вівторок, 16 лютого 2010 р.

ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ ІНСТИТУТІВ ВЛАДИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Сергій Левків


В державі, як організуючому елементі соціуму, діють дві групи взаємин – формалізовані і неформальні. Формалізована сфера представлена поняттям влада. Влада є спеціальною галуззю суспільного поділу праці, з утворенням для цього спеціального органу – держави. Як правило, носієм владних повноважень виступають інститути влади. Основним механізмом діяльності інститутів влади є прийняття рішень. Звідси інститути влади виступають центром прийняття суспільних рішень, що забезпечують потреби даного соціуму, у якості котрого виступає громадянське суспільство.

Неформальна сфера узагальнена в понятті громадянського суспільства. Громадянське суспільство виступає як центр артикуляції соціально-економічних проблем, що забезпечують життєдіяльність і розвиток даного соціуму і передбачають вирішення їх державою.

Таким чином маємо цілісну систему, елементами якої є інститути влади і громадянське суспільство; при цьому структуроутворюючим фактором у даній системі будуть взаємини даних акторів. Відносини інститутів влади і громадянського суспільства визначають усю систему відносин у державі, у тому числі і міжособистісних. Якщо ці відносини будуватимуться на основі суперництва – в державі, і у всіх її інститутах, будуть відстежуватися відносини суперництва, тобто ми будемо мати модель розшаровуваного соціуму і навпаки, якщо відносини влади і суспільства будуються на основі взаємодії, то аналогічні відносини будуть проектуватися на весь соціум [1, с. 8 – 9].

Питання взаємин інститутів влади і громадянського суспільства – це одне з корінних питань соціуму, від якого залежить його політична облаштованість і стабільність. Це пов'язано з тим, що громадянське суспільство визначає зміст інститутів влади, а характер інститутів влади, у свою чергу, впливає на розвиток громадянського суспільства. Не існує єдиної й універсальної моделі взаємодії громадянського суспільства і інститутів влади, проте в основі лежить роль демократичної держави, як уособлення влади і представника громадянського суспільства [2, с. 25 – 26].

Поняття громадянського суспільства найбільш адекватно співвідноситься з поняттям саме правової держави, оскільки і перше і друге відображають найважливіші характеристики та невід'ємні сторони життєдіяльності сучасної демократичної державності: з одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми саморегуляції громадянського суспільства, а з другого — органічним доповненням функціонування громадянського суспільства виступають сформовані на формально-правових засадах інститути держави, яка тільки за таких умов може стати правовою. З цих позицій доцільним може стати повернення до витоків давньоримського розуміння «civitas» як певної єдності інститутів влади та громадянського суспільства, коли така модель їх взаємодії обґрунтовується з позиції зв'язаності діяльності органів державної влади законом, поза межами яких остання не визнається не тільки законною, а й чинною, перевтілюючись на свавілля або в насильство.

Право розглядається як таке, що формується на теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інституцій таких важливих рис, як ясне і чітке визначення прав та обов'язків, сумісне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. При цьому, аби надавати певний простір для реалізації самоврядного потенціалу інститутів громадянського суспільства, правові норми у контексті регулювання відповідних відносин мають бути достатньо загальними (абстрактними), спираючись переважно на диспозитивний метод.

Громадянське суспільство є й найбільш відповідним підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де тільки й можуть скластися реальні показники соціальної ефективності права. Тому й конструкція правозастосування обґрунтовано характеризується в теорії права як забезпечувальна діяльність, натомість власне реалізація права здійснюється іншими безпосередньо зацікавленими суб'єктами. У цьому плані засновники концепції правової державності обґрунтовано вбачали її підвалини в «правовому громадянському суспільстві», яке поєднує за посередництвом права, передусім конституції як основного закону держави та суспільства, його громадські й державницькі засади [3, с. 8, 9].

З позицій системного підходу надійність і щільність взаємодії інститутів влади і громадянського суспільства відбивають зворотні зв'язки, що показують якість і зміст їхнього інформаційного взаємообміну, і орієнтують на досягнення соціальної ефективності державного управління. Відсутність ефективних зворотних зв'язків не дозволяє вести розмову про системний процес. Більш того, тривала відсутність ефективності зворотних зв'язків у соціальних системах може призвести до не легітимності системи. Інтенсивність взаємодії інститутів влади і громадянського суспільства дозволяє створювати могутні зворотні зв'язки, здатні коректувати вектор розвитку соціуму і створювати точки вирішення напруги, що накопичились у суспільній системі.

Отже, взаємини інститутів влади і громадянського суспільства можуть відбуватися в двох основних формах: вплив і взаємодія [1, с. 31].

Взаємодія між інститутами влади і громадянським суспільством є важливим у визначенні умов економічної, професійної, політичної та соціальної діяльності громадян. Хоча основною функцією громадянського суспільства є захист індивідів від надмірного втручання держави в їхні справи, його власний розвиток та сприятливі умови великою мірою залежать від основних характеристик держави.

Звучить парадоксально, але ефективне громадянське суспільство вимагає сильних інститутів влади як свого партнера. Однак сильні інститути влади не ті, які поширюють своє виключне право на всі сфери соціального життя та докладають зусиль, які направлені на отримання контролю за будь-яким видом діяльності, що з'являється. Навпаки, мова йде про самовизначні інститути влади, які концентрують свою діяльність на кількох завданнях (особливо тих, що стосуються зовнішньої та внутрішньої безпеки, забезпечення громадського порядку), але виконують їх ефективно та в повній мірі. Усі інші державні справи повинні бути направлені або до органів місцевого самоврядування, або до так званого «третього сектора» — недержавних організацій. Таким чином, процвітаюче громадянське суспільство потребує раціональних та ефективних інститутів влади, як партнера у вирішенні багатьох проблем. Не можна визначити наперед, яку роль відіграють інститути влади — прискорювача чи сповільнювача соціального розвитку. Це залежить від того, в який спосіб державний апарат здійснює завдання, що були віднесені до його повноважень. Система інститутів влади впливає на умови функціонування громадянського суспільства, перш за все, за допомогою визначення суспільного порядку [4, с. 9 – 10].

Інститути громадянського суспільства покликані ефективніше коригувати державну політику, однак активна діяльність неурядових груп інтересів повинна спричинятися не до послаблення, а до фактичного посилення можливостей держави. На думку Томаса Каротерса, „ніщо не приносить більшої шкоди розвитку громадянського суспільства, ніж слабка летаргічна держава”. За винятком диктаторських режимів держава, через інститути влади, може і повинна відігравати першорядну роль у розвитку здорового громадянського суспільства. Звичайно, для цього потрібні прозора державна політика, ухвалення політичних рішень щодо реформування місцевого самоврядування, вироблення реальних правил гри для недержавного сектора, встановлення стратегії взаємодії з неурядовими організаціями [5, с. 10].

Громадянське суспільство залежить від діяльності інститутів влади і не може набути розвинених форм в умовах політичного насильства й тиранії. Тому зворотній зв'язок у стосунках громадянського суспільства і правової держави дуже важливий. Визнаючи автономність громадянського суспільства, правова держава має реагувати на запити і потреби асоційованого громадянства, видавати законодавчі акти та слідкувати за їх виконанням, іншими словами, вона повинна створити ситуацію правової захищеності громадян, сформувати сприятливе правове поле для діяльності створюваних ними громадських інститутів [6, с. 104].

Залучення громадян до участі в прийнятті державних рішень має будуватися на відповідних принципах, вважають українські політики і громадські діячі, науковці і державні службовці.

Одним з основних принципів, або навіть передумовою залучення громадян, є принцип довіри влади до пересічних громадян. Хоча багато з них сьогодні певною мірою або й загалом не довіряють представникам влади, ці люди підсвідомо очікують довіри до себе з боку владних структур. У межах дотримання сформульованого принципу довіри потрібно виявляти рівноправність і доброзичливість у спілкуванні, спільній діяльності, брати до уваги думки та побажання людей.

Принцип відкритості влади полягає в тому, що інформація стосовно процесу прийняття державних рішень має бути донесена до представників різних соціальних груп, до всіх зацікавлених у її отриманні учасників процесу розроблення та прийняття рішень. Змістом цього принципу стає те, що поширення інформації та залучення громадян до відповідних проектів здійснюється без будь-яких обмежень з огляду на соціальний статус, професію, політичні погляди. Кожен етап роботи із залучення громадян має базуватися на дотриманні відкритих, зрозумілих та єдиних для усіх учасників правил поведінки й умов прийняття рішень. Мають бути вироблені однакові й зрозумілі для всіх критерії.

Невідривно поєднаний з попередніми принцип об'єктивності. Неправдива, викривлена інформація може суттєво підірвати довіру населення до влади. Натомість об'єктивно оцінена ситуація, ретельно підібрана аргументація здатні заздалегідь пригасити проблеми, що можуть виникнути, коли певні дії владних структур зачіпають інтереси окремих соціальних груп.

Одним із важливих принципів залучення громадян до розроблення, прийняття та контролю за виконанням державних рішень є принцип координованості дій. Інформація, яка виходить за межі владних інститутів, оцінка пропозицій громадян не повинні бути суперечливими. Такі випадки знижують довіру населення й взагалі до будь-якої інформації, пропозицій, аргументів, і до джерела інформації, яким пересічний громадянин вважає не конкретну офіційну особу, а орган влади, який вона представляє.

Відповідно до принципу прямого спілкування необхідно оптимізувати діяльність усіх фахівців, які співпрацюють із громадою. Доцільно максимально зменшити кількість бар'єрів і проміжних ланок при проходженні інформації від джерела до споживача.

Дотримання названих принципів, правильно організований зворотний зв'язок допомагають налагодити ефективну роботу із залучення громадськості, дають змогу своєчасно і швидко реагувати на потреби кожної з соціальних груп, спільними зусиллями досягати поставленої мети [7, с. 5 – 7].

Однак взаємодія інститутів влади і громадськості не можуть бути ефективними без чітко визначених соціально значущих цілей. Важливо, щоб проголошена мета політики влади відповідала цілям та інтересам громадськості в цілому, що, у свою чергу, спростить вироблення прийомів співпраці між владою та громадськістю. Звернення до спільних цілей може стати індикатором, за допомогою якого всі учасники громадського діалогу оцінюватимуть дії інших сторін, а також їх відповідність задекларованим цілям.

Мета діалогу влади й громадськості має чітко визначати перспективи їх взаємодії та відповідно втілюватися в формі конкретних завдань і зобов'язань, зрозумілих і здійсненних, виконання яких можна й треба оцінювати. Мета не може зводитися просто до узгодження майбутнього проекту із громадськістю, вона повинна показувати, наскільки цей проект реально відповідає інтересам громадськості.

Важливим принципом налагодження діалогу з громадськістю є досягнення зворотного зв'язку. Якщо результати обговорень не знаходять відображення в практичній діяльності, то й поставленої мети не буде досягнуто. Що ж стосується реакції суспільства, то залучення громадськості як певний паралельний процес, що не має стосунку до реального стану речей, призведе лише до ескалації конфлікту між владою та громадськістю. Саме тому жоден проект з боку влади не може бути успішним, якщо він з самого початку будується на принципі ігнорування зворотного зв'язку.

Діалог із громадськістю, який має на меті організацію громадської участі, багато в чому залежить від ефективності такої організації, коректності й справедливості процедур, поваги до партнерів по діалогу [8, с. 20 – 21].

Таким чином, громадянське суспільство й держава в її владно-інституціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові частини однієї структури — сучасного соціуму, які в реальності не можуть існувати одне без одної. Адже в дійсності одні й ті ж самі суб'єкти є водночас і приватними особами у сфері громадянського суспільства, і громадянами у контексті взаємовідносин з державою. Тому проблему оптимізації устрою сучасного суспільства можна звести до визначення певної межі одержавлення життєдіяльності суспільства, яка б задовольняла і суспільство, і державу, що неможливо здійснити без урахування як певних «природних» прерогатив громадянського суспільства, так і необхідної в даних конкретно-історичних умовах для певної країни сфери державно-владного впливу [3, с. 7, 8].

Зміцнення держави означає розширення її соціальної бази, ефективний розвиток місцевого самоврядування, активну участь людей у діяльності органів державної влади, їхню відкритість для громадян, розвиток асортименту і якості послуг, які вони реалізують для населення. Зміцнення держави припускає розширення соціального, політичного і духовного простору громадянського суспільства, витиснення владної присутності держави з ряду сфер громадського життя, створення там самоуправлінської регуляції, підвищення ролі громадських організацій, розвиток системи партнерства [9, с. 29, 30].


Використана література

Якубовський О. П., Бутирська Т. О. Державна влада і громадянське суспільство: система взаємодії: Монографія. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2004. – 196 с.
Головатий М. Політико-правові аспекти взаємодії демократичної держави й громадянського суспільства. – Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні. – К.: УАДУ, 2001. – Т. 1, С. 25 – 26.
Петришин О. Громадянське суспільство і держава: питання взаємовідносин // Вісник академії правових наук України. – 2006. - № 4. – С. 3 – 12.
Кравченко Б., Гонціаж Я., Гнидюк Н. Громадянське суспільство. Реформа системи державного управління: можливості та загрози для розвитку громадянського суспільства. Як хорові гуртки та футбольні клуби сприяють ефективному державному врядуванню. — К., 2001. — 28 с.
Розвиток громадянського суспільства в Україні / Л. Шара, І. Підлуцька. – К.: Фонд "Європа ХХІ", 2002. – 60 с.
Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. Монографія. — Львів: Видавництво «Червона Калина». — 2002. — 276 с.
Держава і громадянин: шлях до співпраці: Наук.-метод. матеріали з питань орг. громад. слухань / Уклад.: Е.А. Афонін, Л.В. Гонюкова. – К.: Вид-во НАДУ, 2006. – 84 с.
Афонін Е. А., Гонюкова Л. В., Войтович Р. В. Громадська участь у творенні та здійсненні державної політики. – К.: Центр сприяння інституційному розвитку державної служби, 2006. – 160 с.
Сурмін Ю. Концептуальні основи створення системи взаємодії органів державної влади із суб’єктами громадянського суспільства в контексті інтеграційних процесів // Євроатлантикінформ. – 2006. – № 2. – С. 29 – 35.

Немає коментарів: