неділю, 25 січня 2009 р.

Газові атаки інформаційної війни.


А.В.Журавльов
Начальник Центру дистанційного навчання
Національної академії державного управління
при Президентові України.

Початок нового 2009 року відзначився не типовим для цього затишного святкового часу запалом інформаційних змагань. Цього разу можна впевнено виділити кілька рівнів цих атак: очевидний – суперечки щодо цін на газ та транзит, менш очевидній – політична боротьба в Україні та неочевидний – створення умов приватизації газотранспортної системи (ГТС) України.
У сутичку між двома газовими гігантами виявилося емоційно втягнуто все населення віртуального простору України та Росії. Ця сутичка між двома акціонерними компаніями, хай навіть і з контрольним пакетом акцій, що належить державі, сприймалася громадянами обох держав як міждержавний конфлікт, всі новини з якого сприймаються як вісті з фронту. Це тим більш незрозуміло, якщо пам’ятати, що в розрахунках між цими напівдержавними гігантами переховується «Росукренерго» - зареєстрована у Швейцарії компанія із власниками, які лише 2006 року вимушено вийшли з тіні. Отже ми маємо чергову маніпуляцію суспільною свідомістю, що виводить комерційні проблеми на міждержавний рівень.
Цього року відбулася вже третя газова війна, вона викликала би почуття дежа-вю, якби не безпрецедентний перехід Газпрому від інформаційної війни до практичних дій, які є її продовженням. Перекриття газового постачання Європі вказує на наступне: по-перше, цього разу ставки у війні нервів були дуже високі, по-друге, після війни з Грузією Росію не дуже цікавить думка Європи.
Інформаційна газова війна – це, як будь яка інформаційна війна, війна голослівних тверджень та взаємних звинувачень. При цьому звинувачення завжди лунають гучніше за виправдовування, що є особливістю інформаційних війн та загалом чорної риторики. Лише зустрічні звинувачення та позитивна інформація з начебто не ангажованих джерел є адекватною протидією. Тому зазвичай позиція Нафтогазу України виглядає слабкішою за Газпромовську. Газпром заявляє, що не отримав гроші від України, і здіймає бурю обурення за національні інтереси у росіян. Нафтогаз відповідає, що сплатив, а от Газпром недодає газу, і здіймається обурення українців на звичного ворога.
Між тим з’ясовується, що таки сплатив 31 грудня, але гроші аж до кінця свят зависли в Росукренерго. Але цей факт чомусь не викликає жодної реакції. Бо Росукренерго не є мішенню цієї війни. Ініціаторам інформаційної газової війни нецікаво зачіпати комерційні інтереси її власників.
А тим часом Газпром заявляє, що Україна «тирить» газ, а Україна (на рівні перших осіб держави) це заперечує. Виправдовування викликають менше довіри і Україна знов у програші. Пояснення технічних особливостей транспортування газу, коли частина його згорає, щоб крутилися турбіни компресорних станцій, надто довгі, щоб їх пояснювати на такому рівні. Зазвичай витрати газу на турбіни входять до вартості транзиту, але, коли Газпром не почав платити за транспортування, Нафтогаз має або витрачати свій газ безкоштовно, або відбирати на ці цілі газ з того, що іде до Європи.
До речі у цій інформаційній війні з російського боку теж не все добре, зокрема що до ціни за тисячу кубометрів газу: голова Газпрому Міллер каже що 418 доларів – ринкова ціна для України, а прем’єр-міністр В.Путін, що то є 450 доларів. Газпром припиняє постачання газу в Україну вранці 7 січня, а дозвіл на це Путін дає Міллеру перед телекамерами лише у вечері того дня. Тим часом Нафтогаз України вже поширює повідомлення про припинення поставок російського газу. Це єдиний епізод третьої газової війни, коли Україна виглядала краще.
На перший погляд з цією війною все ясно: газові гіганти намагаються отримати якнайбільший прибуток, політичні лідери країн отримати політичний капітал за рахунок захисту національних інтересів. Це лежить на поверхні всіх обговорень та суперечок. Але ціна питання, зважаючи на відчайдушне рішення Газпрому про перекриття газу для Європи, для нього значно вища – це газотранспортна система України. В той же час на кону президентське кресло нашої країни.
Приватизація цього національного ресурсу у звичайних обставинах неможлива: жодна політична сила в Україні не візьме на себе відповідальність за приватизацію одного з важливіших джерел доходу бюджету. Але, завдяки цій інформаційній війні, ми можемо вийти на ситуацію так званого «неструктурованого управління». Коли для об’єкту управління створені умови, в яких він може виконати лише певну дію. Без надання прямого наказу.
Адже діями Росії створюється тиск з боку Європи, що боїться залишитися без російського газу, та інформаційний тиск Газпрому, що створює імідж України, як країни не здатної керувати таким важливим об’єктом інфраструктури Європи. Зокрема прем’єр-міністр Росії В.Путін зробив кілька навіть надто різких заяв щодо здатності керівництва України керувати державою, та щодо якості ГТС України.
Це мало привести до «компромісного рішення»: появи нового Росукренерго, яке називалося б, наприклад, «Росукрєвротранзит», і якому було б передано, за загальною згодою, керування газотранспортною системою України. Ця нова компанія знову буде платити податки десь у Швейцарії, до неї можуть увійти представники українських ФПГ, Газпрому і якоїсь поважної європейської компанії, щоб заспокоїти європейську спільноту.
Така схема приватизації газотранспортної системи України не викличе незадоволення в Україні, отримає підтримку в Росії та Європі, але – лише при умові крайнього напруження емоційного фону інформаційної війни.
І таке рішення було нарешті озвучене аж 17 січня 2009 року спікером Верховної Ради Володимиром Литвином, який сказав, що ми маємо повернутися до ідеї газотранспортного консорціуму. Зважаючи на те, що схожі ідеї висловили екс-спікер Арсеній Яценюк та співвласник Росукренерго Дмитро Фірташ, вимальовується картина замовників цієї війни в Україні.
І залишається лише дивуватись, чому настільки прорахована інформаційна війна не отримала бажаного фіналу. Домовленість Юлії Тимошенко з Володимиром Путіним зірвала створення такого консорціуму цієї зими. Невідомо що обіцяла українська Прем’єр-міністр своєму російському колезі, але мабуть то було більш привабливо, ніж доля Газпрома у ГТС України. В будь-якому разі ідея газотранспортного консорціуму ще буде реанімовано.
Наслідками війни є: посилення позицій Юлії Тимошенко, хоча їй закидають невигідні для України умови домовленостей з Росією, «злив» Дмитра Фірташа, якого почав перевіряти Антимонопольний комітет України та, начебто, розшукувати ФСБ по справі Семена Могилевича, та реальна загроза імпічменту Президента, якщо буде доведено його зв’язок з Фірташем.
Інформаційна газова війна відсунула на другий план навіть світову економічну кризу та її наслідки для України. Це не є дивним, бо цілі інформаційних маніпуляцій щодо банківської кризи вже загалом досягнуті: долар здійснив неймовірний кульбіт, кілька банків, зокрема перерефінансований банк Дмитра Фірташа «Надра», на цьому добре заробили, кілька – майже збанкротували, але несподівано отримали нових інвесторів з відомими в Україні прізвищами та значні дотації держави. Це дещо нагадує історію банкрутства банку «Україна». Але в даному випадку під удар потрапила банківська система України в цілому, і гривня ще не скоро зможе вирівнятись після таких відчутних ударів, більшість з яких були інформаційні.
Перед маніпуляціями щодо банківської кризи, країна із захопленням обговорювала майбутню коаліцію ПРіБЮТ, її слабкі місця, етичність щодо виборців та можливість ефективної роботи в парламенті. Всі політологи, так само як і Партія регіонів, були ведені в оману маніпулятивною інформацією політичних гравців. І нова-стара коаліція виявилася повною несподіванкою для більшості українців і навіть політологів.
Громадянам України взагалі годі жалітися на недостатню кількість інформаційних війн у їхньому житті. За останні п’ять років вони звикли бути спостерігачами таких війн, а зараз Інтернет надав змогу пересічному громадянину брати безпосередню участь у цих війнах. З’явився новий учасник інформаційних війн – громадянин-кореспондент, описаний політологом професором С.Телешуном.
Раніше масштабні інформаційні війни були задоволенням лише для багатих. Але активне просування Інтернет в повсякденне життя суспільства накладає нові особливості на ведення інформаційних війн. Все більше людей можуть швидко та дешево отримувати та популяризувати будь-яку інформацію.
Як колись Кольт урівняв шанси сильних та слабких, так Інтернет урівнює шанси багатих і бідних в інформаційній війні. Якщо для друкування видань потрібні гроші на витратні матеріали, то вже зараз при мінімальній комп’ютерній грамотності можна швидко та безкоштовно створити кількадесят сайтів з компроматом на противника та розмістити їх на сервері хоча б Аргентини (де, до речі, зазвичай розміщують порнографічні сайти всього світу через м’якість законів щодо Інтернет).
Зараз майже нереальною стала цензура заборони, коли можна було просто закрити небажаній інформаційний ресурс, або притягти його до відповідальності. Тепер спеціальні служби постійно перевіряють Інтернет на наявність інформаційних ресурсів забороненої тематики, керівництво окремих держав намагається ізолювати своїх громадян від Інтернет-джерел недружніх країн. Але заборонені та опозиційні ресурси швидко змінюють місця розташування (хостінг), назви та навіть орфографію написання ключових слів, за якими їх шукають. Прикладом може слугувати тривала і не успішна боротьба російських спецслужб проти інформаційного ресурсу Кавказ-центр.
Створення блогу (Інтернет-щоденника) займає зараз біля 15 хвилин, мінімального інформаційного веб-сайту – від 40 хвилин, а його перенесення на інший хостінг (навіть до іншої країни) – кілька хвилин, менше ніж треба для оформлення позивної заяви до суду.
Утримувачі блогів та інших інформаційних ресурсів, просто відвідувачі Інтернет поєднуються в динамічні спільноти, їх точка зору починає впливати на суспільне життя. Цей вплив помітили як рекламодавці в Інтернет, які почали розміщувати у таких спільнотах платні рекламні повідомлення так і основні гравці інформаційних війн, які намагаються використовувати Інтернет-спільноти у власних інтересах.
Російсько-грузинська інформаційна війна показала потужність Інтернет-спільнот, як зброї в інформаційних війнах. Правильно скеровані Інтернет-спільноти виконували в тій війні роль основної ударної сили, створюючи враження пасивності держави та активності простих громадян.
На жаль, Україна, як держава, не бере участі у цих війнах на Інтернет-просторі. Не тому, що не має фахівців. Просто всі фахівці в цій галузі працюють на політиків та олігархів. Отже їхні зусилля спрямовані перед усім на розгойдування нашого спільного човна в надії що конкуренти потонуть. Ющенко і Тимошенко, банки і корпорації створюють небезпечні політичні та економічні ситуації у боротьбі за владу та гроші. Доля самого човна «Україна» їх не цікавить. Тому так блідо виглядає наша держава у всіх інформаційних війнах останнього часу. Тому Інтернет-спільноти українського віртуального простору самоорганізовуються.
До передноворічних запитань преси до Президента потрапило, зокрема, запитання про те, яку суму мають прості громадяни сплатити Президентові, Прем’єрові та депутатам, щоб вони залишили територію України. За це запитання, що його озвучив Президенту кореспондент Української правди, в Інтернет віддали свої голоси більше двадцяти тисяч відвідувачів, 88 відсотків з яких зайшли до Інтернет з території України. І Президент дарма стверджував у відповіді на це запитання, що дві третини з тих, хто хотів поставити йому це запитання – іноземці.
Це запитання повністю відображує відношення українського народу до влади: він втомився від хаосу та боротьби за владу заради влади. Але відомо, що буває, коли народ втомлюється від хаосу – він починає очікувати приходу диктатора. То чи не є це потаємною ціллю макроінформаційної війни – підготувати Україну до сприйняття нового політичного строю, як це було зроблено із Росією, де після хаосу Єльцина народ благодарно сприйняв диктатуру Путіна?
Останнім часом в україно- та російсько-мовному Інтернет-просторі спостерігачі відмічають величезну кількість повідомлень-страшилок у приватних блогах-щоденниках про напади у під’їздах та у громадському транспорті, про бездіяльність міліції, про вбивства на очах перехожих. Всі ці повідомлення при перевірці не знаходять відображення у новинах, не підтверджуються іншими джерелами. Але вони створюють атмосферу страху за особисту безпеку, потребу у сильній руці. Налякані люди терпітимуть будь-яку, але сильну владу.
В будь-якому разі, для забезпечення інформаційної безпеки України при РНБО необхідно створення міжвідомчої робочої групи протидії інформаційній агресії в Інтернет. Ця група має прогнозувати, відслідковувати та мінімізувати інформаційні атаки в Інтернет, які направлені на дестабілізацію економічної або політичної ситуації в Україні, погіршення іміджу України на міжнародному рівні, розробляти стратегічні інформаційні операції щодо інформаційної підтримки дій української влади, формувати позитивні та патріотичні настрої в українському Інтернет-просторі.

1 коментар:

Петро сказав...

На мій погляд, цілком правильна думка. От тільки зі спамом ви б боролися би, бо не красиво якось.