понеділок, 12 березня 2012 р.

Політичні технології та їх вплив на суспільно-політичну сферу в контексті державного управління

Ринковий Т.П.,здобувач кафедри політичної аналітики і прогнозування
НАДУ при Президентові України



Необхідність чіткого розуміння та використання політичних технологій на сучасному етапі державотворення очевидна. Актуальність теми та доцільність вивчення методів та інструментів сучасних технологій обумовлюється тим, що в сучасних умовах розбудови державності України на перший план, за важливістю, виходять питання, пов’язані з формуванням та розвитком політичної культури та ідеології в демократичному суспільстві, забезпеченням можливості впливу громадян на політичний процес. У цьому зв’язку дослідження політичних технологій як технологій маніпуляції громадською думкою та поведінкою людей, мета якої – надати певного спрямування масовій або груповій активності, нині, як ніколи, є актуальним і значущим завданням вітчизняної політичної науки. Разом з тим, комплексне дослідження методів та технологій впливу політичної реклами на прикладі сучасних політичних процесів в Україні допоможе розкрити сутність феномену політичних технологій, що в свою чергу, дасть змогу визначити шляхи оптимізації впливу на масову свідомість, на політичні та соціальні конфлікти в публічній сфері в процесі політичної комунікації, а також позитивно вплине на подальшу політику України, спрямовану на формування управлінської культури та ідеології, яка притаманна демократичному суспільству.

Політичні технології є невід’ємною частиною політичного маркетингу, який суб’єкти політичного процесу використовують з метою впливу на громадську думку. Політичні технології, використовуючи інформаційні та пропагандистські засоби, впливають на зміст та якість соціальних цінностей, традицій і норм, які регулюють політичні відносини. Рівень та характер політичних знань, оцінок та дій громадян, на які здійснюють вплив політичні технології, визначають стан політичної системи, політичної культури у суспільстві та характер політичної ситуації.

Усі політичні технології ґрунтуються на знаннях про людину і реалізуються як системні інтелектуальні комплекси, спрямовані на маніпулювання свідомістю задля отримання конкретної мети. Політичні технології ( грец. – майстерність – вчення) – набір стратегічних принципів, прийомів, технік, пов’язаних із впливом на свідомість і поведінку людей у політичній сфері з метою здобуття, використання або втримання політичної влади.

За смисловим навантаженням та механізмами дії політичні технології є сукупністю конкретних прийомів, методів, технік, що забезпечують досягнення результатів. Тут потрібно розуміти різницю між термінами «технологія» та «техніка». Наприклад, організація політичної події є технологією, а демонстрація, мітинг, що відбулися в межах цієї події, – технікою. Техніки можуть бути універсальними для різних країн, а технології завжди повинні бути адаптовані до місцевих умов [8, с. 171].
Для обрання найоптимальнішої технології необхідно діагностувати ситуацію та створити індивідуальну стратегію під конкретного політичного актора, а також в процесі реалізації цієї технології отримувати інформацію.

Дослідник В.О. Корнієнко виокремлює такі типи політичних технологій:

1. Залежно від політичного режиму:
– демократичні;
– недемократичні.
2. За рівнем впливу на суспільство:
– головні (що стосуються всього суспільства, референдуми, вибори);
– другорядні (збори, мітинги, марші протесту чи підтримки);
3. За спрямованістю:
– створення сприятливого для політика порядку денного;
– змінювання сприйняття діяльності політика;
– внесення потрібних змін у виборче законодавство;
– розподіл зусиль за цілями ( перемога на виборах, зростання довіри).
4. За легальністю використання:
– «білі», або технології відкритої комунікації, це весь інструментарій донесення повідомлень до виборця;
– «чорні», або технології закритої комунікації (підкуп виборців, різноманітні способи фальсифікації результатів виборів та ін.);
– «сірі» – технології, які не передбачають прямого порушення закону, але суперечать нормам моралі;
5. За відношенням до виборчої системи:
– технології, що реалізують поза виборчою системою (переворот, домовленості з елітами);
– виборчі технології та технології здійснення влади.
6. За масштабами:
– масові (задіяний весь електорат);
– сегментарні (спрямовані на групу електорату);
7. За характером мотивації:
– мотивувальні, заохочувальні (обіцянки, очікування благ);
– погрожувальні (ґрунтуються на використанні навіяних та природних страхів).
8. За інформаційними носіями:
– друковані;
– електронні;
– зовнішні.
9. За територіальними особливостями:
– східні (створюють та застосовують у країнах східного типу);
– західні ( використовують у державах європейського типу).
10. За етапами застосування:
– довиборні;
– виборчі;
– післявиборчі.
11. За «трьома обставинами» :
– місце (кафе, мітинг на площі);
– час (алгоритм застосування – разові, регулярні);
– спосіб дії (активні, пасивні, партнерські тощо).
12. За рівнем впровадження:
– стандартні політтехнологічні процедури, спрямовані на розв’язання типових завдань;
– творчі політтехнологічні розробки (комбінації технологій, до них вдаються за неефективності стандартних процедур).

Варто зупинитись на визначенні «деструктивні технології». Це технології, що зумовлюють руйнування суспільного організму, втрату керованості ним, породжують правовий нігілізм, аморальність, політичну апатію.
Гуманітарні технології спрямовані на досягнення політичного результату завдяки участі суб’єктів політичного процесу у вирішенні складних проблем.
Технології політичні – сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату. Вони включають в себе, насамперед, вивчення та набуття знань щодо реально існуючих об’єктивних умов, за яких відбувається діяльність суб’єктів політики. Це означає володіння інформацією щодо того, які соціальні групи, залежно від їх причетності до форм власності, до рівня доходів та інших показників, проживають на території країни та конкретного регіону; який відсоток становить кожна група щодо всієї маси населення; які потреби, інтереси, сподівання у кожної з цих груп; у яких відносинах вони перебувають стосовно одна одної, а також щодо органів державної та місцевої влади (взаєморозуміння, поваги, недовір’я, ворожнечі та ін.). Необхідне володіння такою інформацією стосовно національних груп, якщо територія багатонаціональна. Важливою складовою знань про реальні об’єктивні умови є інформація про розстановку політичних сил, вплив політичних партій, рухів, громадсько-політичних об’єднань, а також засобів масової інформації на конкретні соціальні (національні) групи населення [10, с. 561 – 562].
А.Колодій визначає політичні технології як систему прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності. Д.Видрін використовує також поняття «антитехнології», звертаючись до яких суб’єкти політики роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, ігноруючи загальні й довготривалі наслідки своєї діяльності, тобто на політичну стратегію. Тут наявна парадигма незалежності політики від моралі. Зразком таких антитехнологій Д.Видрін називає популізм.

Характерно, що прикладна (практична) політологія досліджує і прогнозує конкретні політичні події, надає можливість суб’єктам політичної діяльності за допомогою технологій досягти намічених цілей.

Отже, в цілому політичні технології – це сукупність найдоцільніших прийомів, засобів, процедур реалізації функцій політичної системи, спрямованих на підвищення ефективності політичного процесу та досягнення бажаних результатів у сфері політики. Політичні технології містять у собі як прийоми досягнення негайних локальних короткочасних результатів (тактика), так і отримання глибинного тривалого ефекту (стратегія). Використання тих чи інших політичних технологій визначає ефективність політичного управління, регулювання політичних процесів, стійкість політичної системи і всього політичного простору [7, с.429].

Список використаних джерел
1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. – К.: МАУП, 2000. – 384 с.
2. Державне управління: основи теорії, історія і практика: Навч. посіб. / В.Д. Бакуменко, П.І.Надолішній, М.М. Їжа, Г.І. Арабаджи / За заг. ред. На долішнього П.І., Бакуменка В.Д. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2009. – 394 с.
3. Державне управління: теорія і практика. За загальною редакцією доктора юридичних наук, професора Аверьянова В.Б. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.
4. Пойченко А.М. Політика: теорія і технології діяльності – К., 1996. – 163 с.
5. Політична аналітика в системі публічного управління: навч. посіб. / авт. кол.: С.О. Телешун, С.В. Сьомін, О.Р. Титаренко та ін.; за заг. ред. С.О Телешуна. – К.: НАДУ, 2008. – 284 с.
6. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і суспільство / А.Колодій, В.Харченко, Л.Климанська, Я.Косьмина. – Київ: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000. – 584 с.
7. Політологія: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ.навч. закл. / М.І. Панов (керівн. Авт. Кол.), Л.М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – 2-е вид., перероб. І доп. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. – 520 с.
8. Прикладна політологія: навч. посіб. / За ред. В.П.Горбатенка. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 472 с.
9. Телешун С.О. Основи інформаційно-аналітичної діяльності в публічному управлінні: навч. посіб. / С.О. Телешун, О.Р. Титаренко, І.В. Рейтерович. – К.: НАДУ, 2009. – 168 с.
10. Філософія політики: Короткий енцикл. словник / Авт.-упоряд.: Андрущенко В.П. та ін. – К.: Знання України, 2002. – 670 с.

Немає коментарів: