЯ.
- Але чи можна жертвувати демократичною процедурою заради стабільності, на що зараз і експерти і опозиція звертають увагу?
- Ні. Жертвувати демократичною процедурою не можна. Демократія це і є в значній мірі процедура спрямована не реалізацію інтересів більшості і меншості. Я вже казав, що питання у тому, заради чого створюється або ж відновлюється вертикаль влади і змінюються основні функціональні повноваження між гілками влади. Адже при загальній демократичній риториці, яка продовжується не перший рік, поки що відсутня ефективна система демократичного самоврядування і ефективного контролю з боку громадських інституцій та ЗМІ. Тобто ми затрималися на етапі «неефективної демократії», що характеризується політичною метушнею, партійними «проектами», телевізійними технологіями масового ураження і скритим поки що суспільним роздратуванням . Ознаки демократій в Україні присутні,її принципи знаємо і дуже часто декларуємо проте якісного результату, що зможе створити умови для незворотних суспільних змін – не має. Одним словом крутимося, по колу – Дай Бог не замкнутому. Бо далі зневіра до влади , до держави. Відхід в тінь політичних процесів, влада корпоратизується, а громадяни просто виконують функцію формального глядача, який «ногами» на виборчих дільницях забезпечує формальні ознаки демократії. Проте є й позитив – громадяни стали більш політично і економічно прагматичними, стали довіряти не тільки серцю і ТV, а й насамперед голові і розуму та відкидати нав’язаний іншими «політичний попкорн» . Після радикальних коливань, завжди є перспектива на золоту середину.
Сьогодні, на мою думку, перед президентом і урядом стоїть головне завдання: забезпечити де-юре ті зміни, які відбулись де-факто, і при цьому не вихолостити демократичні принципи змін , що відбуваються . Тобто потрібна низка реформ: Конституційна, управлінська, адміністративно – територіальна, судова тощо. Бо інакше у кожної нової влади традиційно виникатиме бажання все міняти з точки зору політичної доцільності і кон’юнкутри моменту. Якщо влада не отримує перші сигнали щодо власної ефективності через громадянську підтримку, тоді важко буде робити структурні зміни. А якщо не буде структурних змін, то завжди буде бажання за допомогою адміністративного і силового інструментарію забезпечити суспільну підтримку. І перейти від «неефективної» демократії до «керованої».
- Продовжуючи тему перших кроків Віктора Януковича. Події, пов’язані з підписанням «харківських угод» та їх ратифікацією у Верховній Раді викликали нову хвилю дискусії про посилення розколу країни. Чи справді є така загроза сьогодні?
- Це небезпечне питання,щодо розколу як не дивно, виникало в Галичині ще під час президентських виборів 2004 року. А до цього, як технологія у 1994 році.
- Але був ще й Сєверодонецьк…
- Сєверодонецьк був гучним другим кроком. Але я хочу сказати, що українські політики звикли працювати методом тиску і політичного шантажу. Так швидше, зручніше , гучніше і здається ефективніше. Пояснювати і працювати з громадянами і довго і складніше. Відбувається підміна понять , заради політичної доцільності у вигляді перемоги тієї чи іншої політичної сили і її бізнес оточення на кон ставляться інтереси держави і суспільства. Національні інтереси, на жаль іноді розглядаються через призму вузько партійних ідеологій, регіонального егоїзму чи корпоративних бажань. Цим хворіють завжди молоді нації і їх політико – економічний бомонд, що максимально хоче скористатися наслідками перемоги. Ресурсів обмаль, скористаються не усі, тому крім політичних маніпуляцій є ще не розуміння процесів, що відбувається і неадекватне реагування на суспільні виклики. З іншого боку, є стихійна регіоналізація, коли політичні регіональні лідери намагаються князювати на місцях, відчуваючи, що центральна влада зайнята своїми проблемами і втрачає керованість. Окрім того за допомогою таких сепаратистських настроїв окремі політичні сили намагаються впливати на інші регіони. Не можна оминути й зовнішньополітичний фактор, коли ззовні підкидуються ідеї « штучної» федералізації і т.п. Хоча як показує світовий досвід, в умовах кризи нам потрібна прозора концентрація усіх видів ресурсів з елементами децентралізації, де рівень прийняття рішень переноситься на рівень місцевих органів влади і громадянина. Тобто демократія - це децентралізація, яка не суперечить ефективно діючій владній вертикалі у прозорому розподілі у усіх видів ресурсів. Згадайте Макса Вебера. Він закликав повернутися до «людино центризму», тобто створити механізми, коли громадянин залучається до політичних процесів, як суб’єкт громадянського суспільства і контролює розподіл владою національних ресурсів. Сьогодні головна небезпека для уряду Миколи Азарова та президента Віктора Януковича є те, те, що в процесі вибудовування нової вертикалі влади і реформуванні економіки. громадянин може залишиться лише тільки об єктом , а не суб’єктом політико – економічних відносин у державі .
- Як ви оцінюєте сьогоднішню опозицію? На скільки вона здатна на ефективні дії?
- Сьогодні вона не завжди ефективна. Вона оперує загальними фразами «зрада-незрада». Хоча навіть в самій опозиції є різні оцінки «харківських угод» та інших підписаних договорів і прийнятих законів. Але проблема в тому, що ні влада, ні опозиція не можуть чітко пояснити свої дії суспільству, апелюючи до абстрактних схем і наслідків . От, говорять про те, що потрібні нові обличчя. Насправді нам потрібні нові цікаві думки, нові цікаві ідеї і нові підходи їх реалізації. Але їх на жаль нема, немає і інтелектуально конкурентної опозиції, чиї ідеї почали б крок за кроком захоплювати суспільство через мережу суспільних комунікацій. Так само відсутній інтелектуально - конкурентний медійний простір, який би провокував до пошуку «нових ідей» і допомагав би насамперед суспільству й опозиції тримати владу під контролем. До речі не має жодної влади, яку стовідсотково любили би власні громадяни, можливо крім диктаторських режимів, але горе тій владі, до речі як і опозиції, яка не може кваліфіковано пояснити громадянам власні дії, їх місце у цих процесах та залучити останніх до реалізації задекларованої політики.
- Чи існує загроза поглинання українського капіталу російським, і чи є небезпека втрати економічної незалежності країни? Адже ми зараз спостерігаємо, що відбувається перерозподіл деякої власності часто на користь російського капіталу.
- І так і ні. Давайте розділимо деякі речі. Є російський державний капітал, який має стратегічні інтереси в Україні і є російський приватний корпоративний капітал, який підтримує держава і який хоче знайти власну нішу в Україні . Вони хочуть отримати серйозні прибутки у вигляді надходжень до російського бюджету. Проте приватний капітал корпоративні прибутки може отримувати різними шляхами, але обов’язково на виході мати монетарний ресурс. Маючи більше грошей, він буде купувати українські підприємства, а потім пропонувати європейським,американським або ж азійським бізнесменам, отримуючи надприбуток на різниці проданих об’єктів . Крім того зручно контролювати можливих бізнес конкурентів або партнерів, а за деяких умов і системно переводити капітал в Україну. А якщо це буде державний стратегічний капітал, то він буде намагатися залишиться в Україні надовго у вигляді спільних підприємств чутливих галузей української економіки Для цього напрямку - важливо отримати прибуток не тільки у вигляді консолідованого гравця на світових ринках розподілу праці і товарів , й стати істотним фактором соціально – економічного і політичного впливу на середньо і довгостроковий період в Україні. Проте можуть бути і комбіновані варіанти. Але це тема окремої і довгої розмови.
- На скільки Україні це потрібно зараз?
- Ціна питання. Якщо нема грошей, їх потрібно десь брати. І ефективність українського політичного і державного менеджменту полягає в ціні питання. Нам не потрібна ні пірова перемога, ні безвідповідальна «братерська» любов» – це не надовго. Сьогодні ефективність, патріотизм і демократизм української влади буде визначатися здібністю якісно тратити фінансові та інші ресурси . В основі справжніх добросусідських відносин є зрілий прагматизм. І навіть патріотизм має свою ціну, яка повинна бути зрозуміла громадянам. Питання в тому, чи в українських представників великих корпорацій співпадають корпоративні інтереси з державними? У Росії вони співпали.
- Чимало дискусій сьогодні викликає нова гуманітарна політика. Чи не здається вам, що вона є дуже дратівливою і вносить незадоволення та розкол у суспільство?
- Розкол був і в період Віктора Ющенка. І нинішня гуманітарна політика значною мірою стала заручником попередньої гуманітарної політики. Вони як дві сторони однієї медалі пов’язані між собою. Спроба створити ідеальну модель української історії, ревізуючи і викидаючи те, що не підпадає під ідеологічне кліше існуючої політичної влади – провокує продовження гуманітарної «громадянської війни». Погоджуюсь з В. Винниченко , який казав, що українську історію не можна читати без брому, проте на мою думку головне не красти цілі сторінки і періоди, виходячи з політичної доцільності тим самим і провокуючи наступників до невігластва і гуманітарних конфліктів. Національну історію шматками зрозуміти не можна. Її потрібно прийняти в цілому без купюр. Нема «галицької історії», нема «донецької історії», не плутати з краєзнавством, немає зверхності і права на останнє політичне слово – є ВЕЛИКА трагічна УКРАЇНСЬКА історія великого європейського народу.
- Як можна вийти з цієї ситуації?
- Сприймати ту історію, яка вона є. Відкрити усі факти для суспільства і не ховатися від проблемних сторінок нашої минульщини під партійно ідеологічні ковдри меншовартості. Насамперед ти громадянин України, а потім член партії або іншого політичного утворення . Завжди легко маніпулювати малоосвітченими людьми
- Для цього потрібно відкрити архіви, а не закрити їх, що робить нинішній голова СБУ пан Хорошковський.
- Я можу погодитися з тим і послатись на класиків, що заборона без аргументованих пояснень перша ознака слабкості державної влади. Архіви спецслужб повинні бути відкриті, якщо вони не пов’язані з оперативною діяльністю державних спеціальних органів і не несуть загрози національній безпеці . Відкриваючи архіви згідно чинного законодавства та утворючи спеціальні комісії з політично незаангажованих фахівців, або через рішення судів, держава публічно формує своє ставлення до власної історичної спадщини тим самим унеможливлює політичні інсинуації у гуманітарній сфері. Державна гуманітарна, до речі як і безпекова політика повинні бути виваженими , толерантними, зрозумілими без ознак політичної шизофренії і головне прогнозованими. Історію і пам'ять зрадити не можна, вона є або її не має . Колись мудрий Тацій сказав: « Є люди, які зраджують усіх крім себе , бо на їх думку вони не зрадники , вони прозорливі особистості». І хоча історія робиться особистостями відповідальність за її написання несе цілий народ.
- У нас так часто змінюється політичний курс, а відповідно і політика в різних галузях, що суспільство не встигає усвідомити ці зміни.
- Так. І людей, насправді, дратує не історія. Їх дратують постійні зміни. Якщо б ми оприлюднили усі історичні факти, незалежно від того, чи вони позитивні, чи негативні, кожна людина знайшла б свою сторінку і почала б сприймати історичний процес у цілому. Демократія – це сталий розвиток, а не постійна зміна правил гри. А Україна, у цьому сенсі, живе в постійному стресі. Українське суспільство – стресове, не плутати з тихим болотом диктатури. Воно живе у постійному страхові за завтрашній день, за дітей, за неможливість реалізувати себе, втратити вплив на своє життя та свій вибір. До речі, демократичність суспільства можна оцінювати й ставленням громадян до страху. Демократія – це відносна свобода від страху. Сьогодні головне - від загальної політичної риторики загальних благ, повернутися до людиноцентризму і допомогти людям позбутися проявів цього страху.
- Радикальні зміни відбуваються і в зовнішній політиці. Періодично ми чуємо заяви про позаблоковий статус України. На скільки реальними є ці ідеї?
- Але і вчора озвучували нереальні ідеї.
- Тобто, ви маєте на увазі вступ у ЄС?
- Так.
- А що реально?
- Питання потрібно ставити інакше – що первинне? А первинною повинна бути внутрішня ефективна політика, яка стабілізує суспільство, зробить владу зрозумілою, опозицію ефективною, змінить якість життя, виведе економіку з кризи… І лише тоді можна говорити про ефективну зовнішньополітичну складову.
- Це означає, що нелогічно робити різкі зміни в зовнішній політиці, поки не будуть проведені внутрішні реформи?
- Так.
- Але ж уже певні кроки зроблені. Міністр закордонних справ заявив, що сьогодні не на часі питання вступу до НАТО, натомість здійснюються кроки на інтеграцію з Росією. А деякі експерти та політики взагалі почали говорити про приєднання до ОДКБ (Організація Договору про колективну безпеку, в яку входять Росія, Таджикистан, Узбекистан, Вірменія, Білорусь, Киргизія, Казахстан – ред.).
- Все залежить від того, якою є ціна питання. Ще раз наголошую, зовнішня політика має бути продовженням внутрішньої політики. А це підготовка нового документу про Засади внутрішньої та зовнішньої політики. Не потрібно робити величезну кількість дорожніх карт абощо, а визначити кілька стратегічних напрямків і працювати. Хоча справді, якщо говорити про зовнішній курс, то виникає питання: чи ми обережними кроками рухаємося в напрямку Європи, чи ми залишаємося буфером між Росією та Європою, чи ми рухаємося в бік Росії? Мені здається, буде обраний якийсь серединний шлях: щось між позаблоковістю та буфером між Росією та Європою.
- За часів Кучми таку політику називали багатовекторністю…
- Так. Але ж Європа сьогодні не готова нас сприйняти такими якими ми сьогодні є . Вона могла б сприйняти ефективну та зрозумілу Україну, а не Україну, яка має багато проблем. Щодо Росії. Чи потрібна Росія, Америка , Європа українському бізнесу? Далеко не однозначне питання в кожному конкретному випадку. Наш корпоративний бізнес, навіть декларуючи партнерські стосунки все рівно буде знаходиться у конкурентному середовищі і виживе тільки розумніший і ефективніший .
- Повертаючись до питань внутрішньої політики, яка, за вашими словами, повинна бути первинною. Знову актуалізувалося питання місцевих виборів. Чи варто сьогодні змінювати систему виборів?
- Я б запропонував зміни до виборчого законодавства і провів вибори за такою схемою: до обласного рівня (тобто села, селища,міста, району) – мажоритарна система, область – змішана система. Але проблема в іншому. Загалом політична система в Україні вимагає сталих правил гри у вигляді стабільної Конституції, яка дозволяє вибудувати ефективне управління державою, а значить завершення політичної реформи. За цих умов перед дійовими особами української публічної політики постає ряд нагальних проблем : скорочення бюджетного дефіциту та структурних боргів; фахова підтримка політичного контролю, а не втручання, над економікою, незважаючи на процес глобалізації ; вплив на зростаючу конкуренцію між публічними громадами, як на місцевому, регіональному, державному так і на між державному рівні; задоволення зростаючих вимог, щодо утримання бюрократичного апарату та публічних адміністрацій; управління конфліктами з перерозподілу ресурсами, незалежно від їх форм, пов’язаними із виключенням певних соціальних і корпоративних груп; необхідність більш професійного управління публічними ресурсами, кількість яких стає все менше; необхідність вдосконалення демократичного імперативу, щодо необхідності системної оцінки наслідківі прийнятих законів і нормативних актів; та політична інтеграція меншин у суспільно-політичні процеси і пов’язане з цим комплексне управління конфліктами, які виникають внаслідок їх протистояння з більшістю.