вівторок, 20 січня 2009 р.

Інтерв’ю з керівником навчально-наукового комплексу «Аналіз політики», завідувачем кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії


Аналізуючи останні події в сучасній Україні, нагальним постає наступне питання, що є криза для нашої країни: трагедія чи панацея? Головне необхідно чітко розібратися не скільки з визначенням кризи, а з тим, якою буде Україна після цієї кризи.
Логічним постає наступне питання, чи є в Україні реальна криза? Можливо світова криза вплинула на нашу державу? Проте це лише один із міфів, які зараз пропагують суспільству.
Україна вже давно знаходиться в стані кризи і основні її прояви полягають у наступних факторах:
• недієздатності інститутів влади;
• надмірній політизації суспільних процесів;
• поєднанні політики, бізнесу і влади;
• корупції та виходу за політико-правове поле;
• стагнації в економіці.
Все це базується на бажанні отримати надприбутки незалежно від сфер свого впливу (починаючи від будівельної галузі – закінчуючи політичною) з метою контролю над власністю, сировинними, фінансовими та політичними потоками. Як приклад можна навести, як газову, так і гривнево-доларову проблеми. Прогнозованим є те, що рано чи пізно це повинно було призвести до руйнації старої системи. За даних умов потрібна не ліберальна економіка, а поєднання ліберальних ідей з неоліберальними, тобто соціальними, коли держава посилює свої функції регулятора і чітко розподіляє повноваження між суб’єктами економіки і політики, тобто не відміняючи ринок, а регулюючи його. Доцільною є фраза новообраного Президента США, який сказав, що сьогодні гроші мають отримати не корпорації та банки, а потрібні отримати під конкретні проекти громадяни, тобто робочі місця.
Чи врятує ситуацію, що склалася консенсус, однозначно стверджувати не можна. Сьогодні ми ще знаходимося на етапі «падіння». Адже при кризі стрімко падають ціни, а в нас поки що в більшості галузях спостерігається зворотній процес, відсутня конкуренція, а є лише монополізм антикризового управління. За умов повної рецесії, якщо держава не почне контроль над процесами отримання надприбутків через свої інститути і ці процеси можна зупинити лише соціальними і громадськими актами непокори. Тоді майдан вже виконує не політичну функцію і не діє методами анархії, а скоріше охлократії – самостійного важелю впливу на всі процеси. За таких умов постає питання не пошуку антикризових заходів, а повної руйнації та підготовки плацдарму до нових проектів.
Необхідно пригадати і приклади з історії, а саме про дві хвилі криз, які вже відбулися та закінчилися війною (І та ІІ Світові війни). Під час ІІ Світової війни у 1942р. США завдяки цьому і вийшли з кризового стану. Не хотілося б повторення воєнного сценарію, але не виключено, що можуть відбутися деякі великі потрясіння (економічні, політичні, валютні, можливо і регіональні). Як приклад – це грузинсько-осетинський конфлікт, палестинсько-ізраїльське протистояння, газова проблема, що свідчить про те, що такі конфлікти мають як регіональний характер, так і виступають результатом світового економічно-фінансового потрясіння, яке пов’язане не стільки з кризою, скільки з інструментарієм виходу з неї. Тобто фінансово-економічні центри можуть провести ряд реформ, які можуть зачепити весь світ. Всі однаково з кризи вийти не можуть, можливо деякі держави скористаються іншими країнами, декларуючи демократію та світовий порядок. Отже хтось вийде першим, а ті, що залишаться і можуть бути поживним елементом для світової економіки.
Україні зараз притаманні наступні види криз:
• спекулятивна економічна криза та банківська, яку має долати державний мозок незалежно від кольору і політичного забарвлення тих політичних сил, що сьогодні репрезентують державу та її народ;
• сировинна криза (як приклад – газовий конфлікт), яка в свою чергу може призвести до кризи ключових галузей, які є основними експортерами в країні.
Є наступні шляхи виходу з кризи:
1. демократичний – це можливість активізувати те, що держава живе по-можливостям, але разом з тим вона і виступає гарантом соціального існування. Не повинні обмежуватися права, але має бути обмеженим вільне трактування ринку. Державні та владні інститути, бізнес працюють на засадах соціального пакту, коли держава чітко визначає свої арбітражні функції, а громадянин чітко бачить свої можливості і гарантії. Проте це все має бути визначено в термінах та з чітко розписаними функціями.
2. авторитарний – «закручування гайок». В цілому ж у незрілому українському суспільстві, де ще є що ділити та перерозподіляти, при політичному безладі позитивом є те, що поки немає диктатора. Протистоянням цього виступають не конкретні особи: Президент, Прем’єр чи представник опозиції (яка відсутня зараз в Україні), а громадські інститути, які впливають не тільки через право вибору, а й через профспілки, суд, ЗМІ.
Криза – це не тільки зміни менеджменту в системі економіки, а й зміни в системі політичних координат.
Заслугою сучасного режиму, попри свободу слова є і те, що він дає можливість людині самій виживати, проте за таких умов іде мова про нігілістичну роль держави, як політичного та державного інституту. Соціальний запит потребує реальних команд. Сьогодні ж ключові гравці, сконцентрувавши основні фінансові, організаційні, медійні ресурси намагаються зачистити другий ешалон. Поява одного Яценюка, Гриценка чи когось іншого нічого однозначно питання не вирішить. Українську політику зараз можна порівняти з «гніздом зозулі», коли один, хто є фінансово міцним намагається за допомогою інтриг, грошей витіснити тих, хто є конкурентними інтелектуально. Це є свідченням комплексу неповноцінності. Прийнятна до даної ситуації геніальна фраза Ш. де Голя: «Я ненавиджу тих, хто краще мене і мені опонує, але я без них не обійдуся заради Франції». В Україні ж навпаки, якщо в тебе є гроші – ти витісняєш інтелектуалів, а якщо ти інтелектуал – витісняєш зі своєї сфери конкурентів.
Можна погодитися з фразою Б.Гейтса, але все ж трохи перефразувавши: «навіть в демократичному суспільстві кожен бізнесмен мріє стати хоча б на хвилину монополістом, тобто прибрати всіх інших, щоб отримати надприбуток». Отже функція держави, державних, а не політичних діячів створити умови, щоб заважати монополістам та створити враження, що монополістом може стати кожен. В Україні демократія буде тоді, коли кожна людина з села може знати, що вона здатна стати Ахметовим чи Пінчуком. Це і називається «американською мрією». Зараз людина, що має освіту не може реалізувати себе за допомогою демократичних інститутів, держава в свою чергу не може гарантувати цього. Небезпека демократії – це «нефункціональна демократія». Полягає це в тому, коли демагогія демократичної риторики не підтверджується результатами владної діяльності. Хоча і присутнє право вибору, проте воно вже не потрібне громадянину, який не може його реалізувати. Всі мають чітко розуміти:
• куди йти;
• технології реалізації;
• можливості реалізації;
• креативність;
• час;
• своє місце;
• механізм впливу.
Тобто кожна людина має відчути себе власником в державі, мати доступ до правових інститутів, до системи правового захисту та доступ до інформації, а головне вплив на неї.
Інтерв’ю з керівником навчально-наукового комплексу «Аналіз політики», завідувачем кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України, доктором політичних наук С.О.Телешуном провела Катерина Кандагура

Немає коментарів: