четвер, 21 квітня 2011 р.

Нові виклики інформаційного суспільства


Заведующий кафедрой политической аналитики и прогнозирования НАГУ при Президенте Украины,
профессор, доктор политических наук,
руководитель общественной правозащитной организации «Суcпільна амністія»
С.О.Телешун
Начальник Центра дистанционного обучения НАГУ при Президенте Украины,
ведущий аналитик Б\Ф «Співдружність»
А.В.Журавлев


Основним базисом функціонування сучасного суспільства є розгалужена інформаційна структура. Вона функціонує на принципах виробництва, обробки, зберігання та використання інформації за допомогою інформаційних технологій. Опосередкований, але разом з тим могутній вплив інформаційних технологій на сферу соціально-політичних відносин призводить до дезінтеграції класичної класової структури суспільства. Виникають нові критерії оцінки соціально-політичних відносин, що характеризуються відношенням до виробництва, передачі та присвоєння інформації. В умовах послаблення старих соціальних комунікацій, найбільш ефективним каналом зв'язку між партіями, суспільством, громадянами і владою, стають засоби масової інформації. Вони стають не просто інструментарієм а і суб'єктом формування політики. Комп'ютери, як зазначав відомий дослідник Д. Несбітт, збільшують реальну владу кожного індивіда, дозволяючи йому більш ефективно стежити за діями свого уряду, навіть більше, ніж уряд може стежити за діями громадянина. Фактично комп'ютерні мережі стають одним з інструментів політичного лобіювання.
Ми дійшли висновку, що в інформаційному суспільстві політичне життя кардинально змінюється і, відповідно, змінюється характер політичних процесів, дій і об`єднань. Ключовими стають глобальні інтереси окремих особистостей. Разом з розширенням сфери застосування інформаційних технологій з'являються так звані комунікаційні коди, які дають можливість всім громадянам безпосередньо брати участь у всіх циклах політичної діяльності. А також значно зростають можливості контролю за владою і політичними лідерами з боку громадян.
Інформаційна складова проходить червоною ниткою через систему глобальних ризиків, які чатують на людство у найближчі роки. Мова йде не тільки про технологічні аспекти системних ризиків, але і про вплив інформації на сукупність економічних, геополітичних, соціальних, кліматичних і екологічних потрясінь.
Будь-яка подія або ж явище, незалежно від сфери його виникнення, стає інформаційно незалежним соціальних суб'єктом, що несе в собі серйозні суспільні наслідки.
У цих умовах суб'єкти інформаційного суспільства намагаються знайти відносну самостійність як по відношенню до себе подібних, так і до інститутів державної влади і громадянського суспільства, перш за все через Інтернет. Разом з тим Інтернет стає тільки наслідком або ж одним з інструментів реалізації суспільно значущих запитів інформаційного поля, що швидко змінюється. Запити набувають статус чітко виражених соціальних настроїв, вимог, традицій і норм, що породжують нові інформаційні хвилі. Ця субстанція поєднує в собі всі соціальні досягнення і вади сучасного людства: інтелект, владолюбство, користолюбство, людські і державні комплекси, технічний прогрес, глобалізацію, дезінтеграцію, відповідальність і безвідповідальність тощо, набуваючи характеристики самостійно блукаючої хвилі, здатної створити умови для виникнення системної кризи національного та наднаціонального рівня.
Інформаційні хвилі генерують створення нових зовнішньо стійких організаційних форм суспільних комунікацій, здатних істотно впливати на соціальні, адміністративні, політичні та економічні інститути і процеси. У точках перетину цих хвиль відбувається зародження інформаційних спільнот наступного покоління, здатних домінувати над приматом людини, як самостійної соціальної одиниці.
Виникнення нових форм соціальної організації людини, сприяє створенню інших суспільно-політичних, правових, економічних відносин, які вимагають більш адекватних законодавчих актів. Роль держави, перш за все, зводиться до ефективного арбітражу і менеджменту, головною складовою яких є здатність дієво реагувати на виникаючі соціальні і глобальні проблеми. У разі неефективних дій владних інститутів, зловживання арбітражними функціями або ж спроб монополізації окремими корпоративними групами впливу на засоби комунікації, за допомогою матеріально-фінансового інструментарію, виникає загроза соціальній стабільності, яка провокує інститути громадянського суспільства на акції протесту з непередбачуваними для держави наслідками.
Спроба держави контролювати інформаційне співтовариство лише юридичними актами і технічними ресурсами не вирішує проблему добра і зла в Інтернет-просторі, залишаючи за користувачем право вибору моральних орієнтирів. Вибір, до слова, зосереджується в двох площинах: то ти пірнаєш у зливний бачок спеціальних технологій маніпуляції суспільною свідомістю, то шукаєш там закриту і не цензуровану інформацію, підтверджену реальними фактами. Варіанти поведінки учасника інформаційного співтовариства, перш за все, визначаються політичним режимом держави і його культурними та правовими традиціями, а також освітнім та моральним рівнем користувача Інтернету. Можливо, також варто згадати й про психічний стан здоров'я користувачів мереж і про цілі, які вони переслідують, спілкуючись між собою.
У цьому випадку держава, має виконувати не лише патерналістські функції по відношенню до Інтернет-простору, а й ставати конкурентною інформаційної одиницею, здатної формувати принципи співіснування. Питання ж не тільки у формальному контролі над умонастроями власних співгромадян, а й у створенні відносно комфортних умов для інформаційного співтовариства у пошуках необхідної інформації та впливу на неї.
В українських політичних реаліях виникає інше питання, чи є в українського політико-економічного істеблішменту та суспільства в цілому потреба у правді, а отже і у реальній демократії, коли інформація може бути не тільки декларована, а й реалізована через засоби комунікації. Що в України, і не тільки, є дві великі різниці.
Як відомо однією з найважливіших складових демократичного суспільства завжди вважалася свобода слова та доступ громадян до інформації, тобто при класифікації видів демократії характеристики інформаційного поля відіграють одну з головних ролей.
Зокрема ефективна демократія сучасного суспільства характеризується прозорим інформаційним полем і наявністю таких соціальних категорій, як громадянин-власник (незалежно від форм власності), громадянин-кореспондент (володіє інформаційним інструментарієм), громадянин, у якого активним правосвідомістю і громадянин соціально активний, тобто той, що бере участь у створення політико-правових правил співіснування, який фінансує і контролює їх реалізацію адміністративними інститутами.
Керована демократія, перш за все, починається з жорсткого контролю за інформаційними і медійними ресурсами, як механізму впливу на інститути громадянського суспільства зокрема і інформаційне поле, як засіб масової комунікації взагалі. При формальному декларуванні та дотриманні демократичних засад співіснування в суспільстві. Тобто зрілість суспільства і його інститутів визначається ставленням до інформації і до її носіїв.
Зростання ролі інформаційного поля суспільства призводить до того, що саме туди розповсюджується та навіть переносить центр ваги боротьба за світові ресурси, контроль за їх розподілом та встановлення власних правил гри.
«Мережеві» революції.
В останні роки так звані «кольорові» революції стали «мережевими», вони зробили якісний перехід до нових масштабів, їх кількість значно зросла, що дає змогу аналізувати основні тенденції та закономірності цього явища сьогодення.
Першою з «кольорових» революцій вважають «Бульдозерну» революцію в Югославії у 2000 році, але першою «мережевою» можна вважати «Помаранчеву» революцію в Україні 2004 року. Саме тоді вперше Інтернет-технології зіграли суттєву роль в організації масових заворушень. Саме Інтернет-ЗМІ надавали найточнішу та найоперативнішу інформацію, в мережевих спільнотах формувалися «нічні дозори» громадян, що патрулювали біля виборчих дільниць, через публікації на форумах відслідковували переміщення автобусів з міліцією.
Наступна з «кольорових» «мережева» революція відбулася у Молдові у 2009 році. В Молдові для згуртування невдоволених результатами виборів були використані засоби Інтернет-сервісів, при чому вперше влада для запобігання цьому використала блокування Інтернет-сайтів та, навіть, мобільного зв’язку.
Наступна мережева революція ледве не сталася в Ірані у 2009 році. Саме тоді значно (в сотні разів) зросла кількість профілів іранців на Facebook. Інтернет-спільноти слугували для координації дій учасників заворушень, але влада зреагувала ефективно і не останню роль зіграла контрпропаганда та використання технологічної протидії в Інтернет.
І вже 2011 рік приніс цілу низку «мережевих» революцій в арабських країнах. Невдоволені урядом громадяни, координуючи свої дії через Інтернет-спільноти, Інтернет-сервіси Twitter та Facebook, вийшли на вулиці Єгипту, Туніса та Лівії. І цього разу влада не змогла протиставити цим засобам нічого крім спроб тотальної заборони Інтернет, що виявилося неефективним та лише згуртувало демонстрантів.
Отже які виводи можна зробити з цих революцій?
Нові технології роблять спілкування громадян екстериторіальним та неконтрольованим державою, що дозволяє громадянам, які незадоволені політикою уряду зорганізуватися у антиурядові мережеві об’єднання та згодом винести у реальний світ дух спротиву, накопичений у віртуальному просторі.
При цьому такі об’єднання можуть не мати одного чітко визначеного лідера, більше того, у віртуальному середовищі можливе лідерство віртуальних особистостей, які виглядають ідеальними з точки зору учасників спільнот, але насправді є продуктом інформаційної діяльності реальної особи, або ініціативної групи осіб.
Саме через використання соціальних мереж для організації масових заворушень, деякі держави, розглядаючи Інтернет, як потужне комунікаційне середовище, бачать у ньому загрозу своїй стабільності, реалізують стратегії жорсткого керування розвитком комунікаційних технологій, і, як наслідок, регулюють доступ своїх громадян до ресурсів Інтернет. За даними Гарвардської школи права, протягом останніх п’яти років кількість держав,що фільтрують інформацію, яка надходить з Інтернет до їх громадян виросла з двох до двадцяти п’яти.
В той же час варто зауважити, що більшість держав засвоїла Інтернет лише для інформування громадян, інколи для здійснення маніпуляцій суспільною думкою, та практично ніколи для спілкування із власним народом.
Важка та неманеврена державна бюрократична машина, яка, тим не менш, намагається здійснювати тотальний контроль за думками та діями своїх громадян не дозволяє державам бути ефективними в Інтернет.
Але, як показує практика, дії держави, пов’язані із забороною джерел інформації та засобів спілкування, лише згуртовують невдоволених та сприяють розвитку альтернативних рішень в інформаційному полі.
Експерти, зокрема, генеральний директор Фонду «Сприяння розвитку мережі Інтернет «Дружній Рунет» Е.І.Беспалов, виокремлюють перелік основних факторів, що впливають на Інтернет-політики різних держав сучасного світу. До них можна віднести:
 рівень розвитку ринкової економіки і стратегічні державні пріоритети в цій галузі;
 ступінь проникнення Інтернет у життя рядових громадян;
 ступінь розвитку громадянського суспільства;
 суспільні традиції та домінуюча мораль.
Ці та інші фактори визначають диференціацію підходів від майже повної відсутності державного регулювання Інтернет в США до тотального блокування розвитку національного сегменту Інтернет військовим режимом Бірми.
В цьому році до ворогів Інтернет через жорстку політику обмежень були зараховані Саудівська Аравія, Бірма, Китай, Північна Корея, Куба, Єгипет, Іран, Узбекистан, Сирія, Туніс, Туркменістан та В’єтнам. При цьому деякі з названих країн взагалі обмежують доступ громадян до Інтернет, а деякі з політичних або релігійних міркувань проводять політику тотального моніторингу та фільтрації трафіку.
Відомий російський експерт з захисту інформації Н.Н.Фєдотов виділяє три основних моделі відповідальності Інтернет-провайдера за заборонену інформацію, що розміщена на його ресурсах: американська, європейська та китайська. Такі умовні назви не означають, що вони локалізовані виключно в цих країнах, лише відокремлюють основні підходи держави до цього питання.
В даному випадку під визначення «заборонена інформація» підпадають як так званий «агресивний контент», тобто порнографія, насилля, азартні ігри, заклики до національної та релігійної ворожнечі, так і небажані, з точки зору держави, висловлювання, які за бажанням можна класифікувати як заклики до скидання діючого уряду.
Американська модель.Огляд державних підходів можна почати з місця народження Інтернет – Америки. Прийняті в середині 90-х років минулого сторіччя акти, що обмежують контент електронних комунікацій, а також вводять додаткові вимоги з он-лайн захисту дітей (Communications Decency Act (CDA), and the Child On-line Protection Act (COPA)) були визнані антиконституційними і зупинили свою дію. Відмінюючи ці законодавчі акти, суди відмітили, що широке використання індивідуальних систем контентної фільтрації є більш демократичною, гнучкою і значно більш ефективною системою захисту дітей від агресивного контенту, ніж будь-який закон. В той же час деякі експерти звертали увагу суспільства на те, що наявність такої фільтрації та політика заборони інформації лише підігріває інтерес у дітей до забороненого контенту, а будь-який фільтр можна обійти.
У 2001 році вступив у дію новий закон, що зобов’язує публічні заклади, що отримують державні дотації, встановлювати системи контентної фільтрації (Child Internet Protection Act). Цей акт також став предметом тривалих судових спорів, і його доля вирішувалася у Верховному суді. Але, незважаючи на неоднозначне відношення викладачів та бібліотекарів, у 2001 році 74% американських шкіл и 43% публічних бібліотек встановили контентні фільтри. Також широке розповсюдження набули домашні системи контентної фільтрації. Близько 41% американських сімей, де діти мають домашній доступ до Інтернет, встановили відповідні програми. Разом з цим, у деяких штатах розглядаються закони, відповідно до яких провайдери Інтернет зобов’язані блокувати сегменти Мережі, що містять дитячу порнографію. Хоча аналогічний закон штату Пенсільванія був також визнаний антиконституційним.
З точки зору покарання за розміщення небажаного контенту в Інтернет, Американська модель передбачає особисту відповідальність громадянина-кореспондента перед тим, чиї права він порушив, або перед державою. Провайдер зобов’язаний лише за запитом силових структур, або особи, яка постраждала від розміщення у Інтернет інформації, надати повну інформацію про свого клієнта, після чого той самостійно вирішує в суді свої справи. Така модель найбільше подобається провайдерам, бо не накладає на них відповідальності ані зобов’язань, та користувачам, але накладає а державу додаткові функції.
Разом з тим американські Інтернет-ЗМІ пішли трохи далі українських у захисті своїх статей від некоректних коментарів. Якщо в деяких українських Інтернет-виданнях для написання коментаря необхідно зареєструватись, що має ускладнити процедуру для Інтернет-хуліганів, то у Сполучених Штатах почали брати за це символічну платню – 99 центів.
В той же час варто зважити на передовий досвід Сполучених Штатів у конструктивному використанні мережевих спільнот. Так у цьому році уряд США повідомив про намір використовувати мережеві спільноти для інформування громадян про загрози терактів та стихійних лих. Таким чином уряд позначає свою присутність у мережах не як обмежувач свободи своїх громадян, а як їх захисник. Але, на жаль, на цей час такий досвід не набув поширення у світі.
Європейська модель.
Багато країн Західної Європи використовують підходи, подібні до американської моделі, залишаючи доступ до ресурсів Інтернет на відповідальність громадян. В той же час, Європейська Комісія ініціювала проект під назвою «Poesia», завданням якого є створення пан європейського контентного фільтру, що має підтримувати всі державні мови країн-членів Європейського Союзу.
Разом з цим, після подій 11 вересня багато європейських країн внесли зміни до законодавства, у частині контролю за електронними комунікаціями і контентом з метою боротьби з тероризмом та кіберзлочинністю. В тому числі, в різних країнах уряди посилили відповідальність за розміщення протизаконного контенту.
Варто відмітити ініціативи місцевого самоврядування. Наприклад, у Північній Вестфалії були офіційно заборонені кілька неонацистських сайтів, розміщених у в США, місцева влада зобов’язала своїх Інтернет-провайдерів використовувати контентні фільтри, що блокують доступ до даних ресурсів. Взагалі, політика Германського уряду щодо Інтернет-контенту є жорсткою головним чином до неонацистських Інтернет-сайтів.
Уряд Ірландії підняв питання про глобальне впровадження фільтрів на порнографію та піратські ресурси.
У Великій Британії функціонує державна структура Internet Watch Foundation, яка постійно здійснює моніторинг ресурсів з потенційно небезпечним контентом.
А найбільш жорсткою у Європі є Інтернет-політика Франції. В лютому цього року непомітно для широкого загалу вступив в дію закон під кодовою назвою Loppsi-2, який надає державі широкі права щодо регулювання Інтернет, аж до віддаленого встановлення користувачам троянського програмного забезпечення для моніторингу їх Інтернет-активності.
Тепер держава може відслідковувати будь-які дії будь-якого громадянина в Інтернет, забороняти йому певні дії (наприклад придбати через Інтернет квиток на футбольний матч, якщо він живе у неблагонадійному районі). Всі дані по відвідуванню Інтернет будуть тепер направлятися до загальнонаціональної бази даних та зберігатися там, в тому числі особиста переписка, записи на форумах та навіть паролі. Однак проект не викликав спротиву політиків, лише деяких громадських організацій, можливо тому, що був прийнятий під час втручання Франції у заворушення в Лівії.
За європейською моделлю відповідальності за розміщення протизаконного контенту, відповідальність провайдера починається з інформування його у встановленому порядку про наявність на його ресурсах забороненої інформації, і велика доля відповідальності покладається на споживача Інтернет-послуг, його самоцензуру.
Європейська модель покладає на провайдера додаткові функції з контролю та ліквідації небажаної інформації та надає державі можливість покласти відповідальність як на громадянина, так і на провайдера Інтернет.

Австралійський досвід.
Цікавим є досвід Австралії, де був напрацьований підхід, який поєднує елементи державного регулювання з системою галузевого саморегулювання. Такий підхід називають режимом спільного регулювання. Цей режим діє з 2000 року, відповідно до прийнятих Австралійським парламентом у 1999 році законами, що накладають на провайдерів послуг доступу і хостінгу певні зобов’язання.
Основними учасниками регулювання є Асоціація Інтернет Індустрії (Internet Industry Association (IIA)) та Австралійське Відомство з Телекомунікацій та Медіаресурсів (ACMA).
Асоціація Інтернет Індустрії – це некомерційна організація, засновниками якої є провідні Інтернет-провайдери, постачальники контенту, розробники програмних продуктів, а також інші організації. Асоціація розробляє галузеві вимоги та рекомендації. В тому числі, чотири збірки правил, що відносяться до Інтернет-контенту, розпочали діяти у 2000-2001 роках.
Моніторингом їх виконання займається ACMA яка має право на формування та оновлення «Чорного списку». Незважаючи на добровільність виконання затверджених вимог, Відомство може зобов’язувати Інтернет-провайдерів виконувати прийняті положення. При цьому сам «Чорний список» є державною таємницею і не підлягає розголошенню.
Крім того, австралійське законодавство передбачає санкції по відношенню до користувачів Інтернет за розміщення певних видів інформації. А також, варто відмітити роль громадської організації NetAlert, яка займається просвітницькою діяльністю у галузі захисту сімей і, особливо, дітей від агресивного контенту.
Дослідники вважають, що завдяки високій конкуренції на австралійському ринку Інтернет-послуг, впровадження контентної фільтрації не призводить до помітного росту цін для кінцевих користувачів.

Китайська модель.
Стосовно країн з авторитарним урядуванням, в тому числі з керованою демократією, можна виокремити загальну тенденцію зсуву контентної фільтрації від громадянина (який в таких умовах не користується довірою держави) на рівень провайдерів і далі до єдиних національних проксі-служб.
Китайська модель відповідальності за розміщення небажаного контенту передбачає повну відповідальність провайдера за зміст інформації, що розміщена на його ресурсах, отже він отримує додаткові повноваження з закриття сумнівних сторінок та фільтрації трафіку. Це дає провайдерам повну владу над клієнтами та повністю позбавляє клієнта можливості захищати свої права.
Систему серверів-фільтрів, яка відокремлює китайських провайдерів від світових ресурсів прозвали «Великий Китайський Firewall» (офіційна назва проекту – «Золотий щит»).
У Китаї, як і у більшості інших держав, що користуються цензурою, уряд тримає у секреті національні принципи і методи фільтрації контенту, хоча зобов’язав Інтернет- і контент-провайдерів використовувати самоцензуру.
Експерти все ж таки вважають, що існує єдина державна політика в галузі керування доступом, що китайський уряд ефективно перекриває доступ своїх громадян до ресурсів порнографічного та непорнографічного характеру. При цьому результативність і, можливо, важкість фільтрації постійно збільшуються. Деякі ознаки дозволяють припустити, що у Китаї використовуються алгоритми фільтрації, що базуються на ключових словах, чорних списках, а також блокуванні результатів запитів у пошукових системах.
Крім сайтів порнографічного змісту у Китаї блокуються інформаційні ресурси новин, такі як BBC News; сайти, присвячені розвагам; сайти деяких релігійних конфесій, а також офіційні сайти урядів деяких держав.
Кілька років тому найбільші провайдери Інтернет-послуг у світі Google, Yahoo! та Microsoft підписали угоду з китайським урядом щодо цензури своїх китайських версій відповідно до місцевого законодавства. Навіть у фільтрації результатів пошуку. Але навесні цього року Google відмовився від такої фільтрації і почав переадресацію запитів на гонконгський сервер Google, який не підпадає під умови урядової угоди.
Після початку заворушень у 2011 році у арабських країнах були додатково введені зокрема заборони пошуку по ключових словах «Єгипет», «Туніс», «революція» тощо.
У Китаї також прийнята практика тимчасового відключення користувачів, що намагалися звернутися до заборонених ресурсів, а також тимчасовий арешт Інтернет-ресурсів китайської юрисдикції. В той же час посилюється пропаганда цензури та обговорюється ідея створення закритого національного Інтранету.
Разом з цим, китайський уряд надає розвитку інформаційних технологій найвищий пріоритет і активно просуває програму електронного уряду
Подібна модель використовується у Саудівській Аравії. У 2001 році Рада Міністрів цій країни заборонила доступ або розміщення в Інтернет громадянами деяких видів інформації. Хоча кінцеві користувачі у Саудівській Аравії можуть користуватися послугами різних провайдерів, весь Інтернет-трафік проходить крізь проксі-сервери державної служби Інтернет-сервісу. Там здійснюється контентна фільтрація відповідно до рішення Ради Міністрів. Посилаючись на Коран, уряд Саудівської Аравії пояснює своє завдання, як захист Ісламських цінностей, фільтрацію Інтернет-контенту для запобігання розповсюдженню матеріалів, що створюють загрозу традиціям і вірі.
На офіційному сайті служби Інтернет-сервису містяться роз’яснення про порядок фільтрації, а також користувачам надається можливість перевірити, чи є забороненим певний ресурс, чи ні. Крім сайтів порнографічної спрямованості офіційній забороні підлягають ресурси, присвячені наркотикам, бомбам, алкоголю, азартним іграм, а також сайти, що містять інформацію спрямовану проти Ісламу та законів Саудівської Аравії. Експерти встановили, що у цій країні заблоковані багато популярних сайтів, присвячених здоров’ю, освіті, а також ресурси розважальної спрямованості.
Вище вже згадувалося про дії арабських урядів стосовно заборони та блокування доступу до Інтернет під час мережевих революцій 2011 року. Але, як показала практика, більшого успіху досяг уряд Ірану, який протиставив мережевим технологіям революцій мережеву контрпропаганду.

Нові кроки Росії у галузі регулювання Інтернет.
В червні минулого року російськомовний Інтернет сколихнувся від новацій у галузі регулювання діяльності Інтернет-ЗМІ. Зміни, що були внесені пленумом Верховного суду РФ до закону «Про ЗМІ» не внесли істотних змін до життя Рунету, але сам факт уваги держави до інформаційних ресурсів Інтернет викликав бурхливі дискусії та побоювання з боку користувачів та провайдерів: яким шляхом піде Російська Федерація в напряму регулювання свого електронного інформаційного поля.
Зокрема, громадяни-власники Інтернет-ресурсів (блогі, в тому числі), не несуть відповідальності по Закону про ЗМІ, якщо вони не зареєстровані, як засіб масової інформації.
Оскільки при розповсюдженні масової інформації через сайти в мережі Інтернет відсутня продукція засоби масової інформації, то за чинним законодавством сайти в мережі Інтернет не підлягають обов'язковій реєстрації як засоби масової інформації. Це означає неможливість притягнення осіб, які здійснюють розповсюдження масової інформації через сайти в мережі Інтернет, до відповідальності за виготовлення чи розповсюдження продукції незареєстрованого засоби масової інформації. (Постанова Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 15 червня 2010 р. N 1916 Москва «Про практику застосування судами Закону Російської Федерації« Про засоби масової інформації »)
В той же час це не означає звільнення громадян-кореспондентів від відповідальності взагалі:
Особи, які допустили порушення законодавства при розповсюдженні масової інформації через сайти в мережі Інтернет, не зареєстровані в якості засобів масової інформації, несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та іншу відповідальність відповідно до законодавства Російської Федерації без урахування особливостей, передбачених законодавством про засоби масової інформації . (Постанова Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 15 червня 2010 р. N 1916 Москва «Про практику застосування судами Закону Російської Федерації« Про засоби масової інформації »)
Отже ЦК, КК та інші законодавчі акти повністю можуть бути застосовані до Інтернет-користувачів. Вперше законодавчо прописано на підставі чого можна притягти до відповідальності тих, хто розміщує протизаконний контент, або порушує в Інтернет чиїсь права:
Федеральними законами не передбачено будь-яких обмежень у способах доведення факту поширення відомостей через телекомунікаційні мережі (у тому числі через сайти у мережі Інтернет). Тому при вирішенні питання про те, чи мав місце такий факт, суд на підставі статей 55 і 60 ЦПК РФ має право прийняти будь-які засоби доказування, передбачені цивільним процесуальним законодавством.
Цивільний процесуальний кодекс Російської Федерації і частина 2 статті 102 Основ законодавства Російської Федерації про нотаріат не допускають можливості забезпечення нотаріусом доказів у справах, що перебувають у провадженні суду. Однак у силу частини 1 статті 102 Основ законодавства Російської Федерації про нотаріат до порушення цивільної справи в суді нотаріусом можуть бути забезпечені необхідні для справи докази (в тому числі за допомогою посвідчення змісту сайту в мережі Інтернет за станом на певний момент часу), якщо є підстави вважати , що подання доказів згодом стане неможливим або складним.
У справах, пов'язаних з поширенням відомостей через телекомунікаційні мережі, не виключається можливість забезпечення доказів суддею, оскільки коло доказів, законом не обмежене (статті 64-66 ЦПК РФ). Питання про необхідність забезпечення доказів вирішується з урахуванням зазначених у відповідній заяві відомостей, в тому числі відомостей про зміст справи, що розглядається, про докази, про обставини, для підтвердження яких необхідні ці докази, а також про причини, що спонукали заявника звернутися з проханням про забезпечення доказів (частина 1 статті 65 ЦПК РФ).
У випадках, що не допускають зволікання, при підготовці справи до судового розгляду, а також при розгляді справи, суд (суддя) згідно з пунктом 10 частини 1 статті 150 і статті 184 ЦПК РФ має право провести огляд доказів на місці (зокрема, переглянути розміщену на певному ресурсі телекомунікаційної мережі інформацію в режимі реального часу). Огляд і дослідження доказів провадяться в порядку, передбаченому статтями 58, 184 ЦПК РФ: з повідомленням осіб, що беруть участь у справі, з фіксуванням результатів огляду в протоколі, з викликом у необхідних випадках свідків, фахівців і т.д.
При виникненні в ході розгляду справи питань, пов'язаних, наприклад, з особливостями процесу поширення інформації через телекомунікаційні мережі і таких, що потребують спеціальних знань у цій області, суддя згідно зі статтею 79 ЦПК РФ має право призначити експертизу.
У необхідних випадках для отримання консультацій, пояснень і надання безпосередньої технічної допомоги при огляді доказів, відтворенні запису, призначення експертизи, вжиття заходів щодо забезпечення доказів до участі в справі може бути залучено спеціаліста (частина 1 статті 188 ЦПК РФ). (Постанова Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 15 червня 2010 р. N 1916 Москва «Про практику застосування судами Закону Російської Федерації« Про засоби масової інформації »)
Отже Верховний суд РФ фактично дозволив журналістам розповсюджувати інформацію про особисте життя політиків і чиновників, в тому числі і матеріали, що були зняті прихованою камерою. Але це припустимо робити, тільки якщо ця інформація стосується суспільних інтересів, наприклад, розкривають використання службового становища у особистих цілях.
Крім того, Верховний суд РФ підкреслив: журналіст не зобов’язаний узгоджувати свої статті з чиновниками, про яких він пише. Вимога обов’язкового попереднього узгодження статей може бути законною, якщо її висуває головний редактор, який несе відповідальність за відповідність публікацій вимогам закону.
Судячи зі змісту роз’яснень до закону РФ «Про ЗМІ», Росія обрала для себе європейських шлях. Тепер всі Інтернет-видання, які зареєстровані як Інтернет-ЗМІ, відповідатимуть за всі інформаційні матеріали, навіть коментарі до статей, що розміщені на їх ресурсах, а за іншими, «дикими» користувачами зберігається американська модель відповідальності.
В той же час на регіональному рівні відбуваються події, які наближують Росію до китайської моделі. Наприкінці липня цього року суд Центрального району Комсомольську-на-Амурі (Хабаровський край) ухвалив рішення щодо обмеження доступу до кількох ресурсів Інтернет, в тому числі до найпотужнішого світового відео ресурсу YouTube.com, на підставі того, що частина матеріалів, що розміщені на цих ресурсах визначені судовими експертами як екстремістські. Суд зобов’язав місцевого провайдера РА РТС «Роснет» забезпечити відсутність доступу мешканців краю до youtube.com, lib.rus.ec, zhurnal.ru, thelib.ru, web.archive.org. При цьому провайдер буде вимушений порушувати угоди з користувачами, а мешканці краю залишаються, зокрема, без доступу на відео ресурс президента Росії, який теж розміщено на YouTube.com.
Аналогічний казусний випадок відбувся в Україні восени 2008 року, коли Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі надіслала листа до Міністра закордонних справ України Володимира Огризка з проханням звернутись до Посольства Російської Федерації щодо поширення порнографії в російській соціальній мережі www.vkontakte.ru, не беручи до уваги те, що дії спамерів в мережі не можуть бути інкриміновані власникам мережі, тим більше це не вирішується на рівні міждержавних відносин.
Зараз у Російській Федерації готується пакет поправок до російських законів з регулювання відносин в Інтернет, який напрацьовано робочою групою Мінкомзв’язку наприкінці травня цього року. До групи увійшли окрім представників профільного міністерства та галузевих компаній ще працівники Міністерства юстиції, ФСБ, Росохоронкультури, Роскомнагляду та ФСО.
В рамках роботи цієї робочої групи представники ФСБ в червні запропонували внести поправки до закону «Про інформацію, інформатизацію і захист інформації». Зокрема, запропоновано надати силовим структурам можливість закривати на підставі листа з прокуратури екстремістські Інтернет-ресурси протягом трьох діб та зобов’язати провайдерів призупинити дію домену на підставі «мотивованого листа» керівника правоохоронного органу. До цього, у вересні минулого року, Мінюст РФ виступав з ініціативою надати правоохоронним органам право наказувати провайдерові призупиняти надання послуг тим чи іншим громадянам, яких підозрюють у використанні Інтернету зі злочинними цілями.
В цьому світлі заява начальника Центру захисту інформації та спеціального зв’язку ФСБ Російської Федерації О.Андрєєчкіна на початку квітня цього року про необхідність заборони таких безкоштовних розповсюджених, в тому числі у Росії, засобів Інтернет-спілкування, як Skype, електронні пошти Gmail, Hotmail, через їх неконтрольованість російськими спецслужбами з одного боку є визнанням намагань встановити тотальний контроль за громадянами, а з іншої – визнанням власної неспроможності це зробити. Що одночасно відштовхує росіян від держави, як символу насильства, та підштовхує їх до мережевих спільнот, які спрямовані на боротьбу за свободу слова в Інтернет, та в той же час робить рекламу згаданим засобам спілкування.
І хоча після хвилі публікацій у російськомовному інформаційному просторі керівництво ФСБ та Кремль пояснили, що не мали на увазі заборону цих сервісів, сам прецедент наочно ілюструє ставлення держави до Інтернет-простору.
Ще один негативний приклад – проблеми Інтернет-сервісу «Живий Журнал» (ЖЖ) наприкінці березня цього року. Середовище ЖЖ стало дуже популярним у російськомовному сегменті Інтернет, бо значно більше ніж Facebook або Twitter пристосоване для обговорень самих різних питань та створення угруповань користувачів Інтернет навколо визначних Інтернет-особистостей. Майже всі помітні учасники громадського та політичного життя Росії мають в Інтернет свої блоги, хоча далеко не всі подолали рубіж у 1000 читачів, який визначають як початок впливу на суспільну думку. Навіть Микита Міхалков, який свого часу дуже агресивно критикував тих, хто самореалізується в Інтернет, завів собі в ЖЖ відеоблог ( і одразу став мішенню для відвертих висловлювань блогерів щодо його громадської та творчої діяльності). Отже поява в ЖЖ популярного антиурядового блогу Навального «РосПіл», який має більше як 40000 лише регулярних читачів, дійсно створила певні проблеми для урядових структур у інформаційному полі.
Тому, коли протягом кількох діб сервер ЖЖ був паралізований за допомогою DоS-атак, а паралельно із тим у «Аргументах і фактах» з’явилася стаття «Куди подітись з надоїлого ЖЖ?», більшість користувачів одностайно пов’язали ці атаки із невдоволеністю Кремля.
Виказуються припущення, що держава намагається такими діями розпорошити утворені у просторах ЖЖ нелояльні до російського уряду спільноти, переорієнтувавши користувачів ЖЖ на інші Інтернет-сервіси, на зразок Facebook та Twitter.



Регулювання Інтернет у Білорусі.
Минулого року основна вага інформаційних атак російськомовного Інтернет в зв’язку зі зміною політичної ситуації в Україні була перенесена з України на Білорусь.
Під час цієї хвилі інформаційних війн крім звичних для українців взаємних обвинувачень Росії та Білорусі у несплаті боргів, у бік Білорусі був зроблений потужний інформаційний постріл: фільми «Хрещений Батька» та «Останній диктатор Європи», що у чорному кольорі змальовують діяльність президента Білорусі О.Г.Лукашенка.
Ці фільми були показані по російським телеканалам та широко розповсюджені у Інтернет, де їх мали змогу дивитися в тому числі і громадяни Білорусі.
Відповіддю Білорусі було кілька піар-заходів, але, в контексті цієї статті, нас більше за все цікавить указ президента Білорусі №60 «О мерах по совершенствованию использования национального сегмента сети Интернет».
На виконання цього указу Оперативно-аналітичний центр при Президентові Республіки Білорусь та Міністерство зв’язку і інформатизації Республіки Білорусь затвердили «Положення про порядок обмеження доступу користувачів Інтернет-послуг до інформації, забороненої до розповсюдження відповідно до законодавчих актів». У Положенні зокрема зазначено:
Цим Положенням встановлено порядок обмеження доступу користувачів Інтернет-послуг до інформації, забороненої до розповсюдження відповідно до законодавчих актів, вміст якої спрямовано на:
• здійснення екстремістської діяльності;
• незаконний обіг зброї, боєприпасів, вибухових пристроїв, вибухових, радіоактивних, отруйних, сильнодіючих, токсичних речовин, наркотичних засобів, психотропних речовин та їх прекурсорів;
• сприяння незаконній міграції і торгівлі людьми;
• розповсюдження порнографічних матеріалів;
• пропаганду насильства, жорстокості і інших діянь, заборонених законодавством (далі - інформація, заборонена до розповсюдження)

Як можна побачити, в разі потреби під ці пункти можливо підвести майже будь-який Інтернет-ресурс.
На сайті «Державної інспекції РБ з електрозв’язку» розміщено два «Переліки обмеженого доступу» - «Загальнодоступний перелік обмеженого доступу» і «Перелік обмеженого доступу для постачальників Інтернет-послуг». На час підготовки цієї статті вони були порожні. До другого переліку матимуть доступ провайдери, які для цього мають написати офіційного листа та отримати логін та пароль для доступу на підставі цього листа та ліцензії на надання Інтернет-послуг.
Впровадження в дію цього Положення відбулося восени 2010 року. В цей день постачальники Інтернет-послуг були зобов’язані ввести в експлуатацію систему обмеження доступу.
Таким чином, можна констатувати, що Республіка Білорусь зробила вибір в бік китайської моделі регулювання Інтернет.
Взагалі, в значній кількості країн пострадянського простору зроблено сам такий вибір: у Арменії, Азербайджані, Казахстані, Туркменістані, Киргизії. У Таджикистані політичні фільтри в Інтернет впроваджують лише напередодні виборів, а в Молдові після заворушень, що були організовані опозицією через Інтернет, встановлені фільтри на деякі соціальні мережі.

Стан в Україні.
Останнім часом відбувається значне просування Інтернет в життя українського суспільства. На конференції в UA-IX були оприлюднені дані, що Україна знаходиться на шостому місті за обсягами інформації, що передається за допомогою Інтернет в межах країни. Враховуючи, що у рейтингу беруть участь Росія, Франція, Германія, Голландія, можна казати, що Україна знаходиться пліч-о-пліч з найрозвинутішими країнами у цій галузі.
На цей час в умовах неврегульованості питань відповідальності в Інтернет, Україна іде за американською моделлю, що є не стільки ознакою високого рівня свободи слова, скільки залишками демократичних традицій, що набули значного розвитку протягом останніх років, та саморегулюванням української Інтернет-спільноти.
В той же час, враховуючи нові тісні стосунки з північним сусідом, можна очікувати серйозних кроків в напрямку європейської моделі на зразок російських, або навіть в більш жорсткому вигляді.
Прийняття Закону України «Про захист персональних даних» від 1 червня 2010 року і набрання ним чинності з 1 січня 2011 року спричинило в українському суспільстві зрозумілу стурбованість, пов’язану з обмеженнями, які він може потенційно накласти на громадський контроль за владою, стверджуючи (п.6 ст.6), що «обробка персональних даних про фізичну особу» може здійснюватися лише за її згодою або у випадках, «визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини», а також на наукову діяльність, визначаючи, що “використання персональних даних в історичних, статистичних чи наукових цілях може здійснюватися лише в знеособленому вигляді” (п.9 ст.6).
На жаль, українці вже багато разів стикалися з тим, що навіть на перший погляд чіткий та зрозумілий закон може таїти у собі міну уповільненої дії, яка спрацює, при умові політичної, або економічної доцільності.
Але при більш детальному розгляді можна побачити, що, за певних умов, майже будь-який випадок, що стосується двох вищезгаданих обмежень, потрапляє під дію ст.1 Закону «Про захист персональних даних», за якою він взагалі не поширюється, зокрема, на діяльність зі створення баз персональних даних «професійним творчим працівником – для здійснення творчої діяльності», або «журналістом – у зв’язку з виконанням ним службових чи професійних обов’язків», або «фізичною особою – виключно для непрофесійних особистих чи побутових потреб».
До того ж п.4 ст.5 Закону дозволяє зберігати у відкритому доступі «персональні дані фізичної особи, яка претендує зайняти чи займає виборну посаду (у представницьких органах) або посаду державного службовця першої категорії, не належать до інформації з обмеженим доступом, за винятком інформації, яка визначена такою відповідно до закону», а отже, якщо врахувати норми Закону «Про інформацію», навіть у новій редакції, яка набере чинності з 10 травня цього року, «до інформації з обмеженим доступом («конфіденційної інформацїі, що є власністю держави») не можуть бути віднесені, зокрема, відомості про факти порушень прав і свобод людини, незаконні дії органів державної влади та їхніх посадових осіб» це стосується всіх посадових осіб, які істотно впливають на процеси в Україні, особливо в разі здійснення ними згаданих дій.
Таким чином, цей Закон, якого, про всяк випадок, побоювалися численні громадські діячі та журналісти, насправді не накладає додаткових обмежень на діяльність мас-медіа, але значно додає головного болю тим хто працює в галузі автоматизації управлінської діяльності.
Висновки.
Світ змінився. Це та реальність, яка домінує в світовому інформаційному просторі і яка відображає суспільні настрої та очікування більшості людей планети. Пошук націями, народами і державами нових форм співіснування, реалізації ними політичних, економічних, соціальних, гуманітарних проектів призводить до гострих системних конфліктів і криз, що провокують структурні зміни, як в окремих регіонах, так і в цілому на планеті. Криза старого світового порядку не є проблемою розвитку цивілізації, проблемою є відсутність моделей поведінки національних держав в нових умовах не завжди стабільної світової політико-економічної системи і прогнозована реакція та дії на світові виклики ХХІ ст.
За цих умов соціально-економічні кризи, техногенні катастрофи, «вікілікси», кібернетичні війни, регіональні конфлікти, «соціально-мережеві революції», перерозподіл обмежених природних ресурсів, пандемії та інше ще раз підтвердили тезу про формування засад нової політичної культури і нових суспільно-інформаційних відносин.
Головною проблемою регулювання взаємодії влади з громадянином в Інтернет для України, як і для багатьох інших країн, є намагання влади тотально контролювати життя та діяльність громадян не даючи їм нічого у відповідь. В результаті громадяни об’єднуються проти своєї держави, як основного чинника зазіхань на свободу їх висловлювань та самореалізації в Інтернет, і будь-які дії, спрямовані на дестабілізацію суспільства знаходять живий відгук учасників мережевих спільнот. Інтернет-сервіси та мобільний зв’язок, екстериторіальність та швидкий доступ до інформаційних ресурсів роблять учасників таких спільнот дійсно опарним для влади, якщо вони зі стану громадянина-кореспондента перейдуть то стану громадянина-революціонера.
Більшість держав вже спробувала стратегію заборони в Інтернет, і такі спроби виявилися неефективними, частина держав спробувала стратегії маніпулювання, але такі засоби по-перше найбільш ефективні у деструктивному руслі (наприклад для дестабілізації політичної та/або економічної ситуації у країні – геополітичному конкуренті), а по-друге можуть бути виявлені учасниками мережевих спільнот, і тоді призведуть до зворотнього ефекту.
Найбільш цікавий та перспективний досвід на цей час демонструють Сполучені Штати Америки, уряд яких намагається побудувати партнерські відносини із своїми громадянами в Інтернет. Такий шлях вимагає від влади доброї волі політиків та копіткої праці кваліфікованих фахівців – державних службовців, але саме він може стати для держави запорукою зменшення ризиків нового, інформаційного суспільства.

Немає коментарів: