пʼятниця, 8 листопада 2013 р.

ЧИ ЗМОЖЕ УКРАЇНА ЗНАЙТИ СВОЄ МІСЦЕ В ЄВРОПІ?


6 листопада 2013 року по ініціативі кафедри політичної аналітики і прогнозування в НАДУ при Президентові України на майданчику Інституту підвищення кваліфікації вищих керівних кадрів була організована зустріч для слухачів, викладачів Академії та працівників органів влади з Послом,  Головою Представництва Європейського Союзу в Україні
Яном Томбінські


Про політичну волю щодо підписання угоди про Асоціацію між Україною та Євросоюзом проголошено давно. Але наскільки наше суспільство підготовлене до цього? Чи враховано всі ризики вступу України до Європи?
Аналіз нинішньої ситуації в країні, прогнози розвитку подій, пропозиції щодо удосконалення соціального діалогу обговорюють завідувач кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України, заслужений діяч науки і техніки України, доктор політичних наук, професор Сергій ТЕЛЕШУН та президент Спілки орендарів і підприємців, Заслужений економіст України, шеф-редактор журналу "РоботодавецЬ" Віктор ХМІЛЬОВСЬКИЙ.

– Сергію Олександровичу, охарактеризуйте, будь ласка, наші перспективи євроінтеграції. Для України це справді крок уперед?
– Питання дуже цікаве, а й головне – комплексне, так як воно стосується  усіх сфер життєдіяльності  українського суспільства.  Питання стратегічного вибору тісно пов’язано з внутрішньою і зовнішньою політикою, економікою, геополітикою, соціальною психологією, гуманітарною сферою тощо.  На жаль, сьогодні європейську інтеграцію сприймають однобоко і занадто міфологізовано, незалежно від політичної забарвленості    прибічників чи опонентів цього процесу. До емоційної і пропагандистської складової цього питання, які на поверхні, тісно  приєднанні  політико – економічні інтереси   як світових гравців, так й латентні тобто скриті інтереси  українського політико – економічного істеблішменту, який вже давно перебуває у Європі, США та інших державах. Адже не секрет, що більш як 80% українських бізнесменів, так званих олігархів, «політиків – бізнесменів»,  окремих держслужбовців, так чи інакше, вивели свої капітали на європейські рахунки і давно вже живуть разом з сім'ями за кордоном, убезпечивши себе від українських потрясінь різного характеру.
Для мене, як і для інших фахівців, важлива не стільки інформаційно – пропагандистська і навіть політико - технологічна складова  европейскої інтеграції, скільки прогнозована програма дій влади і суспільства  ( за час переформатизації політико – правового і соціально - економічного простору України під європейські стандарти), щодо захисту національних інтересів нашої держави . Чи є детальний аналіз та обрахування ризиків і викликів, що отримає  Україна від вступу в Євросоюз? Чи маємо ми реальні механізми , що зневолюють можливі соціальні потрясіння.?
Питання чи повинна Україна йти до Європи – риторичне, тому що ми   географічно і ментально є європейцями, але чи є ми власне соціально - політично  і економічно конкурентними суб’єктами  Європи – це ще питання, яке болісно постане перед нами у най блищу  перспективу. Так!  Нам  потрібні  європейські цінності! Це беззаперечно. Але постає ціла купа питань, на яких ще нема повної відповіді.  Чи готова політико – адміністративна система адекватно реагувати  на суспільні проблеми, що визнанні колективними?  Чи існує  комплексна програма втручання щодо  зміну стану  соціальної дійсності, який політично визначено неприпустимим ? Чи визнані ключові дійові особи та кінцеві користувачі цих змін? Чи є сукупність різних видів ресурсів щодо реалізації цього питання і чи є стійка політична воля довести цю справу до логічного завершення? І т.д і т.п.
Не менш турбує й те, що відсутня оцінка українських галузевих експертів з приводу того, що ж втратить, а що отримає Україна від інтеграції. Європейські експерти уже заявили, що їм не потрібні радянські заводи. Але чи зможе український бізнес модернізовувати свої заводи під європейські стандарти, створити нові технології й стати конкурентним на європейських і не тільки,  ринках збуту товарів та знайти своє достойне місце у розподілі праці? Якщо він не готовий, то можуть бути різні варіанти : банкрутство, поглинання,пере профілізація, продаж  тощо.  Прожити на транзитних та інших видах послуг можна, але чи це відповідає стратегічним інтересам української модернізованої економіки і соціальним інтересам середнього українця – це питання. Крім того Європа не однорідна,   вона маючі спільні геополітичні та частково регіональні інтереси, має різне бачення економічних та управлінських перспектив розвитку. Країни «першого ешелону» - Німеччина, Франція тощо, формують власну модель економічних, фінансових та фіскальних стосунків серед   країн євро спільноти , які з часом стають загальними правилами  обов’язковими для виконання усіма іншими країнами. Країни центральної та північної Європи, так звані держави «сталої демократії» формують власну модель внутрішньої поведінки серед країн Євросоюзу – відстоюючи, в межах наддержавного утворення,  економічний і політичний суверенітет. «Младоєвропейці» тобто країни Східної  Європи змагаються за право перейти у вищу «лігу» держав з правом « повноцінного голосу»  у питаннях внутрішньої і зовнішньої політики. Особлива ситуація склалася з «державами аутсайдерами» Європи, які стали політичною і економічною периферією континенту. До якої категорії має пристати Україна  в значній мірі залежить не тільки від керівництва держав Європейського Союзу і євро бюрократії , а й  від інтелектуальних здібностей і ефективного управлінського менеджменту української еліти.  З 13 «сімей», які  в основному контролюють 75% української економіки,переважна більшість, якщо не всі вже перебувають своїми «активами» в Європі – в Австрії, Угорщині, Німеччині,  Франції, Польщі, Словаччині, Чехії, Британії, Швейцарії та інших державах. Як бачимо, одні наші «колеги» уже давно в Європі, а інші, а це переважно 85 % громадян України - де? 
Варто зазначити, що «Європа» не альтруїст. Провідні економічні держави континенту і США, крім політичних і геополітичних інтересів мають прагматичні цілі в Україні, зокрема: доступ до відносно дешевої сировини і кваліфікованої робочої сили; ринку збуту товарів; «сірих інвестицій », транспортних коридорів, нових технологій і багато, багато іншого, що потребує детального аналізу і часу.  Відоме зауваження президента Росії  Володимира Путіна з цього приводу, що Україна може стати плацдармом для наступу європейських виробників на величезний російський ринок збуту товарів, тим самим  у свою чергу послабивши економічні інтереси російської держави.  Якщо в Україні є конкурентоздатні товари – літаки, військова техніка, верстати, ядерна енергетика і т.п., то чи готова ця продукція конкурувати з європейськими стандартами? Чи ці підприємства чи навіть цілі галузі потрібно  переорієнтувати на нові ринки збути чи закривати, а робоча сила мігруватиме до інших більш конкурентоспроможних європейських держав, зокрема: Польщі, Чехії, Португалії та інших? Ось на що потрібно шукати відповіді.  На жаль, в українському інформаційному просторі дискусій на цю тему  ведеться не достатньо.  Але згідно з розділу 1 Конституції України, кожен громадянин як носій влади і утримувач державних інституцій за рахунок власних податків має право знати на що він іде і нести політичну і соціальну відповідальність за власний свідомий вибір. «Біомаса», як сказав один відомий політик в Україні не спроможна думати і оцінювати , а значить і конкурувати з іншими за власне майбутнє.  
Тож важко переоцінити журнал "РоботодавецЬ", який порушує цю тему.
– Ваше бачення подальшої поведінки Росії?
– Йде боротьба за український ринок збуту товарів» під загальним політичним "соусом" – домінуванням «нової Росії». Для Росії важливо  хто купуватиме дорогий газ та інші сировинні ресурси, а Україна його купує за високу ціну. Якщо газ стане непотрібний нашим не модернізованим підприємствам, то кому і на яких засадах вони його будуть постачати? Схоже, що будуть економічні та торгівельні війни різного рівня інтенсивності, причому не тільки з Росією, яка сьогодні на все реагує досить емоційно і жорстко, а й з іншими країнами євразійського простору. До всього цього додається також  Російсько –Американські стосунки, що характеризуються на мою думку боротьбою   за  світоглядне світове та регіональне лідерство, особливо після Сирії та Сноудена.
На жаль, український великий бізнес  аналізує  реальний стан справ лише через призму корпоративних інтересів іноді випадаючи із загальної стратегії національного розвитку. Про стратегію на рівні держави в нових конкурентних умовах, на жаль, мова не йде. Жодного заходу, організованого асоціаціями чи організаціями роботодавців на цю тему не було.
– Не кажучи про те, в якій ситуації опиниться малий та середній бізнес – тобто населення України.
– Абсолютно вірно. Ведуться розмови в основному про великий бізнес, який вже інтегрувався у світовий економічний простір і має біржову ціну. Найбільше питань виникає по малому і середньому бізнесу, який знаходиться на роздоріжжі не визначеності. Для Європейського споживача він ще не знайомий, значною мірою не стандартизований і не має необхідного фінансового ресурсу.
– А держава зовсім не прагнула навчити малий бізнес інтегруватися у світовий економічний простір.
– Так, українська держава, на жаль, власні регуляторні функції віддала великим корпораціям і бізнес бюрократії на відміну від країн ЄС, тому питання цивілізованого захисту національного виробника залишається відкритим і суперечливим. Тому Вільнюський саміт може стати не  тільки політичним кроком  самозбереження українських еліт, зокрема, президента, влади, опозиції, а й стійким вибором ефективної управлінської моделі публічної політики.
– Сьогодні Великобританія, Франція порушують питання про свій вихід з Євросоюзу.
– І Норвегія призупинила своє членство, гострі дискусії відбуваються і в інших державах ЄС. Ми не проти європейських цінностей, ми прагнемо їх, бо вони гарантують вищий рівень життя, але не треба підміни понять. Якщо олігархи виводять свої капітали, то це одне, а якщо говорити про Європу в Україні для українців, то це зовсім інше. У нас зараз вся влада і опозиція здебільшого борються за кордоном, але ж експерементують вони над Україною! І ресурси беруть тут. Як у приказці: пани б'ються, а у мужиків лоби тріщать, бо чуби їм давно вже повідривали.
Найгірше те, що сьогодні відсутній чіткий план входження України до Євросоюзу. Повторю: не частинами – спочатку заможні, а потім всі інші, а вступу саме всієї країни.
Сьогодні це в основному світоглядний вибір. Це більшою мірою політична технологія – влада, президент, опозиція і зовнішньополітична – Росія, Європа. А де  вибір українця, який є платником податків не в "європейський казан", а в бюджет своєї держави? У цьому колі проблем, не такому вже й широкому, немає відповідей на жодне  із запитань. Є лише ментальний емоційний вибір нації, яка кидається з одного боку в інший. А вибір має бути усвідомленим, обраним розумом і  соціальною відповідальністю.
 Зараз зарубіжні банки, котрі мають українських дочок, почали виводити гроші з них. Про що це свідчить? Про непевність, нестабільність як політичну так і економічну.  Гроші, як відомо, люблять тишу і прогнозовані кроки влади . До речі немає жодної держави у світи , крім тоталітарних , де переважна кількість громадян люблять владу, але горе тій владі, яка не може артикулювати  ефективно своїми повноваженнями і пояснити власному громадянинові місце у тих чи інших процесах, які вона ініціює. В Україні є бажання жити по-європейськи, але не завжди є бажання ефективно працювати, прозоро управляти, відповідати  за власні вчинки та реалізовувати свої прагнення.
Впевнений, що і більшість українців хоче бути конкурентною, самодостатньою, повноцінною частиною Європи.
– Вся Європа свої регуляторні рішення формує на засадах соціального діалогу. Як Ви оцінюєте соціальний діалог в Україні, особливо сторону роботодавців. Наскільки вона єдина, соціально-відповідальна і чи здатна нині реалізувати цю свою ключову роль у розвитку економіки?
– Це наріжне питання соціально – політичної і економічної стабільності в Україні . Вся Європа соціально орієнтована. Завдяки тисячолітній історії громадянських війн вона власною кров'ю і потом відпрацювала складний механізм соціального діалогу і договору, який унеможливив повторення громадянських конфліктів. На жаль, цього не зробила Україна. Тоді, як в Конституції України сказано, що ми соціально-правова держава. Це неправда. У нас відсутній механізм соціального ліфту спроможного вирішити питання доступу громадян до  регуляторних функцій і  ресурсів. У нас немає навіть повноцінних суб’єктів , які вели б результативний соціальний діалог. Зокрема, нема таких профспілок, як у Європі, які надають соціальну, освітню, правозахисну допомогу. Вони є  лобістами інтересів громадянина, найманого робітника у стосунках з роботодавцем , незалежно від форми власності..
– Так як і організації роботодавців, які укладають договори з профспілками і беруть участь у соціально-трудових переговорах.
– Третій суб'єкт соціального діалогу – держава, котра є гарантом і координатором домовленостей з обох боків. Якщо держава підміняється роботодавцями, як це у нас прийнято, то це свідчить про те, що в Україні розбалансована система соціального діалогу, що погрожує неконтрольованими соціальними конфліктами, котрі змиють наших європейських інтеграторів і їх опонентів.
– Певно, держава має бути не просто розпорядником, а модератором-гарантом.
– Саме так. Якщо цього не змінити, то відпаде потреба в українській державі як національній управлінській ідентичності. Україна може стати просто територією дешевої робочої сили, майданчиком для утримування мігрантів і санаційним коридором для російської, європейської чи євразійської спільноти.
– За нашим аналізом сторона роботодавців знаходиться в стані зародження - Соціальний діалог в Україні було започатковано на національному рівні на початку 90-х років  - утворено Раду соціального партнерства при президенті України, власне, з двох сторін – роботодавців і профспілок. Частина сторони роботодавців недержавної форми власності – урядова – «сховалася за спину» роботодавців. Тепер все більшої активності набирають галузеві складові сторони роботодавців з їх корпоративними інтересами, як на початку минулого століття у царській Росі, коли купецтво, заводчики починали об'єднуватися в цехові асоціації роботодавців, обстоюючи свої інтереси, нехтуючи потребами найманих працівників, що призвело до революції 1917 року.
– Ви добре знаєте цю кухню зсередини, стан якої характеризується  соціальним регресом, що пов’язаний  з переформатуванням інтересів великого українського бізнесу. Він стає більш космополітичним і агресивним. Це насамперед пов’язано з кризовими явищами в економіці, коли ресурси стають більш обмеженими, а доступ до них гарантує лише політична і державна влада. Це легалізація капіталу і основних фондів перед можливою зміною політичного і геополітичного режимів, зміна власників та політичний патронаж, встановлення власних правил «економічної конкуренції», політична і економічна корупція, легалізація транснаціональної злочинності і т.п. В цих умовах питання соціального діалогу відходять на другий план. Бо, як казав Білл Гейтц , кожний олігарх мріє стати монополістом хоч на хвилину часу, щоб отримати надприбутки уникаючи соціальної відповідальності і конкуренції. За цих умов  вимоги  нового соціального пакту ХХІ ст. суттєво і змістовно різняться від соціального діалогу ХХ ст., насамперед своєю соціальною зрілістю і відповідальністю одним перед одним. Формула схопив і втік, вже не є модною  і небезпечною, тому що на заваді йому  стоять  інститути ефективної держави і зрілого розвинутого громадянського суспільства .
– Я б уточнив: працює. як на початку ХХ століття, бо вже в другій його половині держава не дозволила б схопити й втікти.
– Це так. Тоді й кордони були закриті. Тож держава й суспільство має стояти на сторожі соціальної гармонії, не консервуючи суспільні інститути, які заважають суспільному прогресу. До речі Аврам Лінкольн ставши президентом США запевняв своїх спосорів у тому, що кращою подякою для їх бізнесу можуть  бути лише єдині правила і закони, які збережуть їх капітал від посягань конкурентів і політичної влади,  крім того закони будуть однаковими для всіх. Тож для України ця теза є актуальною і сьогодні, особливо у контексті заяв, що вже час прийняти  єдині правила для усіх,  але під диктовку «переможців – монополістів». Це той нонсенс, про який ми казали раніш.
 Сергію Олександровичу, Ви топ-менеджер, політтехнолог, державний діяч - людина гуманітарного спрямування, а так критично-вірно оцінили стан соціально-трудових, соціально-економічних відносин, ніби пройшли всі щаблі їх становлення.. Редакція журналу вдячна Вам.
– Зичу всім читачам журналу, а також владі і опозиції, роботодавцям і найманим працівникам тобто всім громадянам України частіше звертатися  до українських традицій: жити розумом, бути сильними духом і ніколи не продавати себе і свою душу, а тільки свої професійні послуги.
Тоді і  всі житимемо в заможній і розумній Україні! Здоров'я Вам !



Немає коментарів: