понеділок, 4 травня 2015 р.

Свобода слова та медіа в Україні

Cаух Юрій
к.філос.н., доцент, доцент кафедри політичної аналітики НАДУ при Президентові України
Красножон Надія
слухач НАДУ при Президентові України, спеціальність "Публічна політика і управління"  
 
Основними вимогами Майдану і безпосередньо «Революції гідності», були зміна системи управління політичними та соціально-економічними процесами в країні, нова справедлива і рівномірна модель розподілу благ та ресурсів між членами суспільства, зміна політичної системи, демонтаж існуючого політичного режиму, боротьба з корупцією, дієва публічна політика і публічне управління, реформа системи судочинства та силових органів влади, відкритість прийняття політико-управлінських рішень, збільшення ролі громадянського суспільства у реалізації державної політики, поглиблення самоврядності громад на локальному рівні і тому подібне. Серед них важливе місце займало питання, щодо дотримання принципів свободи слова, транспарентності та плюралізму думок в Україні.
Які зрушення в цьому напрямі відбулися в Україні за останній рік? Чи виконано умови поставлені суспільством? Чи відповідає демократичним принципам та європейським цінностям специфічна гібридна форма свободи слова, вибіркова та ситуативна? Яку роль на сьогодні відіграють ЗМІ в Україні?
Очевидно, що найефективнішим середовищем реалізації прав і свобод громадян у демократичному суспільстві є публічна політика, яка здатна урівноважити та збалансувати інтереси громадянського суспільства, держави, політичних та економічних еліт країни, забезпечити реалізацію принципів транспарентності та об’єктивності у діяльності засобів масової інформації.
 Як зазначає доктор політичних наук, професор Сергій Телешун, публічна політика – це, перш за все, легітимний спосіб формування стратегічних політико-економічних рішень та публічне схвалення політики як засобів проведення державної політики. При цьому публічне схвалення політики напряму пов’язано з тим, як ці політико-економічні рішення влади висвітлюються в засобах масової інформації, тож можна впевнено казати про роль, яку мають відігравати ЗМІ у публічній політиці. Щоб говорити про роль ЗМІ у публічній політиці більш об’єктивно, необхідно визначитися з рівнем довіри населення до засобів масової інформації. Так, за результатами опитування громадської думки, проведеного наприкінці грудня минулого року фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та соціологічною службою Центру Разумкова, засоби масової інформації залишаються лідерами довіри українців. Загалом за підсумками минулого року визначено п’ять інституцій, які користуються довірою в населення, традиційними лідерами залишаються церква (+45%, у 2013 році було +40%), засоби масової інформації (+13%, було +19%) та громадські організації (+9%, було +2%). Минулого року значно зріс рівень довіри населення до Збройних сил України (+25%, було -1,5%) та до Президента України (5%, було -27,5%), що дозволило їм увійти до переліку інституцій, які мають позитивний баланс довіри-недовіри. Найбільшим рівнем недовіри серед населення України користуються засоби масової інформації Росії (-72%, на кінець 2013 року цей показник складав лише -28%).
На нашу думку сьогодні ми стаємо свідками того, що, по суті, всі зміни, які відбулися в інформаційному просторі України – це ситуативні зміни політичного позиціонування у відповідності до пріоритетів власників ЗМІ та їх політичних уподобань. Навіть та невелика кількість засобів масової інформації, яка не належать жодному з олігархічних кланів, вже не перший рік стикається з проблемами перебування на межі виживання, і тому змушена втримуватись на плаву за рахунок замовних матеріалів від діаметрально протилежних політичних гравців. Враховуючи, що в останні роки популярність друкованих ЗМІ знижується, а кількість читачів зміщується в у бік споживання новин на інтернет ресурсах, редакції зіштовхуються з проблемами недостатньої кількості коштів у зв’язку зі здешевленням вартості реклами та падінням тиражів. Через це власники ЗМІ мають погоджуватися на друк замовних матеріалів, йти на поступки по відношенню до рекламодавців, готуючи навіть редакційні, а не замовні матеріали. Дуже велике значення у цьому процесі відіграє зростання популярності так званої «громадської» журналістки через соціальні мережі (facebook, twitter), яка відтягнула частину читачів від класичних інтернет-ЗМІ. Наприклад, за минулий рік українська аудиторія соціальної мережі Facebook зросла на 800 тисяч осіб, і станом на березень поточного року склала близько 4 млн. користувачів. За останні шість років кількість українських користувачів Facebook зросла у 64 рази – з 62 тисяч користувачів у квітні 2009 року. Вже третій рік поспіль аудиторія даної соціальної мережі збільшується на 700-800 тис. користувачів. Влада теж має враховувати цей момент для використання соціальних мереж при формуванні довіри до влади та створення її позитивного іміджу. Що ж стосується російських соціальних мереж «Вконтакте» та «Одноклассники», вони впливають на думку політично активних українців значно менше, ніж Facebook, там ведеться більш агресивна пропагандистська робота, зорієнтована на «своїх», проросійськи налаштованих українців. Через це в Україні неодноразово оголошувалися акції проти використання російських соціальних мереж, і якщо сайтом «Одноклассники» українці стали користуватися значно менше, то на роботі «Вконтакте» це особливо не відобразилося, і часом навіть самі організатори таких акцій з сайту не видалялися.
Неоднозначною залишається реалізована ініціатива зі створення Міністерства інформаційної політики України, як серед журналістів, експертів, так і серед громадян. На думку ряду експертів це є позитивний крок в контексті підсилення ролі державної політики у сфері контролю за інформаційним середовищем, особливо – під час військового конфлікту, але поряд з цим даний структурний підрозділ виконавчої гілки влади може бути використаний з метою обмеження демократичних принципів функціонування медійного середовища в Україні. Існує певна недовіра до відомства, яка була спричинена його спонтанним характером створення, без проведення завчасної роз’яснювальної роботи, публічних обговорень, особливо – серед журналістів. У зв’язку з цим в багатьох редакційних колективах, які підтримували події на Майдані, таке рішення викликало неоднозначну реакцію. На сайті міністерства зазначається, що головними завданнями відомства є: розробка стратегії інформаційної політики України та концепції інформаційної безпеки держави, координація органів влади в питаннях комунікації та поширення інформації; протидія інформаційній агресії з боку Росії.
За результатами дослідження, проведеного серед населення України в грудні минулого року Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення ГО «Телекритика», ідею створення Міністерства, що відповідатиме за контроль інформаційного простору, підтримували 37%. Проти створення такої установи виступали 22% опитаних, ще 35% не мали визначеної позиції із цього питання. Варто зазначити, що рівень підтримки створення міністерства із контролю інформаційного простору практично однаковий в усіх регіонах – 37% на заході, 41% у центрі, 35% на півдні та 34% на сході. За роботою міністерства громадськість зможе не просто спостерігати, а й контролювати його: при відомстві, традиційно для органів влади, буде створено Громадську раду, яка  здійснюватиме громадський контроль за діяльністю органу виконавчої влади, налагоджуватиме ефективну взаємодію міністерства з громадськістю та досягати врахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики. Установчі збори Громадської ради відбудуться 4 травня.
Ще одне позитивне зрушення – це посилення публічної складової у висвітленні діяльності Президента України та органів державної влади. Помічники та речники Глави держави активно висвітлюють його діяльність у соціальних мережах, що теж є значним позитивним елементом комунікації із політично активною частиною населення мережевих спільнот. Хоча, при цьому необхідно зауважити, що публічність Петра Порошенка та представників вищих органів влади за вкрай складних суспільно-політичних та соціально-економічних умов України мала б бути більш систематичною та узгодженою, тим самим формуючи єдиний консолідований інформаційний тренд країни. Зокрема, подібна інформаційна лінія реалізується в політичній традиції США і може стати, за умов відповідної адаптації, надзвичайно ефективною складовою інформаційної безпеки України. Показовим тут може бути приклад президента США Барака Обами та представників американської влади, які практично кожного дня, а інколи й по кілька разів на день виходять на брифінги та прес-конференції.
Одна з серйозних проблем в українському інформаційному просторі – це наявність великої кількості інформаційних меседжів від органів центральної влади, які час від часу суперечать одне одному. Це пов’язано, перш за все, із протистоянням між групами впливу у структурах влади. Подібна невпорядкованість інформаційного напряму відображається як на роботі центральних виконавчих органів влади, на правоохоронних та контролюючих органах, так і на діяльності парламенту України, а також призводить до соціальної та політичної нестабільності держави в умовах війни.
Суперечливі меседжі активно обговорюються в соціальних мережах, поширюються в ЗМІ, і заангажовані та не доброчесні експерти здійснюють значний вплив на пересічних українців. До того ж, формується внутрішній ворог країни в обличчі нинішньої влади, яка нібито безпідставно підвищує тарифи, заморожує пенсії та мінімальні зарплати, упроваджує не просто непопулярні, а й, на думку експертів, неефективні реформи. При цьому немає чіткого розуміння, кого винити в усіх негараздах у країні, всі наявні проблеми пояснюються населенню наявністю військових дій, хоча інколи взагалі не пов’язані з цими процесами.
Окремо необхідно звернути увагу на роботу обласних державних телерадіокомпаній, які зорієнтовані, переважно, на сільське населення, а також на міське населення похилого віку. За результатами моніторингу дотримання професійних стандартів у роботі інформаційних служб українських телеканалів, здійсненого ГО «Телекритика» у рамках проекту Ради Європи «Впровадження європейських стандартів в українському медійному середовищі», в ефірах ОДТРК країни за лютий місяць було зафіксовано 17% замовних матеріалів від загального новинного контенту. Як засвідчують експерти, загальна кількість матеріалів з ознаками замовлення корелює з попередніми періодами, при цьому 56% джинси на регіональних державних каналах — це провладні, так звані «паркетні» матеріали. Мається на увазі, що новини, в яких висвітлюється робота центральної влади, стають все менш осмисленими та носять лише офіційний формат: до уваги глядачів пропонуються протокольні зйомки з нарад високопосадовців, які мають створювати уявлення про те, як багато та сумлінно працює українська влада, при цьому соціального чи практичного значення такі сюжети часто взагалі не мають.
Найвищий рівень політичної та комерційної «джинси» було зафіксовано в ефірі Івано-Франківської ОДТРК. Так, у лютому моніторинг теленовин охоплював обласні державні телерадіокомпанії Одеси, Харкова, Херсона, Івано-Франківська та Дніпропетровська. Аналіз виявив, що 38% новинного контенту Івано-Франківської ОДТРК «Карпати» склали саме політичні та комерційні матеріали, а на телеканалі «Галичина» Івано-Франківської обласної ради цей показник становив 33%. Для порівняння, в ефірі Одеської ОДТРК було виявлено лише 10% політичної та комерційної «джинси» від загальної кількості сюжетів, в ефірі Дніпропетровської ОДТРК – 12%, Харківської ОДТРК «ОТБ» - 15%, в ефірі Херсонської ОДТРК «Скіфія» - 16% політичної та комерційної «джинси», що більш, ніж у два рази менше, ніж кількість «джинси»  на телеканалах «Карпати» та «Галичина». До речі, у січні поточного року лідером аналогічного рейтингу була Дніпропетровська ОДТРК із 28% замовних політичних та комерційних матеріалів.
Значною проблемою залишається й те, що в Україні формується тренд гібридної форми права на плюралізм думок: людина, яка відкрито не підтримує діючу владу, але при цьому не виступає проти неї, часто оголошується ворогом і прибічником бойовиків та сепаратистів. Спроби влади врегулювати та примирити відношення жителів східних та західних регіонів України не завжди є ефективними, а деякі політичні діячі, дозволяють собі провокативні заяви, які сприяють виникненню нових конфліктів у країні. Це стосується подій в зоні АТО разом з забезпеченням військових усім необхідним, і соціального захисту як переселенців, так і звичайних громадян України, і підвищення тарифів на комунальні послуги, і реінтерпретація історії, і багатьох інших важливих питань для суспільства. Для того, щоб певним чином обмежувати контент тих чи інших ЗМІ, необхідно упроваджувати виключно законодавчі інструменти, а не керуватись політичною доцільністю і особистим зацікавленим та вольовим поривом окремих політичних особистостей. Так, наприклад, для контролю за контентом на українських телеканалах, 2 квітня поточного року Президент України Петро Порошенко підписав прийнятий Верховною Радою 5 лютого Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України», який забороняє показ в Україні частини російських фільмів та серіалів. Відповідно до документу, «…заборона розповсюдження і демонстрування фільмів, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій поширюється на розповсюдження та демонстрування будь-яких фільмів незалежно від країни походження, виробництва після 1 серпня 1991 року. Заборона трансляції фільмів, вироблених фізичними та юридичними особами держави-агресора, які не містять популяризації або пропаганди передбачених попереднім реченням органів та дій, поширюється на фільми, вироблені після 1 січня 2014 року». Тут ми бачимо безпосередньо правовий характер регулювання діяльності ЗМІ у відповідності до законодавчо виписано процедури, що є коректним з точки зору процесуальності.
Навіть ураховуючи вищезазначені заборони, українська влада не зможе повністю обмежити перегляд російського теле- та кіно продукт : він знаходиться у вільному доступі в інтернеті, а також через супутникові телемережі, які дозволяють дивитися російські телеканали. Високий попит на російську телевізійну продукцію пов'язаний із відсутністю якісної вітчизняної альтернативи. Щоб «прив’язати» громадян до вітчизняних телеканалів, необхідний потужний український продукт. Державна інформаційна та культурна політика має виконувати завдання з об’єднання України через цю призму, й, зокрема, протидіяти культурній та інформаційній агресії з боку Росії, а також заповнити соціокультурний вакуум на сході держави. Думка про те, що фінансування культури і, зокрема, вітчизняного кінематографу, під час війни – це недоречно, є абсолютно хибною. Так, наприклад, коли прем’єр-міністру Великобританії Вінстону Черчиллю в роки Другої світової війни запропонували скоротити витрати на освіту та культуру, він категорично відмовився зі словами «А для чого ж ми тоді воюємо?»
Особливо важливим проривом в якісній еволюції інформаційного та медійного середовища є підписання закону Президентом України про створення суспільного телебачення, як інструмента реалізації гарантій свободи слова, розбудови громадянського суспільства, виваженої інформаційної політики, незалежної журналістики, об’єктивності висвітлення новин, протидії зовнішній інформаційній агресії, гарантування множинності думок, і, як результат, формування єдиного інформаційно-смислового центру української держави.
На даний час Україна все ще перебуває у зоні загроз та небезпек в інформаційному просторі. На нашу думку, для підвищення резистентності та ефективності державної інформаційної політики у взаємодії із громадянським суспільством та ЗМІ необхідними є ряд наступних кроків та заходів:
1.      Ефективне партнерство держави і громадянського суспільства у сфері контролю за інформаційним простором;
2.      Наявність альтернативних точок зору у ЗМІ;
3.      Суспільний діалог, що базується на принципах взаємоповаги та взаєморозуміння;
4.      Формування своєрідного банку експертів, журналістів та спікерів, з метою підвищення якості інформаційного продукту;
5.      Формування логічно струнких та чітких інформаційних потоків та меседжів;
6.      Використання міжнародних стандартів журналістської етики та моделей професійної відповідності (BBC, NBC, CBN, CNN тощо);
7.      Дотримання і виконання відповідних законодавчих актів у сфері інформаційної політики;
8.      Реалізація принципів публічної політики та управління державними, суспільно-політичними і соціально-економічними процесами.
Відкриті очі

2 коментарі:

Анонім сказав...

Створення суспільного телебачення – це реальний шанс для нашого суспільства, і дуже важливо, що Порошенко підписав цей закон! Це важливий крок для забезпечення свободи слова в Україні та її виходу на новий, європейський рівень!

Анонім сказав...

То, что в Украине фактически отсутствует плюрализм мнений – это факт! Стоит возмутиться каким-то решением власти и тебя приписывают к сепаратистам. Так быть не должно. Да, сейчас война, и нужно ограничивать себя в высказываниях и критике власти, но должна быть везде мера.
Президент сам должен это подчеркивать, и показывать, что в нашей свободной, европейской стране каждый гражданин имеет право голоса – это ведь то, к чему мы так стремились!