Керованість політичних і соціально-економічних процесів в Україні: сучасний вимір

С. О. Телешун, доктор політичних наук, професор,
завідувач кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління
при Президентові України



Кризові явища, що охопили політичну систему в Україні, насамперед пов’язані з особливістю формування “нових демократій”, які характеризуються потужною політичною поляризацією суспільства, економізацією всіх сфер політики, правовим нігілізмом – де кожний правовий або конституційний акт розглядається з позиції тактичної доцільності взяття чи утримання влади, ніж довгострокових державних інтересів та тимчасовою дегуманізацією політичної культури тощо.
Наріжним каменем основних протиріч є боротьба за контроль над власністю і розподілом функціональних повноважень, що регулюють взаємостосунки між власниками та контролюють бюджетні ресурси. Крім того, структурні зміни всередині суспільства істотно корелюються потужними зовнішньополітичними впливами з боку основних світових та регіональних лідерів, які намагаються формувати підконтрольні групи впливу для реалізації власних національних інтересів.
За цих умов реформа державного управління тісно пов’язана з трансформацією політичної системи, яка знаходиться у перехідному становищі „стихійного лібералізму” і залежить в значній мірі від персональних якостей домінуючих лідерів, їх оточення та від здібностей концентрувати у відносно короткий термін значні обсяги власності та фінансові ресурси .
За відсутності системного ( не плутати з власним, або загальним) баченням суспільних реформ українські політики, поки що в більшості пропонують формулу політичної доцільності „сурогатної демократії” кінця 19 – середини 20 ст., помноженої на сучасний „український корпоративізм” основних фінансово-промислових груп.
Спроба отримати „надприбуток” ( в широкому розумінні слова) у всіх сферах суспільного буття, незалежно від форм власності і місця в політичній ієрархії, без урахування суспільних інтересів значної (до 40%) частини населення, провокує соціальну і правову апатію, унеможливлює відкриту інтелектуальну конкуренцію і вихолощує принципи реальної демократії, тим самим звужуючи вплив громадянського суспільства на державні інститути та обмежуючи доступ значних верств населення до соціальної інфраструктури та власності.
За роки, що минули після «помаранчевої революції”, тема розвитку громадянського суспільства в Україні та його вплив на державні і політичні інститути влади широко обговорювалася не лише у колі державних і політичних діячів, а й науковців, журналістів та представників громадських організацій.
Перш за все це пов’язано з тим, що після президентських виборів 2004-2005 рр. в нашій державі склалися унікальні обставини для формування зрілого громадянського суспільства, яке б могло відповідати б усім канонам світової демократії. За цей час політичний істеблішмент не зміг запропонувати рамкові , але обов’язкові , для усіх акторів правила гри, які б стали базовими ПРАВОВИМИ НОРМАМИ для утворення нових інституційних традицій „суспільного прогресу”. Натомість, амбіції, в значній мірі не фаховість у сфері суспільних відносин та державного управління, перетворили бажання мільйонів громадян у пропагандистські кліше, що вкладаються у тезу – „влада понад усе”, навіть тоді коли цю владу політики обіцяють використати на користь власного народу.

Проте певною мірою можна стверджувати, що політичний та державний істеблішмент, декларуючи загальнодемократичні цінності, не зміг запропонувати суспільству дієвий та ефективний, а головне ЗРОЗУМІЛИЙ механізм, щодо реалізації поставлених задач. Пересічний, як зараз модно казати, український платник податків в своїй більшості так і не зрозумів своєї власної ролі і долі в суспільно-політичних процесах, а особливо у сфері прийняття державних рішень, від яких залежить його майбутнє. У гіршому випадку він статист, що обслуговує „ногами” на виборах політико – економічний бомонд, а у кращому, і це на справді позитив, він намагається незалежно від державних інститутів – збагачуватися і прилаштовуватися до політичного середовища..
За цих умов потужні фінансові, адміністративні, інформаційні ресурси основних українських гравців були спрямовані на розподіл політико – правових повноважень та фінансово-матеріальних ресурсів, які б могли задовольнити інтереси основних фінансово-промислових груп та їх “політичних лобістів”.
Україна знову, як і в 1991 році, опинилася на перехідному етапі. Після „романтично–номенклатурного”, “державно–капіталістичного” та “олігархічно-демократичного” - українське суспільство увійшло у фазу “корпоративної демократії” (або “легалізаційного періоду”), де обмежена кількість політико-економічних гравців за допомогою фінансів, політико-корупційних послуг, інформаційних маніпуляцій, а також судової системи фактично сформували нові правила гри, які усунули громадян від прямого впливу на політичні процеси, унеможливили інтелектуальну та кадрову конкуренцію, підмінивши їх “партійним та імперативним квотуванням”.