четвер, 17 березня 2016 р.

Категорії публічності та прозорості в політико-управлінських процесах в Україні

Титаренко О.Р.,
кандидат філософських наук,
доцент кафедри політичної
аналітики та прогнозування
Національної академії  державного управління
при Президентові України

 

Наше майбутнє постає результатом рішень, які приймаються сьогодні, а наше сьогодення – результат рішень, прийнятих вчора. Підсумок сьогоднішньої політики складає сума рішень, які характеризують пануюче економічне вчення та концептуальну систему, включаючи цінності, втілені у відповідні  трансформації в економічній, соціальній та політичній системі. Як влучно відзначив американський економіст Девід Харві:  «Для того, щоб яке-небудь економічне вчення стало домінувати, воно повинне оформитися в концептуальну систему – досить розвинену, щоб апелювати до нашої інтуїції й інстинктів, наших цінностей і бажань, а також співвідноситися з можливостями, що відкриваються в рамках існуючої соціальної системи. У випадку успіху така система стає частиною загального «здорового глузду» і ми перестаємо брати під сумнів її постулати». [3, с 15 ].

Формування системи уявлень, які відносяться до досить розмитого поняття «здорового глузду»,  який,  в свою чергу, визначає політичні симпатії загалу – саме по собі, заслуговує ретельного дослідження. Аналізуючи наш інформаційний простір, бачимо, що експерти, аналітики, політологи, філософи,  журналісти, правники,  соціологи та політики – перетворились в «універсальних фахівців» з абсолютно всіх проблем. Вони з легкістю ставлять діагнози нашому суспільству, описуючи суспільні проблеми на всіх рівнях життя, начебто роз’яснюють причини існуючих проблем, намагаються надавати відповідні рекомендації й роблять це, зазвичай, поверхово, скоріше імітуючи компетентність. Це явище можна охарактеризувати не інакше, «імітація   журналістики» або «жовта журналістика», яка характеризується сенсаційністю, маніпуляційністю і підвищеною емоційністю   . Для впливу на громадську думку цього можливо й достатньо, але для обґрунтування необхідних суспільних перетворень, явно – ні. Це лише піар та пошук електоральної підтримки, за яким стоять політичні та економічні інтереси тих, кого ще вчора  ми називали олігархами та елітою, а сьогодні  провідниками радикальних «змін».

В ході подібних роздумів постає важливе питання: чиї інтереси відображають перетворення, трансформації та реформи, які відбуваються в політичній реальності сьогодення?

Політичний, ситуативний аналіз та прогностика стають повсякденним заняттям журналістів, публіцистів, політиків, фахівців найрізноманітніших галузей знання. І неважко помітити ідеологічно-політичний компонент у більшості сьогоднішніх аналізів та прогнозів, нерідко діаметрально протилежних, альтернативних та суперечливих, а іноді – й відверто ворожих. Хто контролює інформаційний простір, той і маніпулює суспільною думкою. Викривляючи та нівелюючі досягнення влади, делегітимізуючи її в цілому. Наявність такого «інформаційного шуму» створює стан когнітивного дисонансу, коли пересічна людина, через величезну кількість негативної інформації втрачає можливість раціонально та логічно мислити і переключається на емоції та агресію, об’єктом якої і стає влада чи її окремі представники. Це, в свою чергу, може стати джерелом постійної кризи, що унеможливлює проведення реформ та деолігархізацію, чого й домагаються ті, хто контролює інформаційний простір України.  

   Інтенсивна трансформація суспільних інститутів, швидка зміна соціального, культурного середовища, мінливість та нестабільність обумовлюють складність теоретичного осмислення цих процесів. Але необхідність такого теоретичного осмислення – тільки збільшується. І без філософського узагальнення, поєднання теоретичних досягнень різних наук, ми, нажаль, не побачимо цілісної картини суспільних перетворень а отже, позбавляємо себе право будувати бажане для нас майбутнє.

Політика була й завжди буде предметом суперечок і дискусій, через те, що ці дискусії спрямовані на пошук загального блага/добра. Така дискусія буде існувати доти, поки будуть існувати люди, які захищають різні погляди на політику й намагаються знайти аргументи для відстоювання та захисту власної позиції. Іншими словами, дискусія, за визначенням – діалогічна. У нашому контексті мова скоріше йде не про діалог а про дискурс який розуміється  не тільки як вербальна комунікація, мова або розмова, але і як спеціалізована система знань, свого роду установка, яка структурує розуміння й поведінку.

Філософія політики (або «політична філософія», оскільки в статті ми не розрізнятимемо ці два напрямки), як відносно самостійна галузь філософського знання вивчає найбільш загальні основи власне політичного, як концепту, основи політичної діяльності, влади й політичної моралі, природу й сутність самої політики, місце політичних цінностей у житті сучасного суспільства й цілей, які стоять перед соціумом. Саме політична філософія має відношення як до сфери політичного так і філософського знання. Як зазначають американські політологи М.Шварц, В Тернер і А.Туден прикметник "політичне" можна застосувати до всього, що носить публічний характер, містить цілепокладання й включає питання про владні повноваження й контроль серед окремих індивідів, певного суспільства або групи. Оскільки досліджувані політичною філософією аспекти присутні у всій тканині соціальної дійсності, то вона може бути корисним пояснювальним інструментом для багатьох сфер життя соціуму: економіки, культури тощо» [1, с 16-17 ].

Саме звернення до філософської методології при пізнанні політичного, дозволить зрозуміти суть духовних, ціннісних та моральних проблем, притаманних нашому сучасному суспільству, а відтак – направляти перетворення та програмувати зміни. Варто звернути увагу на те, що в публічному дискурсі все менше уваги приділяється таким поняттям як моральність, справедливість, рівність, не кажучи вже про соціальну справедливість або соціальну рівність, відбувається поступове знецінення понять, які традиційно відносять до моралі. Моральний бік суспільних проблем залишається на узбіччі публічного дискурсу. Це не тільки є симптомами кризи, а й вказує на характер суспільних трансформацій. Якщо відсутнє переосмислення того, що відбувається, то не виникає і нової теорії, яка спробує пояснити суть процесів. Теорія повинна виникати паралельно з розвитком реальності і саме на цій основі повинна будуватись стратегія перетворень, а керуватися виключно «здоровим глуздом», як говорилося вище – явно небезпечно. Через відсутність адекватної теорії забезпечити, наприклад, соціальне прогнозування та програмування видається взагалі неможливим. Відсутність теоретичного осмислення політичних процесів є опосередкованим доказом розбудови держави, яка може лише імітувати демократію і свободу, обходячи стороною ціннісний та моральний аспект цих перетворень. «Ідея свободи зводиться, таким чином, просто до свободи підприємництва, що означає повноту свободи для тих, чий дохід, вільний час і безпека не мають потреби в захисті, і лише часткову свободу для людей, що марно намагаються за допомогою дарованих їм демократією прав домогтися захисту від дій власників» [3. с 53-54]. Можливо саме через прихильність до такого неолібералізму наших керманичів, в нашій державі відсутні як короткострокові, так і довгострокові нормативні прогнози соціального розвитку, які б, на відміну від дескриптивних пошукових або оціночних прогнозів, були б містками в майбутнє і визначали та програмували характер та напрями суспільних змін.  Мета як соціального, так і політичного  нормативного прогнозу полягає у визначенні кроків, дій, рішень, необхідних для реалізації бажаного запланованого майбутнього, опираючись на реальні данні про об’єкт управління.

Перед філософською методологією дослідження політичного постає ще ряд питань: чи можна розбудовувати демократичну державу без реальної відкритості та публічності влади, без інформації про бізнес та приховані економічні інтереси ключових політичних акторів  та політичної верхівки в цілому? Відповідь – однозначно заперечна. Саме звинувачення в наявності приховуваних економічних інтересів, лобіюванні інтересів «друзів, сім’ї», «кумів» та інших так званих родичів тощо фактично називається корупцією. І такі звинувачення навіть в нашому «своєрідному» демократичному суспільстві, можуть поховати будь-які реформи, будь-яку коаліцію та будь-який уряд. І такі звинувачення часто-густо використовують зацікавлені сторони для політичної боротьби та усунення конкурентів, в тому числі й економічних. Ці інструменти політичної боротьби будуть мати успіх лише тоді, коли у діях влади зберігається  високий рівень «не прозорості» та «не публічності», що й дозволяє «експертам» створювати «ореол» корупційності щодо діяльності чинної влади.

Публічність влади стає зрозумілою, коли її розглядають в двох основних значеннях: 1) режим відкритості функціонування влади та прозорості прийняття політичних та управлінських рішень (основний історичний алгоритм представницької демократії) та 2) участь громадськості у формуванні політичного порядку денного та прийнятті рішень (новітні форми та практики) — реалізовується в Україні (втім, i в інших пострадянських демократіях) як усе ще імітаційно-потенційна модель.

 Публічність влади, як спосіб контролю за останньою з боку суспільства, виступає одним з елементів політичної відповідальності влади. Однією з найважливіших засад функціонування Європейського адміністративного простору є відкритість та прозорість публічної адміністрації. У державах з демократичним режимом діють відповідні політико-правові механізми, спрямовані на досягнення максимальної прозорості в діяльності органів влади.

Прозора влада повинна належним чином забезпечувати діалог з громадськістю на всіх етапах прийняття рішень та постійний доступ до повної, об’єктивної, точної, зрозумілої інформації про діяльність органів державної влади та її посадових осіб відповідно до чинного законодавства. Від прозорості влади, від якості інформування громадськості про діяльність її органів в демократичній державі також залежить ефективність діяльності публічної адміністрації [2, с. 403-404].

Отже, при перетинанні площин  уряду й суспільства публічність відіграє важливу вирішальну роль. З погляду уряду, публічна сфера — це об'єкт політичної діяльності. З публічної точки зору, уряд – це арена й інструмент у досягненні цілей суспільства. Громадськість не просто використовує уряд як інструмент у досягненні власних цілей. Публічна сфера – продукт діяльності уряду. У деяких країнах держава легітимізує групи інтересів, видає їм ліцензії на діяльність, тим самим, гарантуючи їм публічний статус і визнаючи їх право на здійснення публічної політики. Публічність стає виразником політики, почасти завдяки діям самого уряду. Крім того, публічність та прозорість діяльності органів державної влади має чітко виражений моральний аспект. Це – позитивна цінність, яка впливає на стан суспільної моралі та рівень політичної культури. Осмислення цих процесів, як і їх філософська рефлексія може бути цікавою темою для подальших досліджень.  

Список використаної літератури:

1. Алексеева Т.А. Политическая философия: От концепций к теориям: Учебное пособие. — М.: МГИМО – Университет РОССПЄН, 2007. – 397 с.
2. Державне управління : підручник : у 2 т. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; ред. кол. : Ю. В. Ковбасюк (голова), К. О. Ващенко (заст.голови), Ю. П. Сурмін (заст. голови) [та ін.]. – К. ; Дніпропетровськ : НАДУ, 2012. – Т. 1. – С- 403-404
3. Харви Дэвид. Краткая история неолиберализма. Актуальное прочтение/ М.: Поколение, 2007. – 288 с.

Немає коментарів: