четвер, 3 грудня 2015 р.

Особливості «постсекулярної доби» у світоглядному ландшафті сучасної України. Погляд експерта


Горкуша О.В., к.філос.н., доцент кафедри політичної аналітики й прогнозування

12 листопада 2015 р. у Верховній Раді із 5 спроби було проголосовано “за” (234 голоси) прийняття проекту Закону про внесення змін до Кодексу законів про працю України (щодо гармонізації законодавства у сфері запобігання та протидії дискримінації із правом Європейського Союзу) 3442 за основу і вцілому[1]. Цей законопроект, що здавалося б не стосується церков і релігійної громади, викликав у релігійних колах хвилю спротиву своєю термінологією, жваві обговорення й спроби вплинути на його формулювання та зміст. Спротив релігійної спільноти викликало формулювання заборони на дискримінацію за “сексуальною орієнтацією”. І дієво запобігти актуалізації через таке формулювання в українській публічній сфері проблеми, якої в українському суспільстві не існує, намагались представники різних церков. Так, наприклад, Євстратій Зоря, речник УПЦ КП, зазначає, що “насправді йдеться про спробу європейського ЛГБТ-лоббі в порушення суверенітету України нав'язати нам перший крок до законодавчого закріплення "гендерної ідеології”[2]. Так само і очільник УГКЦ Святослав Шевчук, зауважуючи на духовній і ціннісно-моральній солідарності українських християн з християнською Європою, наголошує: “небезпека полягає в тому, що насправді терміни «гендерна ідентичність та сексуальна орієнтація» належать до так званої ідеології ґендеру і стають небезпечним прецедентом для українського законодавства… внесено термінологічну дезорієнтацію в саме законодавство”[3]. А Патріарх Філарет (УПЦ КП) у відпвідь на хвилю звинувачень у бік Церкви в підтримці дискримінації чи заваді євроінтеграційному поступу сучасної України, спираючись на “спільну позицію з цього питання основних Церков і релігійних організацій України (православних, католиків, протестантів, юдеїв та мусульман)”[4], у своїй Заяві від 7 листопада 2015 р. пропонує формулювання “ставлення до статевих відносин” як компроміс між різними поглядами, “який дозволить у належній мірі законодавчо захистити кожного від дискримінації[5]. Водночас він зазначає, що “не варто під гаслами боротьби за права людини знову повертатися до подібних тоталітарних методів тиску на Церкву” (мається на увазі оголошення церкви «відсталою», «не європейською», «дискримінаційною»), бо послідовна підтримка УПЦ КП євроінтеграції України не суперечить її підтримці права українців на самоврядність: “наш народ має не менше право, ніж інші народи, зберігати у європейській родині свою самобутність, дотримуватися традиційних духовних і культурних цінностей”[6]. І різні релігійні діячі 19.11.2015 р. публічно виступили проти “нав’язування Україні ідеології одностатевих зв’язків”[7]

Щодо питання узгодження традиційних ціннісно-нормативних для українців переконань із їх правничим формулюванням, то релігійна громада України в особі ВРЦіРО і раніше пробувала конструктивно вплинути на законотворчий процес в Україні. Так 21.07.2015 були висловлені “Пропозиції Всеукраїнської Ради Церков до нової редакції Конституції України”[8], де зокрема йшлося й про визначення поняття “шлюб” як сімейний союз між чоловіком і жінкою, який ґрунтується на взаємній та вільній згоді”, що унеможливлювало підмінити традиційну норму суспільного співжиття її нетрадиційним для української спільноти значенням. У дискурсі нашої статті задамось питанням, яке має турбувати світських осіб: на якій підставі представники релігійних організацій намагаються втручатися в публічну політику й законодавчий процес сучасної України? Чи є такі їхні втручання виправданими й до яких наслідків можуть призвести? Особливо ці питання актуалізуються тією обставиною, що останнім часом, як свідчать дані статистичних опитувань (проведених Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова), “Довіра українців до церкви впала до рекордно низького рівня”[9] за останні 5 років.

Відразу наголосимо, що ми б проблему довіри-недовіри українців розглядати у ширшому контексті. Так за опитуванням на січень 2015р.[10] українці найбільше довіряють волонтерським рухам (переважно довіряють – 35%, цілком довіряють – 14,3%; середній бал довіри (у проміжку від 1 до 5) 3,4), церквам (переважно довіряють – 35,4%, цілком довіряють – 12%, середній бал довіри 3,3), армії (переважно довіряють 26,7%, цілком довіряють 11,1%, середній бал 3,1), громадським організаціям – (переважно довіряють 28,7%, цілком довіряють 4,2%, середній бал довіри 3). Натомість переважно не довіряють українці Президентові, місцевим органам влади, прем’єр-міністру, ЗМІ, Верховній Раді, правоохоронним органам (середній бал довіри від 2,7 – Петру Порошенку, до 2,3 - правоохоронним органам). Дослідження Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва» та соціологічної служби Центру Разумкова з 22 по 27 липня 2015 року[11] продемонстрували, що у 2015 році лідерами суспільної довіри стали волонтери (довіряють 67%, не довіряють – 23%, баланс довіри-недовіри становить +44%). Традиційний лідер довіри – церква – дещо втратила в довірі (баланс довіри-недовіри становить +34%, проте це – найнижчий результат за останні 5 років). Переважає довіра над недовірою у ставленні населення до Збройних сил України (+18%) та до добровольчих батальйонів, причому ця довіра майже однакова (+18% та +16%). Позитивним є також баланс довіри-недовіри до громадських організацій (+13%) та до засобів масової інформації України (+2%), проте динаміка у ставленні до цих інституцій протилежна: довіра до громадських організацій зростає (від –9% у 2010 році до +13% у 2015-му), а до українських ЗМІ падає (від +26% у 2010 році до +2% у 2015-му)[12].

Отже в порівнянні з попереднім станом суспільної думки щодо довіри тим чи іншим інституціям, бачимо, що тут традиційні для українців лідери довіри – церкви, поступаються місцем волонтерам – тим дієвим суб’єктам суспільного співжиття, що взяли на себе відповідальність за вирішення нагальних життєвих потреб – безвідкладне забезпечення захисників України (ЗСУ та добровольців) необхідним (від харчування до військового обладнання й ліків), вирішення проблем переселенців з окупованих територій, надання допомоги пораненим, сім’ям загиблих тощо. З іншого ж боку, бачимо, що в українців зросла довіра до тих, хто захищає ціною власного життя Україну (ЗСУ та добровольці). Тобто, можна сказати, що з врахуванням зміни нагальних потреб українців в порівнянні із довоєнним періодом (скажімо, за 2013 рік[13]), з’явився новий дієвий суб’єкт суспільного співжиття, якому українці довіряють навіть більше ніж Церкві – волонтери. Натомість, скажімо, в опитуваннях 2012 р. Церква була очевидним лідером довіри (довіряють - 61,7%, баланс довіри + 44,7), такого суб’єкта довіри як волонтерські організації не згадується[14], а в громадських організацій та ЗСУ баланс довіри був негативним (-2,4).

Як і за підсумками 2014 року[15] безумовним лідером суспільної довіри була Церква, а “волонтери” чи “волонтерські організації” не виділялись окремим суб’єктом, бо ж їхня діяльність у цей час лише почала актуалізовуватись в суспільній думці та житті українського народу.

Тому відповідь на питання про те, чи мають право церкви втручатись у формулювання законодавства України, особливо з врахуванням євроінтеграційних процесів, мусимо шукати на перетині культурно-історичних векторів (європейського: поступова секуляризація із сучасною постановкою проблеми постсекуляризму; та українського – агресивна секуляризація, уособлена тоталітарною ідеологією Радянського Союзу, та м’яка постсекуляризація після його розвалу з утвердженням в правовій сфері України свободи совісті та релігійних переконань) й дійсності (умовна “зона комфорту” для Західної Європи та реальна війна на сході України й окупація її частини Російською федерацією). Для цього мусимо також заглибитись в розріз проблеми співвідношення цінностей та норм права як регулятивних механізмів організації суспільного співжиття.  

Ключовими факторами, що впливають на сучасне співвідношення цінностей та норм права в сучасній Україні є: 1) історично сформований варіант їх співвідношення в контексті суспільної свідомості українців; 2) глобальні цивілізаційні виклики, що в даному випадку конкретизуються євроінтеграційним вектором; 3) сучасна ситуація із їх співвідношення в європейському та українському світоглядному ландшафті; 4) особливості секуляризаційних процесів та “постсекулярної доби” в західно-європейському та українському контексті. На останньому спробуємо зупинитись детальніше, адже саме тут слід шукати відповідь на питання: чому релігійні діячі в сучасній Україні, яка знаходиться на шляху євроінтеграції, намагаються активно впливати на публічну сферу й втручатися в законотворчі процеси. Тут таки ж знаходимо й можливі варіації української рецептури подолання кризи секуляризму в сучасному змінюваному світовому ландшафті.

 

Теоретичні міркування та Західно-Європейський світоглядний контекст.

Термін “постсекулярна доба” може варіативно прочитуватися, залежно від завдання й предметного акцентування дослідника. В межах нашого тексту під “постсекулярна доба” розумітимуться такі умови для суспільної свідомості, які настають після втоми від тотальної деконструкції основних метафізичних теорій, методологічних програм, глобальних теоретичних моделей, провідних свідомісних ідеологем, ціннісно-смислових універсалій, після “звільнення” людини від зашморгу фундаментальних, щочастіше - засвоєних некритичним шляхом переконаностей і настанов, оманливих міфів та пустих ідолів. Внаслідок послідовної системної деконструкції дискредитованих суспільною дійсністю ідеологічних програм минулого, критичної верифікації й наступної переоцінки універсальності тотальних теологічних доктрин, переосмислення здобутого науковим шляхом знання – щонайперше – гуманітарного, яке власне й обґрунтовувало вищеназвані ідеологічні програми, теологічні доктрини та засадничі світоглядні орієнтири, як системи припущень з варіативною мірою адекватності залежно від конкретних характеристик дійсності та контекстуальних умов, сучасна людина не лише збагнула наявність світоглядної кризи, але й зіткнулась з цією кризою цілою низкою соціальних потрясінь.

Каталізатором цієї кризи стала інформаційна доба, що унаочнила відсутність будь-яких непорушних цінностей, які обґрунтовували життєву позицію людини й непогрішність аксіоматичних засновків релігійних та політичних парадигм. А потрясіння стосуються різних шарів життя людини: як біологічної, суспільної, моральної, політичної чи релігійної істоти[16].

Та найтрагічніша несподіванка очікувала людину на рівні світоглядному. Бо якщо секуляризація обґрунтовувалась необхідністю захистити людину від пригнічуючого суспільний прогрес догматизму й тоталітаризму найперше - релігійних ідеологій, то зрештою виявилось, що позбавлена міцного світоглядного фундаменту свідомість, водночас стає легкою здобиччю для маніпулятивних зловживань в інформаційну добу. Не маючи глибокого вкорінення в духовний рівень ціннісно-смислового універсуму, засумнівавшись у своїй надприродній унікальності й винятковості, людина втрачає сенс існування, або ж такий профанується до рівня функціональної доцільності індивіда в окремій (земній, кінечній) системі його перебування.

Крім того, суспільна свідомість зіткнулась із власною гетерогенністю, поліваріативністю, безсистемністю, клаптиковістю, фрагментарністю а зрештою – з нігіляцією самої себе. Адже недоречно говорити про суспільну свідомість взагалі, бо ж насправді є велика кількість індивідуальних свідомостей, які використовують ті чи інші (придатні в конкретній ситуації) схеми пояснення окремого досвіду, а сформульоване ними виявляється зрештою адекватно неперекладуваним у іншу свідомість. Отже, сумнівними виявляються і самі засади суспільного порозуміння. Бо ж, якщо не існує Трансцендентного суб’єкта (як гаранта дійсності цілісного людського світу з його доцільним вибудовуванням згідно із його непорушною шкалою ціннісно-смислових орієнтирів), якщо немає достовірних знань, фундаментальних закономірностей, несхиблюваної істини, справжніх цінностей, універсальних відповідей, цілісних людських спільнот, об’єднаних правдивим, адекватним дійсності світоглядним обрієм, то тоді існують лише окремі індивіди, яких ніщо, крім приватного бажання щонайкомфотніше вижити за будь-яких умов, не споріднює. Але в такому разі сама людина втрачає свої сутнісні характеристики, перестає бути вкоріненою в надприродне, губиться як найменша часточка зоряного пилу у недоцільності власного виділеного в окремішність існування.

Щонайбільше від секуляризації постраждали, звичайно, цінності релігійні (хоча, за нашим переконанням, не так цінності, як ті релігійні інституції які декларували себе носіями універсальних духовних цінностей, та, насправді, підміняли такі окремими відносними та принагідними, часто політично вмотивованими, інтерпретаціями). Але відчутної шкоди завдано і людській свідомості. Адже вона втратила і потужний фундамент світогляду, і стійкий його каркас, й непорушну збалансованість системи світорозуміння, й достовірний дискурс світоусвідомлення. У секулярному світі цінністю стала норма, в основі формулювання якої, звичайно, перебували зокрема і релігійні цінності та правила співжиття, висловлені (з релігійної точки зору) Богом: не вбий, не вкради, поважай рід, рости гідних нащадків, не нашкодь тому, що сприяє твоєму виживанню, не ідолопоклонствуй тощо (у відмінних варіаціях). Та цінністю секулярного світу стали саме норми врегулювання комфортного співжиття репрезентантів різних варіацій цих цінностей.

Ці норми спочатку були покликані захистити світоглядні цінності у їх багатоманітті й, щонайбільше, захистити людину в її індивідуальності від узурпації окремої ціннісно-смислової шкали її індивідуального світогляду авторитаризмом якоїсь панівної ідеології, релігії, концепції, парадигми, утопічної універсальної програми “єдиноправильної організації суспільного буття” через утвердження зверхності окремого індивідуального варіанту. Урівняння та врівноваження прав усіх було спрямоване, звичайно, на захист багатоманіття, унікальності й індивідуальності, але зрештою призвело західну культуру до нівеляції цінності самої унікальності в її глибинно-сенсових вимірах. Багатоманіття як яскравий калейдоскоп індивідуальностей почало шануватись у своїх кількісних характеристиках, а не на рівні фундаментально вкоріненого розмаїття. Світ секулярний є поверхнево врівноваженим. Сутнісно-смислові фундаменти світогляду тут стали справою приватною, непопулярною, що, звичайно, добре, бо знижує загрози світоглядно спродукованих конфліктів, та водночас й погано, бо спрощує унікальність, робить її непомітною, вилущує конкретний зміст та цінність самої суті світогляду й окремого його носія.

 

Сучасна Франція: шокова турбулентність  у “зоні комфорту”

Про кризу секулярного світу свідчать трагічні події, безпосередніми свідками яких ми стали. Тут доречно згадати терак у Франції: 7 січня 2015 року на офіс редакції французького сатиричного щотижневика «Charlie Hebdo» напали терористи[17]. Внаслідок цього теракту загинуло 12 осіб. На перший погляд виглядало так, що ісламські фундаменталісти у цей варварський спосіб намагаються нагадати секулярній Європі, що є непересічні релігійні цінності, зазіхати на які ніхто не має права. У відповідь уся цивілізована Європа консолідувалась у висловленні підтримки й співчуття родинам загиблих та Франції, а 11 січня 2015 року відбулась міжнародна акція єдності проти тероризму під гаслом «Je suis Charlie» («Я — Шарлі»). Цим світське суспільство Європи однак продемонструвало, що навіть після деконструкції й десакралізації чи не усіх суспільно-світоглядних стереотипів, залишилась непорушною найфундаментальніша духовна цінність – цінність людського життя з її атрибутивною характеристикою свободи особистості, яку усталені європейські норми поведінки власне і захищають.

Релігійна спільнота Європи та України (зокрема й мусульмани[18]) однозначно засудила цей теракт, адже зазіхання на життя людини є також і зазіханням на Богом встановлену цінність. Що ж до послідовно-секулярної деконструктивістської точки зору, показовою виявилась реакція одного з колег загиблих карикатуристів на таку консолідацію Європейської спільноти: у репліці журналістам під час маршу солідарності «Je suis Charlie» у Парижі він зізнався, що здивований, адже “те, що ми робили, суперечить тому, що я зараз бачу”. Очевидно малось на увазі, що робота карикатуристів була спрямована на викриття несправжньості суспільних цінностей-ідолів. Водночас спостерігаємо, що, якщо світська частина європейського суспільства однозначно наголошує на непорушності права на свободу слова і висловлювань, то релігійна спільнота бачить цю проблему глибше. Наприклад, папа Франциск, з одного боку, закликав мусульманське співтовариство “засудити будь-які фундаменталістські та екстремістські трактування релігії”, бо “не можна зневажати ані провадити війну в ім’я власної релігії, в ім’я Бога”, а з іншого, наголосив, що крім свободи слова слід поважати і свободу совісті та свободу віросповідань, свободу релігійного самовизначення, бо “Існує межа: кожна релігія має свою гідність. Я не можу жартувати з жодної релігії, яка шанує людське життя і людину”[19]. Крім того і провідні західно-європейські політики розуміють, що в тероризмі не йдеться про захист релігійних сакральних цінностей від десакралізації. Швидше навпаки: терористи, прикриваючись релігійними гаслами, намагаються знищити сакральні духовні цінності, тобто по суті є знаряддям десакралізації. Так, наприклад, канцлер Німеччини Ангела Меркель 15 січня звернулась до Бундестагу, наголосивши, що тероризм не має нічого спільного з релігією як такою, а може стосуватись дуже специфічного розуміння релігії, яке “дозволяє поставити себе на місце Бога, карати і вбивати”. Вона наголосила: “Для мене це, однак, ніщо інше, як паплюження Бога. Справжні ж мотиви тероризму лежать в іншому: це переконання, що ти знаходишся вище інших, що ти намісник Господа, що ти наділений деякою історичною місією, тому-що за своїм віросповіданням, походженням чи статтю ти вище і краще, ніж інші люди”[20].

Тож ми бачимо, яку хвилю у суспільній свідомості єврпейського світу викликало вбивство журналістів-карикатуристів видання “Шарлі” та випадкових мирних жертв цього теракту. Ця страшна трагедія, безумовно, невиправдана й огидна у своїй жорстокості й підступності, була вчинена терористами-ісламістами (як вони себе позиціонували) нібито як відплата за зазіхання на їхні фундаментальні релігійні цінності – карикатури на Пророка Мухамеда. Ну і, зрозуміло, з метою залякати європейське надміру легковажне й толерантне суспільство на майбутнє щодо можливості деконструкції та фальсифікації сакральних ісламських символів-цінностей. Та натомість цей терористичний акт об’єднав цілу Європу в усьому її багатоманітті (зокрема і світоглядному, включно із віруючими християнами, іудеями, мусульманами, переконаними атеїстами, лаїстами, сенсуалістами та постмодерністами) саме через зазіхання на найвищу цінність Європейської спільноти – свободу особистості користуватися на власний розсуд своєю совістю, свободу вільно мати і виражати свої (будь-які) переконання; та через злочин перед найсакральнішою цінністю – життя людини, посилив рішучість її захистити. Безумовно, життя та свобода совісті людини - це ті базові цінності, що лежать в основі Європейської цивілізації. Зараз вони перетворились на норму цивілізованого співжиття. І порушення нормуючої співжиття різних індивідів умови – права вільно виражати свої погляди і, між іншим, піддавати критичній верифікації світоглядні настанови, а при виявленні їх хибності – й повному спростуванню, збурило й консолідувало світську Європу. Адже, якщо хтось вважає за можливе позбавити життя того, хто дозволяє собі десакралізовувати релігійні стереотипи, профануючи їх до паперової карикатури, то що утримує людство від війни за цінності (зокрема й релігійні) в час зброї глобального ураження? Порушення цієї норми може призвести до непоправної глобальної катастрофи. Так справедливо вважає секулярна Європа. Тоді знеціниться й найфундаментальніша європейська цінність, що лишилась неушкодженою в часи повної секуляризації – життя людини та її свобода совісті. А це є сакральною основою європейського гуманізму. І нею жертвувати ніхто не збирається, бо ж тоді людське життя втратить сенс остаточно.

Та усе ж зауважимо: секулярний інструменталізм у його крайньому варіанті, що підмінив власне сакральну цінність лише нормою поведінки, схильний і тут вишуковувати будь-які способи для деконструкції й саркастично фальсифікувати глибинні духовні виміри вмотивування Європейської солідарності. Так у статті, опублікованій в першому ж номері після терактів, працівники «Charlie Hebdo» кепкували над громадськими діячами, які публічно висловили їм співчуття, й далі плодили карикатури на релігійні святині: “найбільше нас насмішили дзвони Нотр-Даму, що дзвонили на нашу честь. І ми би хотіли передати звісточку Папі Франциску, який також нас пожалів на цьому тижні: ми приймемо дзвін дзвонів Нотр-Дам лише у тому випадку, якщо дзвонарями будуть активісти Femen”[21]. Вони є послідовними у справі деконструктивізму й відданими фахівцями цього свого призначення – тобто досконалими функціонерами методології секуляризації. Та європейська спільнота натомість продемонструвала рішучість у справі захисту власних фундаментальних сакральних цінностей та цих секулярних деконструктивістів, які своєрідними методами, але також ці цінності оберігають. Хоча, як ми побачили пізніше, карикатуристи з «Шарлі Ебдо» виявились щонайбільш послідовними функціонерами секулярного деконструктивізму, ніж захисниками європейських цінностей: карикатура на загиблого хлопчика-емігранта, що понівеченим мертвим тілом досяг «омріяних берегів» Європейської цивілізації, вражає своїм цинізмом спростування цінності життя людини.

Та загалом на рівні суспільної свідомості європейських країн спостерігаємо повагу до громадянської позиції, яка демонструє визнання сакрального статусу загальнолюдських (європейських гуманістичних) цінностей[22]. Показовим тут є, що європейська спільнота в особі Франції цією дією підтверджує солідарність за визнанням сакральних цінностей (людського життя, свободи совісті, особистісної гідності) понад етнічними й релігійними ідентичностями, бо ж визнання єдиної шкали сакральних цінностей та смислових орієнтирів насправді сьогодні і є передумовою перебування у спільному світі. Адже у наш час кордони між цивілізаціями як певними парадигмами світобачення, світорозуміння та світобудування прокладаються у суспільній свідомості, а не географічно, етнічно чи релігійно.

Але не можемо уникнути згадки про новий теракт, що спіткав Францію 13 листопада 2015 р. У п’ятницю ввечері у центральному північному районі Парижу сталася серія терактів[23]. В Парижі було шість "епіцентрів" терористичної атаки. "Ісламська держава" офіційно взяла на себе відповідальність за теракти у Парижі. Кількість загиблих в результаті терактів досягла 129 осіб[24], 99 людей на 16 листопада 2015 р. перебували у вкрай важкому стані. Ця трагедія засвідчила, що сучасному спокійно-врівноваженому європейському світові не сховатись від ціннісно-мотиваційних викликів за стінами секулярно встановлених норм суспільного комфортного співжиття. Не вдаватимемось тут до аналізу справжніх мотивів та суб’єктів інтересів цієї кривавої трагедії. Очевидно, що мова йде не про внутрішній, а швидше, про трансцивілізаційний тероризм, з тим зауваженням, що в даному випадку під “цивілізаційним” слід розуміти не так “ціннісно вмотивований” терор а, швидше, “ціннісноіімітований” бандитизм з метою введення нових гравців у глобальне економічно-політичне поле. Однак це прикривається релігійно-цивілізаційною риторикою. А криза секуляризму робить уразливим західно-європейський світ від “ціннісно” вмотивованих шаленців. Й на цей виклик західно-європейській спільноті доведеться таки пошукати адекватної відповіді, за можливості не зраджуючи власному ціннісному фундаменту: свободі, рівності, братерству. І бачимо, що таки порятунок на рівні суспільної свідомості знаходиться знову ж у ціннісній мотивації, про що свідчить стихійне співання Марсельєзи французами під час евакуації їх після теракту із стадіону. Консолідація довкола спільних цінностей, на яких тримається “наш” світ, визнання таких цінностей знову сакральними, такими, що надихають й роблять осмисленим життя – дієва рецептура опірності європейської цивілізації перед загрозою знищення самого життя.

Та нагадаємо, що європейсько-цивілізаційний вектор є мультикультуральним в основі, що передбачає варіативність ціннісно-нормативного базису в межах конвенційно визначеного раціональними процедурами їх узагальнення (загальноєвропейські правові норми). Таке узагальнення власне і стало можливим завдяки секуляризації та її критично-верифікаційним процедурам, але варіативність ціннісно-нормативного базису європейських країн залежить від культурно-історичних особливостей та позитивної впливовості зокрема і релігійних організацій на суспільну дійсність. Саме про це говорив патріарх Філарет посилаючись на культурну самобутність європейських країн в межах сучасної Європейської спільноти[25]. Більше того, через культурно-ціннісну варіативність й законодавчо закріплені норми суспільного співжиття в країнах Європи суттєво відрізняються[26].

Щодо дійснісного Європейського контексту, то ми раніше вжили термін умовна “зона комфорту”. Під “зоною комфорту” маємо на увазі такий контекст суспільних подій, у яких особистісна свідомість не потрапляє у значну турбулентність через постійну тривалу загрозу життю й середньому добробуту, тобто людина почувається відносно комфортно і її суспільна діяльність не визначається безпосередньо інстинктом виживання (особистісного чи спільнотного) і не загострюється необхідністю задоволення найелементарніших життєвих потреб. Тут людина може собі дозволити “вести себе пристойно”: вона почувається достатньо вільною, а суспільний устрій, система влади, сформульовані й закріплені права не загрожують індивідуальній гідності. Такі умови притаманні політично й економічно стабільним суспільствам, що не зазнають гострої зовнішньої агресії чи внутрішніх руйнівних криз. Зрозуміло, що такий стан завжди буде відносним і його відносність визначатиметься багатьма зовнішніми чи внутрішніми, глобальними, локальними чи індивідуальними політичними чи економічними факторами, що можуть мати закономірний чи випадковий характер. Так, наприклад, згадані теракти у Франції дестабілізували на певний час французький сегмент європейської “зони комфорту”.

Конвенційно встановлені раціонально сформульовані загальноєвропейські норми суспільного співжиття “єдності в багатоманітті”, за яких зовнішньо врівноважуються права усіх, незалежно від їх індивідуальної ціннісної мотивації, є дуже зручними й ефективними для організації неконфліктної людської діяльності у “зоні комфорту”. Водночас у “зоні комфорту” ціннісна (а особливо в її сакральному вимірі) мотивація стає неважливою. Вона втрачає внутрішні джерела свого натхнення, бо ж сакральні цінності під дією секуляризації стають “не зовсім пристойними” й локалізуються у приватному житті особи, поступово остаточно вимиваючись із публічної сфери. Власне і про десекуляризацію в сучасному європейському культурному контексті ми можемо говорити швидше як про потребу повернути духовне натхнення й ціннісну мотивацію – заново вмотивувати тих, хто втрачає внутрішню мотивацію до саморозвитку й креативування через стабільне, врівноважене, забезпечене тривале життя у “зоні комфорту”.

 

Епіцентр дійсності як місце утвердження сакральних цінностей (український контекст).

Натомість до української дійсності неможливо застосувати термін “зона комфорту”. В історичній ретроспекції нам важко пригадати час, коли Україна перебувала в “зоні комфорту”. Тривалий період вона була полігоном змагань різних суб’єктів глобальної історії за ресурси та панування. З метою перетворити Україну лише на територію з ресурсами в межах імперських утворень використовувались методики як фізичного витіснення чи винищення українців (зокрема й голодомор), так і викорінення із свідомості українців культурно-сакральних цінностей, на яких базувалась їх самобутність й національна ідентичність.

Найзаповзятіше за цю справу бралась Російська Імперія та Радянський Союз. Політика змішання населення, планомірна деукраїнізація (мовна, культурна, освітня, інформаційна, історіографічна) й агресивна секуляризація (репресії й боротьба з церквами, щонайперше тими, які були репрезентантами Київської Духовної традиції, та тими, що дистанціювали віруючих від панівної тоталітарної ідеології, повне підпорядкування контрольованих радянськими спецслужбами церков) на тлі суцільної всебічної пропаганди призвело до появи так званої “радянської людини”, ідентичність якої спиралась на переписану радянськими міфотворцями згідно з панівною іделогією (історичний матеріалізм) історію (ланцюг базових кліше: “Кієв – мать городов русскіх” – колиска трьох братніх народів, з яких найстарший брат – російський народ, є великим народом, що розбудував Росію та врятував братні народи, об’єднавши та захистивши їх від експлуатації в єдиному Радянському Союзі – найдосконалішому, наймогутнішому державному утворенні зі столицею - Москва). Ідеальний образ “радянської людини” – російськомовний атеїст-трудар, який не має потреби в релігії (опіум для народу) чи приватній власності, позбавлений “хибних” ідентичностей (що є лише “засобами поневолення”: релігійної, національної), звільнений від усіх видів експлуатації (духовної, економічної, політичної, зокрема і націонал-буржуазійної), що отримує задоволення від праці на загальне благо й має повне забезпечення усіх своїх потреб “найкращою й найсправедливішою” у світі державою – Радянським Союзом.

Характерною особливістю світогляду “радянської людини” є те, що її земною батьківщиною (єдиномислимим контекстом життя) постулювався Радянський Союз, моделлю належного майбутнього суспільного розвитку проголошувався розвинений комунізм, досягти якого можна було нівелюючи індивідуалізм, суб’єктивізм, ідеалізм, персоналізм, націоналізм, релігійність (що через відособлення або ідентичність підносили людину за межі загальних суспільних доцільностей та економічної детермінації до рівня самобутньої особистості), духовний горизонт обмежувався діалектичним матеріалізмом радянського взірця, мовою належного формулювання системи світогляду була російська. Жодних альтернатив не передбачалось, бо ж вони спростовувались як експлуататорські ідеології чи знаряддя пригноблення людини. Однак таке специфічне “вивільнення” від будь-яких історичних, культурних, національних, релігійних чи політичних ідентичностей, крім запропонованих панівною ідеологією Радянського союзу, мало на меті перетворити людину в ефективного функціонера цієї державної машини (зробити її гвинтиком для механізму, функціонально доцільним елементом системи), позбавивши попередньо особистісної точки зору та права вибору на свою індивідуальність чи особисту відповідальність за майбутнє. Колективна - знеособлена відповідальність (а насправді – системна доцільність) радянської людини, утверджувана як норма суспільного співжиття, робить людину безвідповідальною перш за все перед собою і щонайперше за себе. Й водночас позбавляє права вибору “свого” світу, можливості започаткувати, утвердити й розбудувати “свій” світ відповідально перед предками, сучасниками, нащадками (“мертвими, живими й ненародженими”), перед природою та Богом.

Натомість різні види ідентичності, що вкорінюють людину в різні виміри дійсності (релігійна, духовна, культурна, національна, історична, політична тощо), роблять особистість персонально відповідальною в кожному цьому вимірі за свою дію чи вибір й насправді вільною самосвідомістю, яка усвідомлює своє місце у світі й обирає відповідально майбутнє (своє, свого народу, свого світу), розширюють горизонт світобачення й глибину опанування дійсності людиною. Але вони потребують фундаментальних сакральних цінностей (релігійних, духовних, національних, культурних, традиційно-історичних), в які вкорінена особистісна свідомість, з яких живиться її діяльна мотивація, випливає наснага до цілеспрямованої дії. Точка зору й життєва позиція окремої особистості розвивається як збалансована система її індивідуальних відповідальних самовизначеностей на кожному окремому рівні ідентичності. Натомість точка зору й життєва позиція “радянської людини” формувалась і встановлювалась в жорстких кордонах запропонованої системою радянської ідеології структури світу методом обрізання її ідентичностей, що виходили за межі ідеологічно контрольованого визначення.

Планомірна програма формування структурно-довершеного світогляду радянської людини була утопічною від самого початку, бо ж не враховувала багатогранності як суспільного буття, так і природи людини, що перевищує її біологічні та економічні потреби, а зрештою і глибину вкорінення людської свідомості в її культурно-національні (закріплені мовою та психологічно-ментальними особливостями) чи традиційно-духовні (історично сформовані) цінності. Тож з часу здобуття Україною незалежності й позбавлення освіти та публічної сфери від тотального контролю панівною ідеологією проявляється і чимраз потужніше артикулюється розмаїття цінніснофундованих ідентичностей (зокрема релігійно-конфесійних та національних), більшість з яких не були знищеними, але перебували у “підпіллі” суспільної свідомості радянської доби. З цього часу можемо говорити про настання постсекулярної доби і в Україні, адже носії сакральних цінностей (релігійних, духовних, національних) відчули себе дієвими й відповідальними будівничими України – громадянами, що не лише захищають історично-культурний та духовно-національний спадок вартістю у тисячі й мільйони життів, але й мають обов’язок перед нащадками започаткувати гідне майбутнє України, яка зрештою стала домівкою – земною Батьківщиною, а не місцем тимчасового перебування чи територією з ресурсами – окраїною чужої імперії.

Водночас зауважимо, що, звичайно, значна кількість “поселенців на периферії Російської імперії” чи “на території Русского міра” (звідси вислів “на Украінє”) залишилась. Цей тип ідентичності, закріплюваний комплексом меншовартості в порівнянні з носієм імперського титулу – російського “старшого брата”, формувався протягом декількох сторіч. Він посилюється тяжінням до вмонтування у “велику наймогутнішу державну систему” маленької “радянської людини”, яка не звикла і не хоче брати на себе персональну відповідальність за розбудову майбутнього, якій зручно і затишно у виділеному державною системою “кластері” (своєрідна “зона комфорту”), яка не вірить у свою самобутню особистість й повністю “залежна від держзабезпечення”. Маємо сказати, що мотивація “поселенців на території Русского міра”, для яких України як власного дому чи суб’єкта-держави не існує, також може спиратись на певну систему цінностей. Але такі цінності локалізовані історично, територіально, ідеологічно, економічно, світоглядно “Русскім міром”. Тобто світогляд носіїв цих цінностей сформульований російською історіографією й мовою (зміст) та відцентрований імперським баченням “з Москви”. Навіть спроби релігійної сакралізації (обґрунтування православного Русского міра РПЦ) цих цінностей призводять до обмеження Божих атрибутів земними цілями – розбудовою Російської федерації і поширенням її місії на увесь глобальний світ (експансивна імперська політика, для якої усе довкола центру – територія для захоплення й підпорядкування), а зрештою й до внутрішньоцерковної секуляризації (втрати релігійних ознак та духовного призначення) ідеолого-пропагандивного апарату - РПЦ[27].

Натомість у шкалі релігійних цінностей людське життя та його атрибутивна характеристика - свобода совісті - є непорушними цінностями, але не самі собою і не у визначених певною ідеологічною системою межах та характеристиках, а внаслідок причетності до Божественного, надприродного походження. Саме це Божественне чи надприродне наділяє ціннісним статусом окрему людину, і, підкреслюючи право та обов’язок на свободу совісті, робить її гідною Бога. “За цінності не вбивають, за них віддають життя” – говорять віруючі українські християни, мусульмани, іудеї, які сьогодні добре знають, що життя людини набуває своєї цінності у причетності до вищих (духовних) вимірів дійсності. І свобода та воля людини є атрибуцією гідності особистості не самі собою, а лише внаслідок того місця, яке займає людина у світовій системі, відцентрованій точкою зору Трансцендентного суб’єкта, Творця та законодавця світу. Світогляд віруючих фундаментально вкорінений у ті духовні цінності, що надихають людину брати на себе відповідальність за розбудову майбутнього, ставати частиною креативної сили світу, діяти як діти Божі, на яких покладено місію доглядати й розбудовувати успадковану Батьківщину – власний дім, в нашому контексті – сучасну Україну.

Отже, світоглядна криза сучасної України полягає в тому, що ціннісно-мотиваційний базис носіїв різних варіацій ідентичностей визначається у різних культурно-історичних (земних) площинах. Дві найхарактерніші: 1) одні мислять себе дійсними громадянами, а Україну - власною домівкою, щодо якої мають особистісну відповідальність перед предками, сучасниками, нащадками (та Богом, що визначив її як Батьківщину; це характерно для власне українських християн, мусульман, іудеїв) у справі її оборони та розбудови; 2) інші ж мешкають на території, що знаходиться на периферії “могутньої” імперії, залишаючись невід’ємним елементом “великої” державної системи (щодо якої здійснюються спроби легітимізуючої сакралізації зокрема й представниками певних конфесій – РПЦ та її сотеліт УМП МП). Бачимо, що і світоглядні диспозиції: людина/Бог, людина/Батьківщина, земна Батьківщина/Бог; чи визначення в аксіологічних парах: сакральні цінності/земні блага, особисте життя/суспільна історія, функціональна відповідність/персональна відповідальність, системна доцільність/особистісна гідність, суб’єкт дії/об’єкт впливу; -  тут набуватимуть різного змісту. Як різними будуть і умови для створення “зони комфорту”, у якій би свідомість окремої людини (і суспільна свідомість) почувалась зручно і захищено. Мова зрештою йде про різне відношення до сучасної Української дійсності, в епіцентрі якої й народжується наше майбутнє.

Перебування в “епіцентрі дійсності” передбачає невизначеність майбутнього, яке формується зараз у горнилі найрізноманітніших факторів, з поміж яких провідними також є ціннісна мотивація та ідентичність дієвих суб’єктів. Тож наше майбутнє сьогодні визначається й тими сакральними цінностями, що спрямовують і обґрунтовують життєдіяльність свідомих громадян, які взяли на себе відповідальність за захист й розбудову України як певної культурно-історичної цілісності, самобутнього суб’єкта глобальної політики. Епіцентр дійсності – можливість для сакральних цінностей через самосвідомість, діяльність та життя носіїв стати дієвими факторами формування майбутнього, його атрибуцією.

Ціннісно вмотивованою, зокрема і релігійно, була українська Революція Гідності зими 2013-2014 року[28]. Започаткована як суспільно-громадянський рух у Європу з її секулярними нормами суспільного співжиття та захищеністю особи в її гідному статусі (формалізованому “свободою совісті”) подалі від панування тоталітарно-імперської ідеології "Русского міра", в системі якої людина є лише функціонально-доцільним елементом, доречним у статусі носія системної цінності, а не самочинною самобутністю в усьому багатоманітті власних ідентичностей, ця подія об’єднала свідомих громадян України в активному спротиві владній системі, що зневажала самосвідомого громадянина. Подив викликав у представників західно-європейської секулярної спільноти той факт, що активними повноцінними суб’єктами громадянського суспільства у цій події виявились українські церкви. Щонайперше – репрезентанти Київської християнської духовної традиції (УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ), а також римо-католики й протестанти (баптисти, п’ятидесятники, євангельські християни, лютерани) і мусульмани (в основному кримсько-татарська спільнота й ДУМУ УММА). Світська та релігійна українська громада консолідувалась на захист Гідності Людини. І на цьому аспекті мусимо наголосити, бо гідність – це характеристика самовизначеної особистості, зокрема і в культурно-історичній площині. Елемент системи не володіє особистісною гідністю, він не самочинно визначає своє місце перед Богом та дійсністю, а є заручником системної доцільності.

Гідність особистості має свій сакральний і секулярний вимір та духовний, культурно-історичний, дійснісний зміст. У сакральному вимірі - це здатність особистості самовизначитись дієвою самобутністю, гідною життя чи звернення Бога. У секулярному вимірі - це можливість (економічна, правова, суспільна) самореалізуватись у дійсності. Духовний зміст розкривається у самовизначенні особистості перед обличчям Бога чи самого життя як самобутнього суб’єкта, що відповідальний за себе перед вічністю й буттям; культурно-історичний – у національній та культурній визначеності як носія родинних й інших групових належностей, а отже – й відповідальності за їх актуалізацію та збереження в історії; дійснісний – через причетність до сучасності діяльним суб’єктом, що відповідальний перед нащадками за майбутнє їхньої Батьківщини. Тож немає нічого дивного в тому, що така цінність як гідність особистості об’єднала громадянську спільноту сучасної України в особі її найрізноманітніших представників. Водночас її сакральний статус закріпився найвищою вартістю – життями Небесної Сотні та тих захисників України, що прикрили собою нашу Батьківщину від російських військ та проросійських терористів. І є дещо, що здатне об’єднати усіх цих дієвих суб’єктів – носіїв цієї сакральної цінності в сучасній Україні: це дійсність та спільне майбутнє, до яких вони відповідально співпричетні.

Нагадаємо, що різниця між західно-європейським та українським постсекулярним контекстом сформувалась внаслідок відмінних шляхів секуляризації у Західній Європі та в Україні. Незважаючи на європейськість й європоцентричність сучасної України, історично вона мала унікальний досвід секуляризації. Бо ж якщо секуляризація у Західній Європі керувалась метою захистити й визволити людину “від опіки релігійного контролю та від метафізичних понять світу, що надто закриті в собі”[29], то секуляризм, втілений в радянську ідеологію з її войовничим атеїзмом та нетерпимістю до будь яких альтернативних світоглядних моделей (які б утверджували людину самобутньою діяльною особистістю, здатною протистояти системі), прагнув остаточно підпорядкували цю людину як елемент системній доцільності. Тож йому протягом минулого сторіччя змушені були протистояти і релігійні і світські громадяни.  

Світоглядна секуляризація значною мірою є необхідним процесом верифікації світоглядних цінностей, їх перевіркою на “справжність”, ефективність й адекватність в історично та культурно трансформованому суспільному контексті. Пустотілі світоглядні ідоли повинні знищуватись в процесі їх критичної деконструкції, від них має систематично очищатись суспільна свідомість саме для того, щоб людські спільноти керувались справжніми цінностями й сенсами, сакральне не підмінялось профанним, життєнеобхідне не нищилось споживацько-утилітарним, а людство не поверталось до тваринно-хижацьких інстинктів під прикриттям натхненної риторики, не потрапляло у зашморг примітивного розпорошення в пошуках індивідуально-приватних зисків. Насправді ж вищі духовні людські цінності не можуть бути десакралізованими без знищення цінності самої людини з її правом на життя, свободу вибору й гідність бути відповідальним суб’єктом творення майбутнього. Та іспит секуляризацією можуть не витримати й певні релігійні інституції, якщо справжні сакральні цінності підмінюються у них земними ідолами конкретного історично-ідеологічного (політичного) походження. Тоді такі релігійні інституції стають внутрішньо секуляризованими, провідниками земних ідеологем, носіями політичних ідеологій, зрештою -  знаряддям секуляризму.

Послідовний жорсткий секуляризм є найнебезпечнішою ідеологією людства, адже спочатку, відсепаровуючи різні форми суспільної свідомості (релігійна, філософська, наукова, історична, політична тощо) від самої людської свідомості, різні стратегії освоєння й перетворення світу від самого світу й конкретного суб’єкта, різні сфери життєдіяльності від самої людини, а потім, редукційно підміняючи цінності окремими оцінками, ідеали – їх пласкими зрізами-ідолами а сенси – їх приватним особливим витлумаченням, зрештою - заперечує й надприродне вкорінення людини та сакральну цінність її життя. Людина, в його розумінні, стає лише знаряддям для здобуття влади, майна, комфорту, безвідповідальним споживачем усього довкола, заручником власних тваринних інстинктів та буттєвих детермінант. Людина тоді не має власної (природно даної та надприродно визначеної) цінності, але може такою себе наділити самовільно. І людська сваволя стає провідною методологією керування світом. Послідовний секуляризм веде до спростування не лише релігійності та надприродного виміру дійсності, але й, як наслідок, самих смисложиттєвих основ людини. Тому світоглядна секуляризація має визнати межу, за якою не можна руйнувати сакральне, бо тоді знеціниться й сам предмет її захисту.

Отже, постсекулярна доба це такий етап самопереосмилення людства (людських спільнот), який настає після зневіри в ідеологію секуляризму і характеризується вмотивованим пошуком духовних сакральних засад людського життя та метафізично-екзистенційних ціннісно-смислових орієнтирів життєдіяльності. Власне українська Революція Гідності продемонструвала, що суспільство, яке сформувалось у спротиві агресивному секуляризму (у формі радянсько-атеїстичної ідеології), звільнення вбачає в утвердженні людської гідності бути вільною особистістю, яка має непересічну цінність (за релігійного тлумачення - адже наділена такою самим Богом), узгоджену з власною культурно-історичною та національно-державною ідентичністю.

Особливістю української ситуації є й те, що тут від цього агресивного секуляризму потерпали будь-які продуценти альтернативних світоглядних моделей: впродовж минулого сторіччя вони змушені були або ж пристосовуватись до панівної ідеології і ставати її прибічниками, прислужниками та носіями, чим дискредитували власний статус, або ж винищувались чи продовжувати існувати у підпіллі, тобто ледь жевріли на загальному ідеологічно вивіреному тлі. Уся політична сфера була повністю монополізована тоталітарною ідеологією, що заперечувала конкурентні політичні пропозиції як неспроможні, неадекватні суспільному попиту. Слідуючи інстинкту самозбереження панівна ідеологія намагалась винищити культурно-історичну вкоріненість, релігійну й національну ідентичність, самого критично мислячого суб’єкта для того, щоб втиснути суспільну свідомість в окрему “єдино-правильну універсальну” шкалу ціннісно-смислових орієнтирів (їх фіксованих визначень), нав’язати “непорушний фундамент” вихідного аксіоматичного базису “остаточного” знання про світ та “достатніх” припустимих обріїв його належного стану. Та сьогодні релігія в особі тих релігійних організацій, що стали дієвими суб’єктами громадянського суспільства, реабілітувалась й знову утвердилась у статусі духовно-практичної, світоглядно фундуючої, сакрально-ціннісно-мотивуючої, інспіруючої суспільну та особистісну свідомість сили.

Ворогом гуманізму й секулярного суспільства є не релігійна, а антигуманна тоталітарна ідеологія секуляризму, яка, до речі, може прикриватись найрізноманітнішими гаслами. Ворогом релігії є не секулярне суспільство, а та ж сама антигуманна тоталітарна ідеологія секуляризму, яка може втискатись у шкіру й релігійних інституцій. Якщо послідовна секуляризація рухалась шляхом розділення та очищення різних форм суспільної свідомості та сфер людського життя, що передбачало зокрема й сепарацію політичної ідеології від релігії та філософії, то секуляризм став ідеологією яка спробувала підім’яти під себе усі ці різні форми суспільної свідомості, примусити їх обслуговувати себе. Атавізмом попередньої епохи є спроби певних релігійних організацій сьогодні перебрати на себе функцію обслуговування державної світської влади Росії (РПЦ - продукування й обґрунтування провідних ідеологем імперської російської ідеології - “Русскій мір”) й її трансляції (УПЦ МП) в Україну.

Сучасність вимагає абсолютно інших підходів. Повноцінна постсекуляризація започатковується на ґрунті розчарування людства в ефективність й “досконалих” ідеологій, усвідомленні хибності їх фундаментальних настанов, злочинності “тотальної” дієвості, підступності “універсальних” пропозицій, небезпеки “глобальних” намірів виправити світ на власний (“істинний”) розсуд. Інформаційна доба робить незворотним ефект вивільнення суб’єктивної свідомості з під контролю однієї ідеології.

Тому зацікавлені продуценти суспільно-світоглядних ідеологем (зокрема значимі репрезентанти релігійної, філософської та політичної світоглядних форм) мали б навчитися кооперувати свої зусилля й створювати ситуативно-принагідний союз в конкретних випадках з метою вироблення придатних засобів подолання того чи іншого аспекту суспільно-світоглядної кризи, знешкодження шкідливих для суспільної свідомості тенденцій маніпуляції нею, захисту справжніх сакральних цінностей, покликаних оберігати життя, свободу та гідність свідомої особистості від їх підміни сумнівними ідеологічно-пропагандивними сурогатами. Та для цього релігії доводиться долати свій авторитаризм у тлумаченні дійсності й відмовлятись від універсально-ексклюзивістського характеру, від спроб конфесійної приватизації “точки зору Бога” та зазіхань на керування усіма сферами людського життя. А політичним формам варто б було відмовитись від амбіційного ідеологічно-подібного фальшування дійсності в дискурсі “глобальних” риторик, що насправді є маніпулятивними інтерпретаціями без визначеного суб’єкта інтересів (яким мав би бути народ України) для приховування дрібно-кланових споживацько-утилітарних цілей стосовно України.

Не сумніваємось, що і Західна Європа, аби буттєва ситуація стала настільки критичною, що довелося б вибирати між сакральними цінностями та їх остаточним винищенням, довелося б вирішувати, чи є заради чого жити у статусі гідної особистості, чи ж припустимо погодитись на повну нігіляцію вищої людської гідності заради сумнівного “збереження миру і життя будь-якою ціною” та примарного комфорту й належності “універсальній єдиноправильній” ідеології, пожертвувала б комфортом (і не лише) заради актуалізації сакральних цінностей. Людина перед обличчям небуття, перед загрозою особистої смерті чи знищення свого дому та належного майбутнього для нащадків має остаточну роскіш вирішити свій статус на рівні екзистенційно-метафізичному, споріднитися з надприродним і врости в сакральне, чи ж лишитись випадковим спогадом знайомих та рідних, іржавим коліщатком всепожираючої ідеологічної машини. Людина ціннісно вмотивована є дієвим відповідальним громадянином “свого світу”, захисником історичного його фундаменту, будівничим його майбуття.

Також особливість світоглядної кризи сучасної України спричинена й конкретними історичними передумовами. Ми є безпосередніми свідками ціннісно-смислового розшарування суспільної свідомості, її розколу за рівнем вмотивованості духовно-екзистенційно-сакральними фундаментальними цінностями чи ж утилітарно-споживацькими інтересами. Свідомість сучасних українців центрується варіативним набором пріоритетних ідентичностей, сформульованих у різній історично-дійснісній перспективі чи ж сконструйованих відмінними політичними ідеологіями та поширених в інформаційному полі часто з маніпулятивною метою в розрахунку впливати на фундаментальноневкоріненого пересічного споживача.

 

 

Висновки.

Порівняння з сучасною Францією нам видалось доречним тому, що провідною методологією створення спільного світу тут був формалізуючий лаїцизм, застосований до впорядкування суспільного співжиття через нормативну стандартизацію мультикультуралізму. Тобто пріоритет у створенні “зони комфорту” надавався раціональним формалізуючим технологіям, які дистанціюють від сакрального виміру цінностей, унезалежнюють суспільне буття від “священного”. Та сподівання на те, що загальноєвропейські цінності у їх секулярному вимірі (свобода, рівність, братерство за правового забезпечення можливості самореалізації особи у європейських стандартах життя без врахування її унікального життєвого досвіду, суб’єктивних ідентичностей та сакральних цінностей) зможуть в межах спільного французького дому успішно регламентувати неконфліктне співжиття репрезентантів різних культур (зокрема і релігій), похитнулись в момент турбулентності.

Натомість сьогодні ми в Україні маємо унікальну можливість не нехтуючи, а спираючись на сакральний вимір духовних і культурних цінностей, побудувати наш світ – Україну майбутнього. Співпричетність ціннісно вмотивованих громадян до розбудови цього дому та спільна відповідальність за нього перед не лише минулим, але й майбутнім, відкриває шлях до подолання світоглядної кризи. Дійсність, у епіцентрі якої ми разом захищаємо й будуємо нашу Україну, дає можливість закласти той ціннісний фундамент, на якому Україна поставатиме діяльним суб’єктом глобальної економіки, політики, історії не всупереч, а завдяки українському (дієво чинному) багатоманіттю (індивідуалізм як ментальна ознака українців, персоналізм як сучасна атрибуція людини). Та ця дійсність ставить і певні вимоги до цих дієвих суб’єктів: перш за все вони повинні її визнати саме як український світ – вектор їхніх суспільно-історичних сподівань має спрямовуватись в майбутнє України, а не “Русского міра” чи якогось іншого утворення, до якого Україна є лише додатком, територією, периферією чи ресурсним сегментом. Наступне – дійсність є сучасною, її неможливо підпорядкувати методологіями чи стереотипами попередніх епох. Не інституції,  а громадянське суспільство як взаємодія самобутніх відповідальних суб’єктів визначатиме майбуття. Під час Революції Гідності українські церкви демонстрували свою спроможність діяти як суб’єкти громадянської спільноти. В цьому їм допомагало розуміння своєї місії як духовно-світоглядних натхненників й діяльних взірців та помічників людині – гідній особистості. Це рівень релігійно-громадянських, а не церковно-державних відносин.

Як бачимо, церкви сьогодні поступаються рівнем довіри волонтерам. І відбувається це й тому, що після Майдану вони зосередились на державно-церковних відносинах. Українці ж традиційно довіряють саме тим, хто перебуває з ними поруч в епіцентрі дійсності, дієву співпричетність кого вони безпосередньо відчувають, хто захищає й будує разом з ними майбутнє, хто добровільно тримає на своїх плечах наш спільний світ. Сучасні українці чекають не віроповчань, а співпричетності у дійсності, довіряють не авторитетам, а побратимам, мають нагальну потребу визначатись не з минулим, а  будувати майбутнє, не відмовлятись від надбань сучасності, а здобувати нові обрії свого світу. Вони хочуть стояти ногами в сучасності й мати можливість творити майбутнє. Релігії та церкви можуть у цьому взяти участь. Але це залежатиме від того, наскільки вони є українськими і сучасними, наскільки хочуть служити Богові через служіння сучасному українцеві. Бо якщо вони прагнуть лише здобути земну славу і достойне місце в системі державно-церковних відносин, то втратять українську громаду.

Крім того у вищенаведеному опитуванні[30] нерівнозначними є суб’єкти довіри, бо “волонтери” – це свідомі дієві відповідальні громадяни – персональні репрезентанти сучасного українського громадянського суспільства; натомість “церкви” – це інституції, що в історичному вимірі об’єднують релігійну спільноту у традиційно організовану цілісність. У першому випадку акцентується на персональній діяльності та відповідальності сьогодні, у другому – на організаційну репрезентацію традиції. Персональна відповідальність та організаційно-функціональна послідовність – різні критерії для формування “довіри”. Як інституції церкви можуть взаємодіяти з іншими інституціями – державними, наприклад. Але метою такої діяльності має бути духовно-моральна користь для громадян України. Тобто пробувати впливати на законодавство з метою удосконалення нормативно-правового забезпечення суспільного співжиття (згідно із традиційно-ціннісними настановами) вони мають право залежно від передбачуваної користі для українських громадян.

В епіцентрі дійсності інтенсивність подій надзвичайна. Та чи інша безпосередня подійна включеність наших співгромадян створює умову для їхнього індивідуального життєвого досвіду й необхідності віднайти йому адекватне визначення в суспільному світоглядному контексті. Військові, що перебувають на фронті чи повернулись з бойових дій, добровольці, волонтери, звільнені з полону, сім’ї загиблих, переселенці з окупованих територій, поранені та постраждалі внаслідок війни, мешканці звільнених від бандитів територій, полум’яні патріоти й “мирні жителі”, діяльні громадяни й відсторонені спостерігачі, малозабезпечені та володарі економічних й владних ресурсів – ці та інші найрізноманітніші групи з індивідуальним життєвим досвідом та особливими приватними інтересами мають бути інтегрованими в єдиний народ, якщо ми хочемо вижити як самостійна держава, якщо ми хочемо побудувати Україну цілісною та самочинною. Українці не довіряють ні держапарату, ні судам, ні політикам, ні ЗМІ. Вони більше не довірятимуть тому, хто не був з ними поруч на передовій в епіцентрі дійсності, хто дискредитував себе дистанціюванням, маніпуляціями й безвідповідальністю, корупціонерам чи олігархам, тим, хто зачинився за дверима обмеженої інституційної функціональності від самої подієвості. Церкви не як окремішні інституції, а як духовна громада, що присутня поруч в самому епіцентрі, як ті самі волонтери, капелани, парафіяльні священики, духівники, пастирі та побратими, що переймаються найгострішими проблемами сучасної України та співпричетні формуванню її майбутнього в кожному окремому подійному моменті, можуть виконувати ту місію, до якої власне їх і покликав Господь, і яку в нашому суспільстві не може ефективно виконувати жодна інша інституція – сшивати суспільство духовно сакрально-ціннісною мотивацією до формування такого майбутнього України, де б гідна особистість почувалась вільною і захищеною, мала здатність до самоактуалізації на рівні сакральному та можливість самореалізації на рівні секулярному.

Розкриття джерел суспільної солідарності в публічній сфері, сакрально-ціннісна її інспірація через чинну взаємодію з громадянським активом сучасної України, критично-партнерські відносини з владними й правовими інституціями (за яких церква як артикулятор сакрально-традиційних цінностей та представник інтересів української громади зможе впливати й на законодавче формулювання прав) забезпечить українським церквам і їхнє перебування в нашому спільному домі. Сегментування українського суспільства за індивідуальним життєвим досвідом сьогодні усе ж таки дає шанс до об’єднання подійною інтенсивністю епіцентру дійсності. Це – значно перспективніша позиція для консолідації українського народу в політичну націю, яка усвідомлює себе самобутнім суб’єктом зокрема і глобального політичного чи економічного простору, ніж повна фрагментаризація за приватними інтересами у відносній “зоні комфорту”, “стабільного затишшя”, “мовчазного виживання у спокої загального безправ’я чи збайдужіння”. Епіцентр дійсності та спільне майбутнє (його ціннісно змодельований образ) – те, що сьогодні об’єднує тих українців, які взяли на себе відповідальність за захист та розбудову власного дому. Але нашому дому потрібна жива душа – той багатоголосий духовний зміст та ціннісно-вмотивоване натхнення, яке з розрізнених членів, загублених індивідів, відсепарованих специфічним життєвим досвідом груп зродить самобутнього суб’єкта – український народ як політичну націю з власною життєвою позицією та місцем у глобальному світі.

Обурення французьких журналістів (з видань Faz Politic, France 24, Mashable)[31] з приводу порівняння Президентом України Петром Порошенком теракту в Парижі (близько 130 загиблих) із сучасною трагедією України, яка щодня потерпає від тероризму сусідньої держави та озброюваних Росією бандитів ось уже 21 місяць поспіль (близько 6000 загиблих), вчергове продемонстрували, що поваги й визнання на глобальному рівні заслуговують лише самобутні суб’єкти із чітко визначеною й дієво підтвердженою життєвою позицією, а не периферійні мешканці на окраїні чийогось світу. Життєвий досвід та його змістовне витлумачення для сучасних українців (епіцентр дійсності, де виживання особистості залежить від опертя на сакральні цінності) та французів (врівноважений світ в умовній “зоні комфорту”, де діють формальні стандарти й норми) різні. Тож нам потрібно не очікувати від когось визнання й співчуття, а висловити власний український зміст й універсальних сенсів, зробити його виразним, зрозуміти самим й озвучити на глобальному рівні.

Отже, з урахуванням вищепроаналізованого, спробуємо виділити сучасні варіації постсекулярної доби в Україні та Західній Європі.

1)                                      Історично сформований варіант співвідношення цінностей та норм права як регулятивних механізмів організації суспільного співжиття в Україні передбачає, що саме ціннісна мотивація на основі сакральних цінностей є визначальною в уявленнях про “належне” майбунє. Натомість норми права, що регулюють суспільні відносини, мають формальний характер. Та на превеликий жаль, законодавці ігнорують традиційну ціннісну мотивацію як дієвий фактор регулювання відносин в сучасному українському суспільстві. Релігія в особі проукраїнських церков, намагається захищати традиційні цінності українського народу, впливати на законотворчий процес, діяти в сфері публічної політики, виступаючи таким чином захисником “Українського” світу. В цьому аспекті є цікавим феномен проукраїнських мусульман (ДУМУ “УММА”),  які, крім вертикальної (Бог-людина) ідентичності (мусульмани), спираються й на горизонтальну (людина-людина в межах конкретної історичної дійсності). Це притаманно й проукраїнським християнам. Очевидно, що вертикальна ідентичність особистості насправді може проявитись лише у згоді з її горизонтальною визначеністю. Бо служити Богові (чи Аллахові) людина може лише у конкретних земних обставинах, згідно з притаманними її земному місцю призначеннях, в межах “свого” дому-світу. Тому Україна як Батьківщина, призначена Богом людині, і є місцем діяльного служіння християн чи мусульман. І саме на рівні горизонтальної ідентичності для побудови належних відносин з Богом, особистості слід врегулювати свої відносини з ближніми. Рівень горизонтальної ідентичності особистості передбачає, що вона знає свою Батьківщину, розуміє, що саме завдяки своїй Батьківщині та іншим співгромадянам може бути віруючою людиною і постати перед обличчям Бога повноцінною особистістю. Тож для такої вільної вмотивованої особистості її земна Батьківщина – Україна і є її світом, за збереження, оборону й розбудову якого вона несе відповідальність зокрема і перед Богом. Водночас традиційна полірелігійність, поліконфесійність, полісвітоглядність українців є своєрідним проявом спільної європейської цінності - свободи особистості. Ця цінність має релігійне походження, бо ж саме Бог наділив людину (з теологічної точки зору) свободою вибору. Для українців ця цінність є сакральною основою гідності людини, запорукою її прояву та визнання і в очах і Батьківщини, і Бога. Тому позбавляти українців особистісного вибору чи то релігійної ідентичності, чи то політичної визначеності, чи то норм права, за яким вони житимуть, безглуздо.

2)                                      Щодо глобальних цивілізаційних викликів, конкретизованих євроінтеграційним вектором сучасного поступу України, то бачимо, що базові світоглядні цінності в українському контексті не втратили сакрального статусу. Натомість саме завдяки цьому сакральному статусу таких цінностей українці продовжують існувати, а Україна все ще не зруйнована. Натомість “норма” урівняння прав будь-кого завдяки специфічному історичному поступу секуляризації для нас не стала цінністю. Тому, скажімо, спроба урівняння в правах сповідників “ідеології гендеру” викликає спротив в релігійних українців та українських церков. Важливо, що “традиційні” цінності, опертя на які дало змогу вижити українцям та Україні під тиском тривалого попереднього історичного процесу нищення української ідентичності імперською ідеологією (Росії), оберігались як сакральні засновки життя релігійними організаціями і в підпіллі, і в добу войовничого атеїзму. Тож чи доцільно поступатись цими цінностями в добу постсекуляризму? Чи доречно ними нехтувати й зрівнювати із непритаманними, неважливими українському суспільству цінностями “гендерної ідеології”?

3)                                      Співвідношення цінностей та норм комфортного співжиття в європейському та українському світоглядному ландшафті значною мірою залежить від дійснісної буттєвої ситуації. Україна та український народ давно не перебувають у зоні комфорту. А саме у зоні комфорту ефективним регулятором суспільних відносин є норми права. Натомість в епіцентрі дійсності, де питання ставиться щодо самого виживання, а не щодо комфортно-неконфліктного влаштування співжиття усіх, саме сакральні цінності рятують людську самосвідомість від знищення. Ті ж сакральні цінності здатні консолідувати людські спільноти до захисту кордонів “свого світу” та надихати на побудову його належного майбутнього. Тому ми й спостерігаємо, що якщо раптово зруйнувати зону комфорту й поставити людську спільноту перед загрозою смерті (теракт у Парижі), суспільна свідомість, щоб зберегти від руйнування й поглинення хаосом “свій” світ, шукатиме порятунку в оперті на “сакральні” цінності (Марсельєза) й схильна буде поступитись “нормами” урівняння в правах будь-кого (підпал табору біженців після теракту в Парижі).

4)                                      Особливості історичного перебігу секуляризації та “постсекулярної доби” в західно-європейському та українському контексті визначають і місце та роль релігійних організацій в життєдіяльності людських колективів. В Україні постсекуляризація постала у спротиві войовничому секуляризму у вигляді різних варіацій російської тоталітарної імперської ідеології, що нищила, зокрема й фізично, будь-які ідеологічні альтернативи та їхніх носіїв, боролась із сакральними цінностями як такими, що вкорінюють людську особу понад її функціональним призначенням в системі. Цей варіант войовничого секуляризму викорінював релігійний світогляд, поки такий не починав обслуговувати його (РПЦ). Для України це була зовнішньо нав’язана експансивна ідеологія, що боролась не лише із релігійною ідентичністю, але й з національною, етнічною, історичною, будь-якою традиційно вкоріненою світоглядною основою, намагаючись “господарів” дому-України перетворити на мешканців без роду й племені, без історії і права на майбутнє. Фактично це був засіб підкорення та уярмлення свідомості народу, позбавлення індивідуального світогляду традиційних культурно-історичних (мовних, релігійних, національних) визначеностей. Натомість у Західній Європі секуляризація була засобом вивільнення індивідуальної свідомості від хибних стереотипів, що хоча й мала свої негативні наслідки у вигляді позбавлення світогляду фундаментальних непорушних цінностей, однак не мала на меті підкорення й уярмлення. Тут секуляризація не переросла в ідеологію войовничого секуляризму, а зупинилась на поверхневому врівноваженні прав усіх, незалежно від їх ціннісних орієнтирів (чи відсутності таких) та будь-яких ідентичностей. Послідовна формалізація норм суспільного співжиття, що є зручною для врегулювання суспільних відносин в зоні комфорту, виявляється недостатньою у справі захисту традиційних цінностей та культурної ідентичності Західної Європи сьогодні. У світлі сучасної терористичної загрози виникає проблема збереження світу “європейської цивілізації” й актуалізується питання “сакральних цінностей”, що є фундаментом й консолідуючим фактором європейської спільноти. Водночас для Українського контексту характерно, що українські релігійні організації, які є продуцентами та трансляторами сакральних цінностей у їхньому традиційному культурно-історичному прочитанні, виступають захисниками прав і свобод особистісної свідомості і є дієвими суб’єктами громадянського співжиття. Релігія тут не погодилась на статус лише приватної справи, але взяла на себе функцію захисту й колективної (культурно-історичної) ідентичності, яка б уможливлювала вільний вибір громадянами свого “українського” світу.

Тож на якій підставі представники релігійних організацій намагаються втручатися в публічну політику й законодавчий процес сучасної України[32] і чи є такі їхні втручання виправданими та до чого можуть призвести? Справді, Україна є світською сучасною державою. Водночас ця сучасна світськість України є також здобутком і тих релігійних організацій, що оберігали ціннісно-смисловий фундамент громадян України від тоталітарної ідеології Російської імперії та войовничого секуляризму. Українські релігійні організації, що визнають свою українську ідентичність й належність до “українського буттєвого ландшафту” умовою прояву власної релігійної ідентичності, ефективно діють як відповідальні суб’єкти захисту й побудови сучасної України. Представники різних українських релігійних організацій перебувають на передовій разом із українськими військовими та добровольцями як капелани, займаються допомогою фронту та підтримкою переселенців із окупованих територій, за нагоди долучаються до звільнення полонених українських громадян, опікою пораненими й сім’ями загиблих, реабілітацією після повернення з фронту, надають душпастирську й волонтерську допомогу, працюють на міжнародний імідж України, виконують частково й дипломатичну функцію, застерігаючи інтереси України на зустрічах зі світовими релігійними й політичними діячами. Це, до речі, стосується й українських мусульман, щонайбільше – кримських татар, які бачать в Україні ту велику Батьківщину, яка б могла дати їм можливість вільно жити в Криму, що зараз окупований Росією.

Отже, якщо українські релігійні організації, що в історичній ретроспекції і сьогодні займаються вихованням й освітою українських громадян як господарів свого дому – України, опікуються захистом цього дому від зовнішнього агресора, є дієвим воїнством проти захоплення й знищення українців в інформаційній війні та на світоглядному фронті, то вони як дієві відповідальні суб’єкти захисту й побудови України, з нашої точки зору, мають право впливати також і на формулювання законодавчих норм. Це справедливо ще й тому, що в Україні традиційно сформувалась й розробляється сьогодні партнерська модель державно-церковних відносин[33]. Тому держава, в особі законотворців, має враховувати рекомендації українських релігійних суб’єктів на формулювання норм права.

Моделюючи можливі варіанти розгортання “постсекулярної доби” у світоглядному ландшафті сучасної України, маємо вказати на певні ризики та небезпеки, спробувати відшукати найприйнятніший варіант.

Першою небезпекою вважаємо посилення секуляризаційних тенденцій. За ігнорування (зокрема і у формулюванні норм права) точки зору традиційних для України (україноцентричних) релігійних продуцентів та трансляторів сакральних цінностей, створюватимуться умови для суспільно-світоглядних проблем в майбутньому. Український варіант “постсекулярної доби” є природним і м’яким. Суспільна свідомість володіє необхідним набором базових сакральних цінностей в різноконфесійних варіантах. Водночас і “сакральні” цінності невіруючих не ушкоджуються. Наявні всі умови для взаємоповаги саме на підставі визнання непорушності “сакральної цінності” гідних та відповідальних суб’єктів – громадян України, об’єднаних спільною земною основою – визнанням України Батьківщиною. Посилення ж секуляризаційних тенденцій може призвести зрештою до нівеляції консолідуючих та надихаючих на відповідальну життєдіяльність цінностей, зокрема й гідності особистості, та ідентичностей – український народ. На рівні суспільної свідомості це викликатиме спротив, а в майбутньому може призвести до трагічних наслідків – втрати державності.

Другою небезпекою вважаємо посилення клерикалізаційних тенденцій. Роль українських церков у формуванні й збереженні українського народу, ментальності й створенні умов для постання України як незалежної держави є незаперечною. Місія, яку взяли на себе українські релігійні організації із духовного зцілення, виховання, натхнення українського народу на захист Батьківщини й побудову України, є величною й надважливою. Водночас сучасність передбачає, що релігійні організації та церкви функціонально обмежені рамками власної компетенції. Вони можуть допомагати й надихати, але не контролювати й керувати в політичній, законодавчій, оборонній, дипломатичній, інформаційній, освітній та інших галузях державі. Зрештою такий функціональний розподіл убезпечує і релігійні організації та церкви від втручання держави чи намагання певними політичними або ж владними силами використати Церкву як лише знаряддя впливу й контролю за суспільством. Крім того, спроби якоїсь релігійної організації надміру посилити свій вплив на державу можуть дестабілізувати міжрелігійну ситуацію. Релігійні організації в Україні є виразниками інтересів віруючих громадян України. Крім віруючих (різних конфесій) в Україні є й невіруючі громадяни. І ця обставина, як і інформаційна доба та світський характер сучасної України, створюють умови для несприйняття спроб церков посилити свій вплив на ті сфери суспільного співжиття, що не знаходяться у межах компетенції духовних інституцій. Тому намагання надактивного втручання церков в законотворчий процес можуть призвести до зворотніх наслідків – до них почнуть ставитись не як до носіїв сакральних цінностей й виразників інтересів українського народу, а як до інституцій, які застерігають власні інституційні інтереси і діють для власної інституційної користі, а не на благо українців та України.

Найприйнятнішою нам видається та модель, яка поступово й послідовно розгортається із наявної “природної і м’якої” постсекулярної ситуації в сучасній Україні. За цієї моделі українські релігійні організації не лише мають, але й повинні виступати на захист сакральних цінностей українського народу, оберігати фундамент світогляду віруючих українців, надихати громадян на оборону і побудову такої України, у якій особистісна гідність громадянина, засвідчена здобутками держави, економічним добробутом й належними нормами суспільного співжиття, є запорукою релігійного служіння Богові. Як бачимо, у цій моделі релігійні організації зосереджені на своєму функціонуванні на рівні громадянсько-релігійних відносин, а на рівні державно-церковних відносин вони виступають репрезентантами та захисниками інтересів не інституцій, а Бога і віруючих українців. Тоді й держава постає партнером релігійним організаціям у здійсненні їхнього головного призначення – служінні Богу через служіння людям. Розуміємо, що в цій моделі виграють і Українська держава, і українські церкви, і український народ. Цю модель доречно використати й для пошуку ефективної рецептуру подолання світоглядної кризи сучасного секулярного світу.

Зрештою за цієї моделі можливе ефективне соціально відповідальне управління на рівні Української держави суспільно-світоглядною ситуацією, регулювання доречного співвідношення різнорівневих ідентичностей, зокрема національної, релігійної, громадянської з уникненням пошкодження ціннісно-смислової мотивації життєдіяльності українців, однак із встановленням доречних меж і обріїв “українського” світу як спільної домівки для відповідальних дієвих взаємовизнаних та взаємоповажних суб’єктів її розбудови. І можна буде виробити не встановлені формально норми права чи штучно сконструйовані способи взаємодії різних суб’єктів суспільного співжиття, а сформулювати такі згідно із традиційними сакральними цінностями, дійсними обставинами та належними очікуванням, притаманними власне українському народу, але скорегованими сучасними глобальними умовами (геополітичними, економічними, соціальними, інформаційними, технологічними тощо). 



[1] http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=57008
[3]http://news.ugcc.ua/interview/blazhenn%D1%96shiy_svyatoslav_pro_vnesennya_deputatami_verhovnoi_radi_antidiskrim%D1%96nats%D1%96ynoi_normi_v_trudove_zakonodavstvo_75314.html
[4] Висловлену Декларацією Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій«Про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів  (реєстрації одностатевих партнерств)» 15.05.2007 http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=328%3A1&catid=50%3Azv&Itemid=78&lang=uk
[5] http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1622%3A1&catid=50%3Azv&Itemid=78&lang=uk
[6] Там само.
[7]  Представники УПЦ КП, УГКЦ, УПЦ МП, Євангельські християни, іудеї: http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1629%3A1&catid=34%3Aua&Itemid=61&lang=uk
[8] http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1586%3A1&catid=50%3Azv&Itemid=78&lang=uk
[10] http://www.dif.org.ua/ua/polls/2015a/bilshist-naselennja-ukraini-vidnosit-sebe-perevazhno-do-pravoslavnoi-cerkvi-kiivskogo-patriarhatu.htm
[11] http://www.dif.org.ua/ua/polls/2015a/komu-bilshe-doannja.htm
[12] http://www.dif.org.ua/ua/polls/2015a/komu-bilshe-doannja.htm
[13] Результати соцопитування, проведеного з 17 по 22 травня 2013 року фондом «Деминициативы им.Илька Кучерива» і соцслужбою Центру Разумкова : баланс довіри і недовіри до церкви складає +50%, до українських ЗМІ +24.5%, до Збройних сил - 11%. При цьому дещо переважає довіра у відношенні до громадських організацій(+3%). Усі інші соціальні інститути мають негативний баланс довіри - недовіри: верховна Рада України (- 60.5%), суди(-56%), політичні партії(-52%), Кабмін(-49%), міліція(-47%), банки(-44%), прокуратура(- 43 ;), Президент України(-43%), Конституційний суд України(-38%), Служба безпеки України(-14%), місцева влада(-5%). http://uaresearch.org/news.html?id=20731
[14] http://www.dif.org.ua/ua/commentaries/sociologist_view/sociology.htm
[15] Дослідження провели Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та соціологічна служба Центру Разумкова з 19 по 24 грудня 2014 року. : У 2013 році лише три суспільні інституції мали позитивний баланс довіри-недовіри, у 2014 таких інституцій виявилося вже п’ять: традиційно – церква (+45%, у 2013 р. було +40%), засоби масової інформації України (+13%, у 2013 р. було +19%), громадські організації (+9, було +2%). У 2014 році істотно зросла довіра до Збройних сил України (+25%, було –1.5%) та президента України (+5%, у 2013 було –27.5%). Найвищим рівнем недовіри відзначаються засоби масової інформації Росії  (–72%, було –28%), суди (– 72%, було –52%), банки (–71%, було –33%), прокуратура (–64%, було –48%), міліція (–58%, було –48%). Далі за рівнем недовіри йдуть: політичні партії (–56%, було –44%), Конституційний Суд України (– 56%, було –40%), Служба безпеки України (–34%, було –27%). Істотно поліпшився баланс довіри-недовіри до Верховної Ради України (у 2014 р. –26%, у 2013 р. було –54%) та до уряду України (у 2014 р. –18%, у 2013 р. було –36.5%), а от баланс довіри до місцевої влади дещо погіршився (2014 –15%, 2013 –4%).
 [http://www.dif.org.ua/ua/publications/press-relizy/gromadska-roku.htm]
[16] Людина збагнула себе істотою конкретно-кінечною, усі життєві ресурси якої (природні, економічні, технічні, інтелектуальні, методологічні тощо) є вичерпними і обмеженими, хоч теологічні доктрини й політичні програми, формулюючи пропозитивні моделі належного майбутнього, спираються на віру у безмежні можливості й невичерпні ресурси життя людини. Водночас, зневірюючись у фундаментальних світоглядних настановах, людська свідомість втрачає й здатність знаходити ефективні критерії розрізнення дійсності та її фальсифікату. Саме поняття «правди» перетворилось на суб’єктивне свідчення того, хто мав безпосередній досвіт певного факту або ж бере на себе сміливість про це заявляти, а адекватність таких свідчень можна підтвердити лише кількісним переважанням та довірою до джерела.
[17] Напад спричинив як мінімум 12 смертей (серед яких два поліцейських). Територія теракту поширилась і на магазин кошерного харчування. Показовим є, що цей сатиричний щотижневик систематично друкував карикатури, зокрема й на релігійну тематику, демонструючи безглуздість поширених релігійних “міфів” та “догм”. Терористи були мусульманами, й вмотивували свій напад образою Пророка Мухамеда. Бойовики Ісламської держави Іраку і Леванту схвалили теракт, проте свою причетність до події якийсь час заперечували. Незважаючи на це, один з сирійських представників ІГІЛ повідомив агентству Reuters, що задоволений тим як «леви ісламу помстилися за пророка». Натомість лідер шиїтського угруповання Хізбалла Хасан Насралла заявив 10 січня, що ісламісти, які вбивають заручників звірячими способами, завдали набагато більших збитків репутації ісламу, ніж карикатури на релігійні теми.
[18] Муфтій ДУМУ "Умма" Саід Ісмагілов висловив співчуття родичам усіх загиблих журналістів, підкресливши, що такі питання, як образа релігійних почуттів вірян мають вирішуватися у правовому полі кожної окремої країни, а іслам не дозволяє влаштовувати насильство, вбивства і беззаконня. Тому, за його словами, мусульмани Європи засуджують такі дії. Далі, він як муфтій мусульман країни, прохає не слідувати закликам тих, хто пропонує у всіх країнах публікувати карикатури на пророка Мухаммада, особливо в Україні, де взаєморозуміння і дружба між українцями є дуже важливою на тлі війни проти нашої країни. Попрохав журналістів бути коректними і через злочин окремих осіб не розпалювати образи всередені країни, а також висловив готовність пояснити позицію ісламу.
[19] http://risu.org.ua/ua/index/all_news/world_news/58800/
[20] http://espreso.tv/blogs/2015/01/16/konec_konca_ystoryy35
[21] http://www.credo-ua.org/2015/01/128850
 [22] так уродженець Малі Лассан Батілі - працівник-мусульманин магазину кошерної їжі (де продовжили вакханалію терористи після «Шарлі Ебдо»), який врятував шістьох заручників, сховавши їх у холодильному приміщенні, позачергово отримав громадянство Франції [http://tvi.ua/new/2015/01/21/musulmanyn_yakyy_vryatuvav_6_lyudey_pid_chas_teraktu_v_paryzhi_otrymav_hromadyanstvo_franciyi_video]
[23] http://www.eurointegration.com.ua/articles/2015/11/14/7040754/
[24] http://www.eurointegration.com.ua/news/2015/11/15/7040783/
[26] Громадянські одностатеві союзи заборонені конституцією у Польщі, Болгарії та Хорватії, а також на законодавчому рівні не визнаються в Італії, Словаччині, Латвії, Литві, Греції та Румунії (дані AFP за травень 2015 року). Заборони одностатевих союзів на конституційному рівні мають також країни із статусом кандидата в члени Євросоюзу – Сербія і Чорногорія. (Васін Максим. Суть пропозицій Ради Церков до Конституції України // http://mvasin.org.ua/2015/07/1075)
[27] Що сьогодні визнають і православні богослови РПЦ. Так Андрій Кураєв, вражений офіційною позицією РПЦ щодо підтримки збройної агресії Російської Федерації будь-де у глобальному світі, де російська влада побачить загрозу власним інтересам, обгрунтовану зокрема таким її репрезентантом як Всеволод Чаплін [виступ 22.11.2015 р. https://www.youtube.com/watch?v=VW9dZ6SAQMg&feature=youtu.be], дорікає одновірцям: “Экзегеты, напрягите ваши мышцы: надо установить параолимпийский рекорд по гибкости языка и позвоночника. Ибо древние слова "блаженные миротворцы" надо перетолковать так, чтобы на выходе появился ... Чаплин, призывающий оздоровительную войну на ваши головы”.  Таким чином віроповчальна й духовна функція Церкви Христової сьогодні в РПЦ остаточно підмінена інерпретативно-пропагандивною діяльністю на обґрунтування й легітимацію політичної імперської ідеології та свавільних дій влади Росії. І виглядає так, що базова настанова РПЦ звучить: “всегда услужайте любой власти!" [Дьякон Кураев: «Церковь Христова, тебе не стыдно?»   // https://tvrain.ru/articles/djakon_kuraev_tserkov_hristova_tebe_ne_stydno-399280/]. Кураєв це називає “интеллектуально-нравственный финал” церкви, бо ж з такими темпами “ритуально-финансовая контора останется. Но ее претензии на "нравственное учительство", на "духовное водительство" и "возвещение воли Божией" станут очевидно-ничтожными, смешными и даже кощунственными”.
[28] Горкуша О. Євромайдан як індикатор трансформації релігійної функціональності або Революція Гідності як ситуація сповіді перед Богом, Україною та Людиною // Майдан і Церква. Хроніка подій та експертна оцінка. – К.: Самміт-Книга, 2014. – 656 с. – С.61-75.
[29] Ортинський Іван. Християнство в його виявах і сьогочасних проблемах. Вибрані твори/ Упорядник, науковий редактор і автор вступної статті проф. Анатолій Колодний / Серія «Мислителі української діаспори».- К.:УАР, 2014.- 905с. - С.620-621.
[30] http://www.dif.org.ua/ua/polls/2015a/komu-bilshe-doannja.htm
[32] http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1629%3A1&catid=34%3Aua&Itemid=61&lang=uk
[33] http://old.niss.gov.ua/Table/16102009/Dopovid.htm

Немає коментарів: